Надія ГУМЕНЮК,письменниця, м. ЛуцькКОЛОДЯЖНЕ Лесина душа — в її поезії. Але щоб глибше зрозуміти, що надихало цю душу, треба їхати в Колодяжне. Саме тут Лесин дім. І, як писала вона в листі до Михайла Павлика, “… мені ніде так не добре, як вдома, робота тут найлегше робиться. Та ще ж тут і окрім писання є живе діло і милі моєму серцю люди, тут не почуваю себе зайвою на світі”. Тож закономірно, що свято “Лісова пісня”, яке дев’ять років тому започаткувала і проводить Волинська обласна організація Національної спілки письменників України, розпочинається в Колодяжному. Цього разу до Лесиного родинного гнізда приїхали: з Києва — лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, премій імені Лесі Українки, імені Олени Пчілки та багатьох інших відзнак Михайло Слабошпицький і голова Київської письменницької організації, головний редактор журналу “Київ”, заслужений діяч мистецтв України Віктор Баранов, з Тернополя — голова обласної письменницької організації Євген Безкоровайний, з Рівного — Неоніла Диб’як, з Луцька — голова Волинської письменницької організації Ніна Горик, Олена Криштальська, Василь Простопчук та авторка цих рядків, з Бреста (Білорусь) — наші побратими по перу Алесь Поплавський та Володимир Глазов. До письменницької когорти приєдналися і гості з Чернігівщини, малої батьківщини Петра Косача, — голова обласної “Просвіти” Василь Чепурний і Микола Шкурко з Ніжина, а також голова Волинської обласної “Просвіти” Микола Кучерепа. Колодяжне зустрічає нас тишею, настояною на пахощах квітів, у яких потопає садиба. Високі мальви “підбігли” аж до стін “білого будиночка” і зазирають у вікна. Біля “сірого будиночка” вабить джерельною водою криниця. В саду дозрівають яблука. Та найрясніше цього літа вродили старезна косачівська груша і кизил, привезений колись Лесею з Криму і посаджений у дворі.— Скільки працюю тут, не пам’ятаю, щоб так рясно було груш і кизилу, як цього року, — каже завідувачка музею, заслужений працівник культури України Віра Комзюк, яка вже тридцять років є берегинею садиби Косачів.Мабуть, не тільки дбайливо доглянута земля, але й особлива енергетика цього святого місця підтримує молодість старих дерев. Нею, цією потужною енергетикою, тут пронизане все: земля і небо, трава і квіти, світлини й безцінні меморіальні речі, щебет ластівок і звуки Лесиного роялю у “білому будиночку” (на ньому для нас грала піаністка Валентина Скрипіна в парі зі скрипалем Михайлом Тлумаком), лампа під абажуром і невеличка сцена у “сірому будиночку”… Виходимо по одному на цю сцену. Звучать вірші, падають у м’яку тишу кімнати щирі слова. За кілька годин нас чекають багатолюдні зустрічі. А тут ми спілкуємося з Лесею, з її унікальною родиною, яка явила світу феномен світла в темряві імперської доби, створивши в маленькому поліському селі потужний центр української культури й просвітництва, патріотизму й подвижництва.КОВЕЛЬ Перша велелюдна зустріч учасників поетичного свята “Лісова пісня” з ковельцями біля пам’ятника Лесі Українці. Щирим словом і живими квітами вшановуємо пам’ять геніальної доньки України. Зустріч друга — в міському культурно-просвітницькому центрі. Про історію цього центру варто сказати окремо, оскільки його створення, не зовсім характерне для нашого часу з його перманентними кризами, але показове для розуміння ситуації саме в Ковелі. Кілька років тому в центрі міста тихенько занепадав старий будинок, навколо якого точилися гострі баталії. Хтось готовий був приватизувати двоповерхівку такою, якою вона є, і трохи підрихтувавши, розмістити в ній свої володіння. Комусь кортіло швидше знести стару будівлю і спорудити на її місці ще один супермаркет або офіс. Але інтелігенція стала на захист історичної пам’ятки, адже тут колись була аптека, до якої навідувалися Косачі. Місцева влада підтримала інтелігенцію, і тому після реконструкції будиночок постав, як новий. А в ньому розмістилися і аптека-музей, і культурно-просвітницький центр з великою мистецько-виставковою залою, залою для творчого спілкування, книжковою крамницею, школою шляхетних панянок.