Людмила ІВАННІКОВА,докторант ІМФЕ НАН УкраїниНавчаючись у Київському університеті, я познайомилась з Лідією Францівною Дунаєвською — всіма шанованою і улюбленою, яка визначила мою життєву долю і долю багатьох моїх друзів. Вона була ідеалом нашої юності — ідеалом науковця, педагога, викладача і людини, до якої ми всі тяглися і щиро любили. Коли я бачила Лідію Францівну, то для мене вже ніщо не існувало. Весь час прагнула спілкуватися з нею, і завжди цього не вистачало, бо вона постійно кудись поспішала, і наші зустрічі, як правило, відбувалися здебільшого на східцях… Але навіть ці короткі перемовини щоразу надавали великий заряд емоцій, бажання перевернути гори, і не заради науки (про це тоді ніхто не думав!), а заради неї, моєї найулюбленішої Лідії Францівни! Саме заради неї, щоб зробити їй приємне, в студентські роки я записувала фольклор (її похвала і підтримка були найвищою нагородою), співала на лекціях, писала ще недосконалі наукові дослідження, керувала (цілком умовно!) фольклорним гуртком… А коли закінчувались заняття (спочатку навчалася заочно, а згодом — на стаціонарі), я писала їй безкінечні листи-сповіді.У всьому цьому виявлялась іще напівдитяча любов, трохи егоїстична, але завжди щира, любов, яка спонукала робити вибір не лише між добром і злом, а й між двома улюбленими предметами — й обирати її предмет, подібно до того, як у школі улюблений учитель часто визначає фах, яким людина займається все життя. Тож, коли я вагалася між історією української мови, давньою літературою, діалектологією і сучасною фонетикою української мови, слова Лідії Францівни: “Я навіть не думаю, що ти не будеш фольклористом!” — поставили крапку в цих ваганнях. Отже, з цього видно, як багато означає особистість учителя, пієтет до нього.І це не лише для мене й не лише стосовно навчання. Навколо неї завжди був рій студентів, нелегко було вихопити її з цього гурту для розмови, і кожен з них (як і я) вважав, що Лідія Францівна саме до нього ставиться особливо, чуйно, уважно, що саме він претендує на роль улюбленця… Але тепер розумію, що вона просто нікого не обділяла, давала кожному стільки, скільки він потребував — тепла, ласки, розуміння й материнської любові. А для старших вона ставала наче подругою, з нею “в обнімку” ходили коридорами (тоді вона була майже юна, тендітна, наче теж студентка) — і дуже пишалися тією дружбою. Нерідко проводжали її додому парком Шевченка, ніколи не боялися на іспиті (заради неї хіба чогось не вивчиш?!) І не уявляли, що все це переросте у щось більше, вагоміше — в наукову школу, якою й стали ми всі, теперішні фольклористи.І в цьому найбільше виявлявся її педагогічний талант, бо вона не маніпулювала почуттями студентів, а вміла ту позитивну енергію спрямувати в потрібне русло, на потрібні справи, на наукове подвижництво.На тлі нашого матеріального буття не слід забувати і про духовний світ людських взаємин. І це дуже важливо! Ми навіть не замислюємось над цим, але воно справді існує — оте духовне, позасловесне спілкування і передавання досвіду. Бо навіть православне догматичне богослів’я запевняє нас, що є певна комунікація, яка здійснюється від серця до серця, певні знання (чи це наповнення душі), які передаються духовно передусім від учителя до учня. Не все можна окреслити словами, розповісти. І це саме той випадок, коли і науковий, і життєвий досвід Лідії Францівни передавався духовно, через любов до нас, а в наших душах втілювався у прагненні бути схожим на неї в усьому — і в любові до фольклору, і в любові до України, і в невичерпній жадобі знань, і у взаємній підтримці та повазі одне до одного.