СЛОВО РІДНОЇ МОВИ: ПОГЛЯД КРІЗЬ ПРИЗМУ СУЧАСНОСТІ

Людмила БОНДАРЧУК,кандидат педагогічних наук, лауреатка Огієнківської премії,м. Житомир“Буде житиНаше слово, буде!” —Чи живе ж воно у тебе,Безталанний люде?П. Куліш— Мужчина, показуйте! — здригаюся від агресивної інтонації кондукторки в напівтемному вечірньому тролейбусі. Якийсь непомітний рух перейняв пасажирів, і під загальний вибух сміху войовнича кондукторка голосно обурюється:— Мужчина, ви їдете від самого танка (народна назва площі Перемоги, де встановлено танк на честь визволителів. — Авт.) і не показуєте!..… Мужчина, дєвочкі, женщіна, реб’ята, гражданочка, ізвіняюсь, баришня, мадам, здрастє і подібні “перли” є темними штрихами культури наших сучасників. До цього ще додаймо сплески лексики, що звучить із уст ділових людей, навіть журналістів, “вкрапляється” у тексти літературно-художніх творів, документів, як: вище-нижчестоящі органи влади, я рахую (тобто вважаю), пару слів, слідуючий, міроприємство, півтори року, власть імущий, даний час, 20 гривнів, давайте об’єднуватися, вуз, учбовий процес, люба тема, бувший, прийняти міри, малоімущі, у самий найближчий час… Викинулися на гребінь тих лексичних сплесків і такі дивні витвори (для зв’язку слів у реченні та заповнення пауз) карочє, давай, прікінь, ульот, соображаєш, тіпа… Переступивши поріг університету, людина може й не зрозуміти мову, почуту з уст студентів:— Коли ти останній раз хавав?— Лібо 50 гривнів, лібо я не їду!— Степуху дають?— Ой, препод іде!— Зара перерив до одинадцяти, усьок?Звикаємо до вуличної мови підлітків. Якщо голосні вигуки, вульгаризми і навіть — прости, Боже! — матюки можна зарахувати до сфери мови.А ще сучасний штрих — пляшка, цигарка — ось і готовий образ юного громадянства, як прагнув називати учнівську та студентську молодь Іван Огієнко. Враження загальної розв’язності — не розкріпачення, а саме розв’язності, вседозволеності, всеможності.…У гірких, але не в розпачливих роздумах про долю рідної мови вирішила поспілкуватися з першокурсниками фізико-математичного факультету, звернувшись до традиційного методу анкетування.Перше запитання звучало так: “Чи уявляєте Ви спеціаліста (будь-якого профілю) без мовного запасу?” Всі студенти відповіли однозначно:— Ні, не уявляю. Усі повинні добре володіти мовою.Дехто розвинув відповідь: “Треба мати відповідний запас лексики, мати розвинене чуття слова та навички користування словником”.Радію: моя наука була немарною!Наступні питання складніші:— Чому наше мовлення (мова) таке засмічене?— Чи прагнете Ви протистояти ненормативній лексиці?Відповіді, хоча інколи й поверхові, були аргументовані, деякі просто несподівані.Причини вживання суржику, ненормативної лексики студенти узагальнювали таким чином: “тривала русифікація, масове зросійщення”, “суржикові сім’ї”; “засмічене загальне мовне середовище”; “засмічений двомовністю телевізійний простір — це роздвоює сприймання, розщеплює, асимілюючи одне й друге”; “загалом низька мовна свідомість, низька культура мислення”; “обмежений лексичний запас”; “усі зусилля нівелює вулиця, мусиш бути таким, як усі”; “загальна суспільна криза, повна байдужість і до мовних проблем”; “какая разніца, на каком язике говоріть?” “мода на ненормативні слова”; “від невдач стаю агресивним, вживаю матюк, стає легше”; (О, свята простота!) “матюк — це шкідлива звичка, як алкоголь, наркотик, нікотин”; “книжки перестали читати, замість них — гральні автомати, Інтернет”.Навіть ці пунктирно окреслені штрихи сучасної української розмовної мови дозволяють дійти висновку: між літературною (нормативною) лексикою та розмовною — відстань не тільки не зменшилася, як мало статися у нормальних умовах культурного розвитку суспільства, а навіть збільшилася за останні десятиліття. У цьому переконує і “живе” мовлення офіційних осіб — депутатів усіх рівнів, журналістів, чиновників, авторів, що їх треба обов’язково редагувати. Забуваємо, що стиль — це спосіб мислення, і коли думка “мертва”, то що редагувати? Звернімося до міркувань І. Огієнка (1934 р., стаття “Як писати до широких мас”): “Українська мова в своїй основі — це мова простого і ясного думання без зайвої метафоричності. Простота думання, називання речей їх власними іменами — це питома ознака нашої живої мови… Ясно писатиме тільки той, хто думає по-українському”. Вчений у цьому зв’язку іронічно висловлюється про поділ, стилів, як забобон, бо “немає таких стилів — існує тільки стиль простий, ясний і стиль темний, запутаний”. Як найгіршу хворобу нашої інтелігенції визначає “чужі способи думання”, “чужі стерті вирази”. Сам він прагнув писати стилем, властивим українському народному мисленню. Може, тому його праці — чи це монографія, чи коротка стаття, чи підручник — знаходять всеохопний живий відгук у серці кожного, хто перегорне бодай одну-дві сторінки цих праць?