У залі — яблуку ніде впасти. Ще до початку вечора в центрі уваги опиняються Михайло Слабошпицький та Віктор Баранов. Оскільки Михайло Федотович на Волині не вперше (кілька років поспіль він приїздить сюди розв’язувати організаційні питання конкурсу української мови імені Петра Яцика), то присутні, а особливо вчителі української мови, зустрічають його вже як свого. Віктора Баранова просять прочитати його знаменитий вірш “До українців”. Написаний двадцять років тому, він став своєрідним славнем українського пробудження. Просять не тому, що забули (його тут може продекламувати кожен), а тому, що хочуть почути в авторському виконанні. Це зацікавлення засвідчує дуже важливу річ: людям потрібні і таке спілкування, і такі твори високого громадянського звучання. На вечорі, який вела Ніна Горик, виступили учасники свята, яких вітали міський голова Сергій Кошарук та голова районної ради Микола Гайдучик. Цікаву сторінку життя Косачів, досліджену на архівних матеріалах, розкрила доцент Волинського національного університету імені Лесі Українки, кандидат філології Світлана Богдан. Поетичний перегук супроводжували пісні у виконанні ліричного дуету “Райдуга” з Ковеля (Оксана Мулярчук та Світлана Осокіна) й уродженки Ковельщини, заслуженої артистки України Світлани Мирводи, яка щороку приїжджає на свято з Києва з сином Тимофієм — скрипалем і сопілкарем. НЕЧИМНЕ Дорогою до Нечимного Косачі зупинялися у Білині та Скулині. В листі до матері 20 грудня 1911 року Леся зізнавалася, що в Колодяжному бігала самотою в місячну ніч, щоб привиділася мавка, а “… над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували — пам’ятаєш? — у дядька Лева Скулинського…”Ми також зупиняємося: спочатку в Білині — щоб помолитися у місцевій церкві й поставити свічки за світлий спокій Лесиної душі, а тоді в Скулині — в садибі Леоніда Лисюка. Пан Леонід не згірш дядька Лева знає свій ліс і не менше вболіває за нього, адже він — лісничий Скулинського лісництва. У Скулині пишаються тим, що в них бувала Леся Українка, охоче переказують почуте ще від батьків: “Була тая панночка Леся вельми добрая до простих людей і любила нашого парубка скулинського”. Від Скулина до Нечимного — чотири кілометри. Пригадую, як довго долали ми їх на початку 90-х років минулого століття. Невелика група письменників на чолі з тодішнім головою Василем Геєм та директор Волинського краєзнавчого музею Анатолій Силюк щосили штовхали музейного УАЗика, який пірнав у глибочезні баюри із застоялою водою. Через те бездоріжжя і перестали люди навідуватися до Нечимного, де колись, ще 1963 року, біля кринички, з якої пила воду Леся Українка, посадив молодого дубочка Максим Рильський. Невдовзі будиночок-лісничівка, де планували зробити музей, згорів (кажуть, там любила влаштовувати пікніки партійна номенклатура), галявина здичавіла, криничка замулилась, дерев’яний настил, прокладений до озера Нечимного, згнив… Саме після тієї мандрівки і забили волинські письменники в усі дзвони. Згодом за сприяння ковельської влади було прокладено дорогу, упорядковано урочище Нечимне, започатковано поетичне свято “Лісова пісня”, збудовано музей одного твору — безсмертної казки-феєрії Лесі Українки, в якому є постійний