І в оцій духовності полягав увесь її педагогічний талант. Бо, здається, вона й не робила нічого, щоб досягти таких результатів — завжди тиха, лагідна, спокійна, вона ні до чого не силувала, нічого не нав’язувала, нікого не намагалася завоювати чи прихилити до себе. Водночас оця лагідність творила дива, змінювала душі, приваблювала тих, хто приходив раз і назавжди, для кого її справа ставала справою цілого життя… Вона відчувала студентів, але студенти так само відчували її. Вона торкалася саме тих струн душі, які потім уже ніщо не могло заглушити! І як правило, це відбувалося через потрясіння, через глибокі душевні переживання, які викликали в нас її незвичайні й незабутні лекції.Якби мене хтось запитав, яке найсильніше враження мого життя, то я, не задумуючись, відповіла б: заняття з фольклору, присвячене українським народним думам. Уже минуло понад 26 років (це було в січні 1983-го), але й досі, як тільки хтось скаже “університет”, бачу перед собою світлу аудиторію на третьому поверсі Жовтого корпусу, Лідію Францівну, молоду, красиву, в квітчастій терновій хустці, накинутій на плечі, й 80-річного кобзаря Георгія Кириловича Ткаченка, якого вона запросила. Лідія Францівна робить невеличкий вступ до теми, подає відповідну літературу — і представляє носія епічної традиції, що вчився в старих кобзарів, знає вісім дум і грає старосвітським харківським способом. Починає звучати “Дума про Марусю Богуславку”. І цей тихий спів, і голос бандури, якої я досі навіть не бачила, справили таке сильне враження, що, здавалося, переді мною розкрилася вся глибина віків! Пам’ятаю, що тоді проплакала цілу пару і вперше збагнула зміст Шевченкового “Кобзаря” (хоч з дитинства знала його майже напам’ять), і ту ліричну й чутливу народну душу, і те, чому люди, за висловом Шевченка, завжди плакали, слухаючи кобзаря… Усе це сталося зі мною за годину. Я прийшла до аудиторії однією людиною, а вийшла з неї зовсім іншою. Відтоді розпочалась моя дружба з Лідією Францівною і взаємна симпатія. Почалося інше життя — я немовби прокинулася. Скільки було потім яскравих вражень, але ніщо не затьмарило того щасливого, епохального випадку.І тепер, переосмислюючи все пережите, розумію, що Лідія Францівна повністю використовувала можливості Києва духовного, мистецького, бо розуміла, що найдосконаліша лекція не замінить живого контакту з фольклорною традицією та її носіями, не передасть краси найдовершеніших зразків фольклору — дум, календарно-обрядових, весільних пісень… І не матиме тієї сили впливу, яку має народна пісня. Тому основною методикою викладання фольклору були в неї такі ілюстровані лекції (термін Л. Ф. Дунаєвської). Не з підручників, а з живого співу Ніни Матвієнко, Валентини Ковальської, дівчат з хору Леопольда Ященка, інших (навіть студентських) фольклорних ансамблів вивчали ми колядки, щедрівки, веснянки, русальні, купальські й обжинкові пісні, балади. Думи часто співав нам Павло Супрун. На відкриті лекції збігалися всі зацікавлені студенти, і лекції перетворювались на справжнє свято, яке завершувалося спілкуванням з кобзарем чи іншим виконавцем. Пам’ятаю зустріч з Ніною Матвієнко восени 1987 р. Ми всі були закохані в неї — купували платівки, бігали у філармонію на концерти (тоді індивідуальних концертів у неї не було!) — а тут ось перед тобою сидить сама Ніна, наш ідеал (“Це — голос наш, це — пісня, це — душа”) і зворушливо й щиро розповідає про своє дитинство, юність, неймовірні життєві труднощі, які доводилося подолати, щоб стати великою — і залишитися простою, сердечною й захопленою життям, як і Лідія Францівна. Для мене ці дві жінки були ідеалом любові, терпіння, духовної краси… Пам’ятаю, повернувшись до гуртожитку, ми не могли навіть обмінятися враженнями, а просто лежали і плакали від надміру почуттів.Такі лекції давали натхнення до праці, прагнення наслідувати інших подвижників, бажання записати якнайбільше зразків фольклору, знайти щось унікальне — і нам це вдавалося. Ідучи до людей, ми несли заряд любові, який передала нам Лідія Францівна — і люди розкривалися перед нами, наче квіти, і ми, як бджоли мед, збирали такі поетичні шедеври, які потім виконувала Ніна Матвієнко (це записи мої, Олекси Долі й Тетяни Шевчук), які співали самі на лекціях, у коридорах, на вулицях і в тролейбусах, закохані, романтичні й безмежно щасливі. Тоді ми збагнули самобутність кожного краю, кожного села, неповторність його фольклорних зразків, і вечорами у гуртожитку наспівували й порівнювали різні варіанти. Це вже була не просто книжкова наука, а жива, практична, корисна — перед нами розкрилася вся Україна — Східна і Західна, і Полтавщина, і Поділля, бо кожен знав щось своє… І незабутні вечори в гуртожитку, в парку Шевченка, бо ми весь час співали! Перед нами було наче море — й хотілося вичерпати його все! Цей наш настрій вміло і з радістю використовувала Лідія Францівна. Підігріваючи такі почуття, вона запрошувала нас на лекції до першокурсників, до заочників або вечірників і, всіляко розхвалюючи наші таланти й збирацькі здобутки, представляла нас як носіїв пісенної й оповідальної традицій певного реґіону, заохочуючи до праці інших і нас самих. Вона вже в університеті цінувала наші перші недосконалі записи і, між іншим, перші записані мною казки ще 1987 р., коли я була студенткою, опублікувала саме вона у серйозних фольклорних збірниках! Саме завдяки Лідії Францівні, яка спрямувала мій тоді ще стихійний інтерес до фольклору в наукове русло, я розпочала і здійснила повний фольклорно-етнографічний опис рідного села Губча на Хмельниччині. Це було вкрай важливо тоді, бо матеріали, які я записала майже 30 років тому, в наш час уже недоступні для збирача…Лідія Францівна дуже делікатно, але цілеспрямовано плекала в нас науковців. На першому етапі важливо було викликати цікавість до предмета (а їй це вдавалось одразу), яка згодом переростала у захоплення, а далі розпочиналася нова сфера діяльності — науково-педагогічна. Це вже був вищий рівень — вона дозволяла співпрацювати з нею, читати пробні лекції на молодших курсах, давала право назватись її колегами. О, як це було важливо для утвердження особистості! Не кожен студент мав змогу і досвід виступати перед аудиторією! Хтось соромився і тремтів, але підтримка Лідії Францівни, її лагідний усміхнений погляд з останньої парти (на перших пробних лекціях вона сиділа в аудиторії) додавав сили і впевненості. А як вона вміла тебе представити іншим! Послухати — то ти просто геній, ти неперевершений талант, ти зробив те, чого до тебе ніхто ще не спромігся зробити (а воно певною мірою так і було, бо, приміром, моє село залишилось поза увагою всіх фольклористів минулого) — і відразу крила виростають! Де й дінеться страх і сором, само приходить вміння і натхнення говорити, і ти заходиш в аудиторію уже впевнений у своїй унікальності, і з бажанням ділитися хоч незначним, а все-таки власним науковим досвідом. І мимоволі виходила цікава лекція, ілюстрована записаним тобою фольклором, прикрашена щойно відкритими для себе висловами Потебні — і, о диво! — її слухали першокурсники! Так Лідія Францівна виховувала майбутнього педагога, викладача фольклору чи будь-якої народознавчої дисципліни. І вже не страшно було йти в школу, навіть в педінститут — та база, яку ми отримували в університеті, розкривала перед нами великі можливості. І тепер з повною відповідальністю можу заявити, що досвід Лідії Францівни втілила у Гнідинській восьмирічній школі Бориспільського району, куди мене запросили працювати після закінчення університету.Там 1987 р. була створена Мала академія народних мистецтв, учителі почали викладати народознавство за власною програмою. Однак усе це тільки розпочиналося, досвіду ні в кого з них не було, теми для уроків брали з “Берегині” В. Скуратівського. І коли я прийшла до школи, то ця проблема розв’язалась одразу: в мене був досвід викладання фольклору, була програма, яка охоплювала різні жанри народної творчості, календарну й родинну звичаєвість, міфологію, символіку — все те, чого навчилась в університеті. І досвід “ілюстрованих лекцій” я перенесла у школу — співала сама із дітьми, ми відтворювали на уроках обряди, домашнім завданням для дітей було запис фольклору, звичаїв свого села. Це були дуже гарні уроки! До нас приїжджали вчителі з усієї України, кілька разів засідала колегія Міністерства освіти (разом з учнями сиділи за партами й брали участь в уроках). Програму опублікували в газеті “Освіта”, а згодом — у навчально-методичному посібнику уроків народознавства “Благослови, мати” (К.: Освіта, 1995). Так народознавство було запроваджено в школах України. Наш досвід підхопили багато педагогічних колективів, — це школи сіл Русів, Підвисоке, Зібранівка Івано-Франківської, Стецівка Черкаської, Баштанка Миколаївської області, навіть приїздили вчителі з Далекого Сходу. (Прикро, що нині він виявився обтяжливим для чиновників від освіти!)Тож досвід Лідії Францівни, ті зерна, які вона посіяла в наших душах, проросли дуже глибоко, засіяли всю Україну. Вона була феноменальною людиною — тендітною, тихою, без пихи, без помпезності, без марнославства. А який сильний вплив мала на душі людські! Її тихе лагідне сяйво, приваблювало, гуртувало навколо себе — не всіх, обраних долею — і через нас вона звершувала служіння своєму народові.Іншою важливою формою виховної роботи Лідії Францівни були фольклорні вечори, які також багато давали студентам. На цих вечорах виступали не тільки видатні виконавці, а й студенти, представники народів світу, які виконували свої самобутні пісні. Пригадую такий вечір восени 1985 р., коли зал не вміщав охочих. Розповідали, що на одному з вечорів були 50 кобзарів. Але це було також дуже важливо, бо в той час до фольклору ставилися трохи зверхньо: одні сприймали його як вияв націоналізму, інші — як щось не варте уваги (так, до речі, вважала й частина студентів-філологів). Серйозне представлення фольклору змінювало мікроклімат у нашому середовищі, кожен з нас відчував вагомість нашої справи.Дуже важливо, що Лідія Францівна вже в університеті створювала наукове середовище майбутніх фольклористів. Починали з фольклорного гуртка, де ми всі знайомилися, обмінювалися думками, враженнями, доповідями, слухали лекції відомих фольклористів-сучасників з ІМФЕ, готували наукові конференції. Їздили ми також на конференції до інших вузів. Важливо, що вже в студентські роки ми привчалися до наукової дискусії, переймали одне від одного досвід написання наукових досліджень, обмінювалися знаннями, бібліографією — все, як має бути в наукових колах. І цінували одне одного як особистість, не заздрили, а підтримували і допомагали. Лідія Францівна давала нам читати дипломні роботи найкращих своїх випускників як зразок для наслідування, — і на цьому ми вчились, окрім бібліотеки. Завжди було відчуття дружнього плеча поруч, яке не покидає нас і досі. Усі ми стали близькими, рідними, однодумцями, і можу з повною відповідальністю заявити, що ті друзі, яких я надбала в студентські роки завдяки Лідії Францівні, — це найдорожчі мої колеги, без яких не уявляю життя. І в усіх наших душах яскравою зорею живе і сяє незабутній образ Лідії Францівни Дунаєвської — фольклориста, педагога, людини.