Як не згадати мовознавця і мовотворця Бориса Тена, думки якого так співзвучні висновкам ученого:Не дуже на вигадливість багаті,Ми мук народження не хочем матиІ пережовуєм, як автомати,Не раз уже промовлені слова.Кажуть, стиль починається там, де є можливість вибору, де є власна думка. Вчитаймося у роздуми Олеся Гончара: “Мабуть, тільки значна особистість може дозволити собі розмовляти з людьми своїм природним голосом — голосом правди, пристрасті, чистої непідробленої любові”.Отже, мовлення — це, насамперед, — мислення. Що багатша думка, — то багатша мова”, — так коротко і глибоко, як справжній мислитель, висловився поет Максим Рильський.А що може стати поштовхом для думки?Найперше, багатий мовний запас, про що зазначили в анкетах майбутні фізики й математики. Мовний запас — це лексика, фразеологія, мовно-естетичне чуття слова, це, насмілюсь додати, здатність, природна потреба користуватися словником та читати літературно-художній текст, так само — вслухатися в живу, розмовну, не зіпсовану офіційною мовною освітою мову.Чи ж можна вивчити мову з граматик?Не зі шкільних граматик опанували мову Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Марко Вовчок, Леся Українка, Панас Мирний, Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький… Та творчість кожного з них стала справжнім джерелом розкішної, багатої мови. Відомо, що Леся Українка “своїм університетом” вважала спілкування з любим дядьком, професором Софійського університету Михайлом Драгомановим. Однак і творчість самої Лесі Українки, скарби її епістолярної спадщини мали б стати для української дитини унікальною школою мовної та літературної освіти, школою великої гуманітарної освіти, основою формування міцного мовно-національного характеру.Німецьке прислів’я каже: “Граматику вчать з мови, а не мову з граматики”.Звернімо погляди на навчальні програми та підручники з української мови, простежмо шляхи оволодіння словом. Звичайно, лексичне збагачення відбувається спонтанно — від спілкування з кожним підручником, з кожним предметом, з учителями, в учнівському середовищі тощо. Та найперше — це сама природа рідної мови, що є не тільки кодовою (знаковою) системою (чи механізмом) спілкування, але й національною формою мислення, оформлення думок. Чи ж можна вивчити мову з граматик, у яких на розділ “Лексикологія” відведено менше 20 годин, у яких на розділ “Фразеологія” відведено зовсім небагато, у яких скромно представлений синтаксис (у термінології І. Огієнка, — складня).З яких джерел має дитина почерпнути слово, що є своєрідною цеглинкою до тієї споруди, яким уявляється мовлення (текст)? Чим більше тих цеглинок (слів) у запасі, тим просторішою є будівля (текст).Природний спосіб мислення віддзеркалений у народній фразеології (а в підручнику її обмаль!)Навіть дбайливо укладені підручники з мови (таких чимало) добре було б “підкріпити” поважною хрестоматією — збірником уснопоетичних і літературно-художніх текстів, де справді пульсує слово у неповторній фонетичній окрасі, морфологічній одежі (формі), у стилістичному розмаїтті. Усну народну творчість І. Франко розглядав як пропедевтику багатьох шкільних курсів і, найперше, — мови. Час вже укласти як допоміжну для вивчення мови книжку, у якій на кожній сторінці — виписане прислів’я, а до тексту прислів’я — кольоровий або чорно-білий промовистий малюнок. Окрім нього, на цій сторінці — ще невеличкий віршик або оповідання, притча. Уявляю, як ця книжечка вплинула б на дитячу думку, якою популярною була б у середовищі учнів, як легко було б складати на її основі творчі роботи.Тим часом написання творчої роботи лишається проблемою і для учня, і для учителя. Не заглиблюючись у природу терміну, механічно засвоюємо правила, як, до слова, і мовний етикет, що є надзвичайно важливою сферою мови, загальної етики, психології кожного з нас. “Механічно”, заучено звучать: вибачаюсь! спасібо! здрастє! Ще прикріше чути: Дєніска, Нікіта, Максімка, Даша, Артьомка… Десь поділися споконвічні Василько, Іванко, Грицько, Сашко, Володько, Степанко, Петрик, Наталка, Софійка. А це важлива частина лексичного складу нашої мови!