музейний працівник. І єдине, що залишається болючою тернинкою у серці, — озеро Нечимне, в якому вже майже нема водного плеса. Про потребу його порятунку написано багато — мабуть, на кілька томів набереться. Але допомога забарилася. Не раз поетичне свято скроплював щедрий волинський дощ, але ніколи тут не було малолюдно. Цього ж року і сонечка вдосталь, і людей приїхало стільки, що простора галявина не могла всіх вмістити, тож біліли волинські вишиванки по всьому лісовому урочищу. Вперше, окрім учасників свята та ковельців і лучан, прибули шанувальники Лесиного слова з багатьох куточків області, навіть з віддалених поліських районів. У зеленому храмі лісу по-особливому сприймалися і старовинні вишивані рушники, і вироби народних майстрів — з соломки, бісеру, різьби по дереву.Разом з ведучими — головою Волинської організації НСПУ Ніною Горик та очільником Ковельського районного відділу культури Андрієм Мигулею — святкове дійство в Нечимному благословили заступник голови Волинської облдержадміністрації Святослав Кравчук, голова Ковельської райдержадміністрації Валентин Скуба та проректор Волинського національного університету імені Лесі Українки Ірина Констанкевич. Пані Ірина зачитала вітальний лист від Миколи Жулинського. Офіційними за статусом, але абсолютно неофіціозними за суттю були виступи міських голів Луцька та Ковеля — Богдана Шиби та Сергія Кошарука. Мудре, виважене й емоційне слово Михайла Слабошпицького про шляхетність Лесі Українки, яка в страшній ситуації, коли українці не мали своєї держави, стала великою українською поетесою, жила й творила для свого народу, що через низьку культуру і загнаність у кошару Російської імперії, навіть не усвідомлював, ким є для нього Леся Українка. А ще Михайло Федотович говорив про місце і роль того, кому Богом дароване Слово, про місію українського письменника — бути вождем свого народу, коли в нього бракує справжніх вождів.— Ми сильна, могутня, добротворча нація, — зазначив Віктор Баранов. — У нас є високі постаті — Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Ліна Костенко. Але нам у поводирі набиваються люди, які думають, що вони кудись ведуть. Треба йти за нашими геніями — читати їх, прислухатися до них. Бо Україна розбудовується не в політичних штабах, а тут, де ми стоїмо, де ми творимо.На імпровізованій сцені в Нечимному виступили поети Неоніла Диб’як, Євген Безкоровайний, Алесь Поплавський, Надія Гуменюк, Олена Криштальська, Валентина Штинько, Василь Простопчук. Поезії Лесі Українки прочитали заслужена артистка України Галина Кажан, Любов Шульгач та її маленька небога Алінка. Зі своїми віршами дебютували також юні переможці обласного поетичного конкурсу Юля Закутня, Оля Кава, Ніна Радченко та Сергій Слабкевич, які отримали дипломи обласного управління освіти і подарунки від обласної письменницької організації. Сцени з вистави “Лісова пісня” Волинського академічного музично-драматичного театру показали Людмила Савош (Мавка) та Сергій Єрмакович (Лукаш). Неповторного колориту святу надали автентичні фольклорні гурти з Білина, Скулина, Колодниці, Тойкута. Співали також Андрій Мигуля, Ганнуся Сліпчук, Світлана Мирвода, грав на сопілці Тимофій Мирвода. Завершальним акордом став вірш про Нечимне. Його прочитала Ніна Горик, а написала поетеса з Вінниці Тетяна Яковенко, яка була учасницею тогорічного свята “Лісова пісня”. Таких відгуків чимало. Ці місця на Ковельщині, освячені присутністю Лесі Українки, ця лісова тиша, в якій розлита сама душа поезії і в якій, здається, ось-ось забринить голос Мавки, надихають на творчість і спонукають до осмислення сенсу життя та власної дороги у ньому.