Назви пташок, рослин, квіток хоча б свого краю дитина не засвоює змалку, й не дивно, що, навіть навчаючись в університеті, насилу пише під диктовку текст, де сумнів викликають петрів батіг, татарське зілля, коров’як, топольки вероніки, мати-й-мачуха, чар-зілля та десятки інших. Чи ж дивно, що й вчителька обурювалася: — “І що ви там їм в університеті диктуєте, що дитина не може написати? А вона відмінниця!”Нерідко працівники установ (під час курсів), до речі, колишні відмінники, чинять спротив старим словам, що повертаються: — Що це за потяг? слухавка? Таких раніше не було!Не дивуймося, що окремі випускники шкіл легко входять у вуличномовне середовище, “збагачують” його власними мовними “перлами”.З цим явищем боролися найкращі представники нашої культури. Агатангел Кримський, який знав десятки мов, з прикрістю називав усяке перекручення слова каліченням нашої мови, вимагав вилучення невластивих слів, як “ізящний”, “превосходительство”. Мовними “дивоглядами” називав невдалі слова професор-славіст І. Огієнко, гарне слово порівнював з волошкою у житі, а погане, перекручене — з “кукілем”. Байдужість до мовної культури в українському суспільстві у 70-80-х рр. викликала занепокоєння в Бориса Тена. “Мовними кастратами” називав він офіційні новотвори “Ровенщина”, “ровенчани”, “дубнівський”, або такі новоформи, як “до міста Київ” та інші. Траплялося, складав “усміхнені” епіграми, почувши якусь невдалу кальку. Одна з цих епіграм запам’яталася:В мене думка є така(Може, навіть заповіт):Як не йде напевняка,То робіть наоборіт!Як справжній громадянин-патріот забив тривогу український Учитель Василь Сухомлинський у 70-і роки, у часи тотального розгортання зросійщення української дитини. “За партами сидить народ!” — цей клич сколихнув українське учительство. У статті “Слово рідної мови” Василь Сухомлинський доводив, що суржик — це не просто спотворене слово, за ним таке саме спотворене мислення. А що ж вони (учні) передадуть у спадок своїм дітям?“Позбавити народ мови його — підірвати в ньому почуття гідності. Недорікуватим мусить почувати себе вживач суржику, отже, — неповноцінним… Ми не є і не повинні стати народом суржикової мови, мертво-декоративної… Маємо витворену протягом віків мову дивовижно багату, одну з найбагатших у світі, барвисту, запашну, розмаїту, здатну активно жити й розвиватись, придатну для найскладнішої наукової творчості. Злочином було б занедбати таке неоціненне духовне добро”, — такі застережливі думки доносять “Щоденникові записи” Олеся Гончара. Нашу мову він порівнював з великим, красивим, але дуже “зраненим” тілом. Тривогою перейняті й рядки Ліни Костенко:Які слова страхітливі — дволикість,Дворушництво, двозначність,         двоєдушність!Двомовність — як роздвоєне жало.Віки духовної руйнації.Змія вжалила серце нації.Можна надати мовознавчої кваліфікації нинішній засміченості мови, можна навіть укласти спеціальний словник чи дійти висновку про можливе визнання суржику як самостійної (третьої) мови. Але чи не відкидає це національну мову як духовну святиню?А що ж методика?Звернімо погляди на методику, на новітні технології. Методика — наука вторинна, спрямована на донесення матеріалу, закладеного за навчальними програмами у підручники. Розвиваючись, сьогоднішня методична думка рясніє термінами, переважно — іншомовного кореня, і не відразу, і не кожен учитель зможе в них зорієнтуватися, а на кафедрах обговорюють: що є компетентність, а що компетенція і що — ділова комунікація…Проспекція, дискурс, соціологізація, емоційно-прагматичний аспект, комунікативна діяльність, чинник реалізації самопізнання-самоствердження, особистісно зорієнтоване навчання, мовне портфоліо, мовленнєва діяльність і мовленнєве спілкування, креативні особистісно зорієнтовані технології (на уроках рідної мови), мовленнєво-комунікативні навички, комунікативні стратегії підручника (з рідної мови), концепт, комунікативні та соціокультурна компетенції учнів, проектна технологія (на уроках мови), комунікативна іншомовна компетенція особистості… Словом, “прогрес іде вперед”… Та закрадається настирлива думка: а чи не розминається методика з реальним станом української мови у сучасному суспільстві?Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment