Людмила БОНДАРЧУК,кандидат педагогічних наук, лауреатка Огієнківської премії,м. ЖитомирЗакінчення. Початок у ч. 32 за 2009 р.Деякі дослідники (Микола Поліщук із Брусилова та інші) називають українську мову тільки “мовою викладання”, мовою звуженого вжитку, порівнюють з мертвою мовою — латиною, тобто спосіб існування її лише в літературному (писемному) варіанті, бо у природному середовищі (телефон, позашкільне спілкування, сфера обслуговування, Інтернет, транспорт тощо), мовляв, ця мова не звучить. І знову себе питаю: куди ж зникає природне чуття слова, яким людина володіє з дитинства? Як і чуттям музики, чуттям кольору. Вслухаюся в дитячу мову й переконуюся, що такого слова, яке витворила дитина, іноді немає, але витворене воно граматично правильно: жовтотіл, заверт, місяць квітень, а далі — вишень? Корова і мале коровенятко, безліч інших. Можливо, це природне чуття притуплюється в школі, бо не культивується нею. Як і народна пісня, де слово звучить у чистоті. Як і фразеологія, що надає міцне відчуття мовно-психологічного “Я”, відчуття приналежності до свого етносу. Нерідко саме в школі тьмяніє дитячий дошкільний мовний світ, бо доводиться заучувати правила, визначення. Замість того, щоб розкрити музику українського слова, мови, учню пропонують запам’ятати чергування і-й, у-в.Опинившись у полоні офіційної методики, вчитель нерідко відчуває нездатність реалізувати власний методичний почерк. Є сенс згадати Льва Толстого і його гасло “замість методу — мистецтво і талант”. Ще у 20—30-ті роки, коли формувалася нова школа, тяжіння до “рецептурної методики” деякі вчені називали “тяжким симптомом” шкільного середовища, а метод визначали як особистість учителя. Це стосується передусім відбору дидактичного матеріалу.На уроках у сучасній школі дидактичний мовний матеріал використовується як зразки-ілюстрації до певного мовного явища. Проте життя мови, її психологічний прояв можна відчути тільки в тексті. Відчути мову, як живу, творчу діяльність, як живий організм — з живими звуками, словами, реченнями — дозволяє лише відповідний текст. Ще мовознавець О. Потебня висловлювався за вивчення лексики тільки текстуально, бо вивчення лексики як окремих, ізольованих, у “словниковому вигляді” слів нагадує вивчення природи за засушеними квітами. І справді, у тексті оживають і промовляють устами предків специфічні звороти, питомі словосполучення, які дослівно не перекладаються іншими мовами — окремі з них існували в нашій мові ще до появи давньоруських писемних пам’яток. “Прив’язати” до рідної мови можна природним шляхом, зробивши певні, бодай невеличкі екскурси до історії мовного явища, знову ж таки — за текстом, скажімо, літературних пам’яток. Саме таким методичним шляхом рухався, складаючи курси чи підручники, посібники, лекції, словники з мови І. Огієнко, якому належить вислів “Метода — душа праці”. На мій погляд, увесь процес навчання учня протягом усіх років у школі треба розглядати як його мовну діяльність. Мовну діяльність І. Франко пов’язував з окремою особистістю (індивідуальністю), розглядав її як духовне обличчя, виразну прикмету особистості (чим більше таких прикмет, тим сильніша особистість). Сьогодні в педагогічний обіг увійшли такі поняття, як “мовна особистість”, “мовна поведінка”, “мовне середовище”, “мовний етикет”. “Мовна культура” — це поняття широко вживається у всьому діловому світі. Мова, слово — це показник культури певної людини і суспільства загалом. Що ж належить до поняття “культура мови” сьогодні? Насамперед добірний запас нормативної лексики мовця та його готовність користуватися словником, розвинене мовно-естетичне чуття, що не дозволяє калічити слово, вживати слова вульгарні, безсоромні, натомість утверджувати кожним словом духовність, шляхетність нашої мови. Щире “спасибі” (спаси Бо(г)), “будь ласка (-вий)” може залишити глибший слід у душі, ніж якийсь безликий “презент”, “матеріальний жест”. Корені мовних етичних формул (добр-, ласк-, здоров-), як і багатьох надто важливих слів-понять у нашій мові (освіта — світло — світ — світити; добрий — доброчинець — добродій — добротворець; рід — відродження — урожай — вродливий та десятки інших зразків) не просто повідомляють, вони промовляють душею, у якій завжди є місце для Бога як вищої сутності людини. Зворушує подяка І. Огієнка-емігранта як яскравий штрих глибокої внутрішньої культури адресанта, вияв природної щедрості душі. Звертаючись до однієї з пресових агенцій у Парижі з проханням надіслати потрібні видання, професор додає: “… заплачу теплою молитвою до нашого милосердного Господа, щоб поблагословив Вашу працю”. Не дивно, що “секрети” величезної притягальної сили Шевченка І. Огієнко — дослідник вбачає у його релігійному стилі: “Він (Бог) постійно в його душі і серці, Бог у Шевченка міцно пов’язаний з Людиною в одне нерозривне ціле”. У його текстах — сотні виразів зі словом Бог (Слава Богу, Крий Боже та ін.) — саме ними насичена народна мова. Яке багатство оцінної лексики ставлення до людини знаходимо у словниках української мови! І кожне слово — вияв багатства душі нашого народу, його лінгвістичного генію. Вслухаймося: ввічливий (увічливий), люб’язний, уважний, пильний, тактовний, обхідливий, хтивий, гостинний, привітний, щедрий, щирий, сердечний, терпеливий, ґречний, ненав’язливий, шанобливий, добродійний, доброчинний, вишуканий, поступливий, приємний, приязний, точний, помітний, представницький, претензійний, наївний, довірливий, показний, фіглявий, дотепний, легковажний, цнотливий, насмішкуватий тощо, серед яких є й чимало іншомовного походження.Культура мови тісно пов’язана з уживанням призабутих, штучно вилучених слів, що їх І. Огієнко називав “скарбом споконвічним”. На жаль, чимало людей відмежовуються від таких слів. Маємо повертати ці слова в активний запас, пильно розрізняючи так звану чисту лексику, штучно нав’язувану деякими авторами (“штрикавка” замість “шприц” та ін.). Це явище іронічно сприймав ще А. Кримський (заміна “галош” на “мокроступи” — як це вплине на прогрес медицини?).Культура мови передбачає усвідомлене ставлення і до поширення іншомовної лексики. Безперечно, наявність іншомовних слів свідчення живих контактів у сучасному суспільстві на усіх рівнях, однак треба неухильно дбати і про розвиток власних термінів і понять. Слова “мер”, “губернатор” тягнуть за собою “мерія”, “губернія” і тим витісняють питомі українські “міська рада”, “область”, “голова”, а разом з ними — і демократичний устрій громадського життя. Милого “гостинчика” (ще й від зайця!), “подарунка” активно витісняє безлике “презент”, як і “обізнаність” — “компетентність”, “припис” — “рецепт”, “творчий” — “креативний”. Культура мови — це правильне вживання мовно-часових формул, правильне відмінювання історичної “гривні”, нормативне вживання прийменників, що організовують іменники у реченні; це утвердження української жінки у назві посади, зайнятості, професії, звання, це правильні, природні назви жителів (жительок) населених пунктів, уживання географічних назв, повернення топонімів. Це, безперечно, і правильне написання та відмінювання особових назв (родового прізвища, імені, по батькові), це природне вживання мовних формул етикету, зокрема, звертання у кличному відмінку та ін.Культура писемного мовлення передбачає, окрім сказаного, ще й орфографічну, пунктуаційну та стилістичну грамотність. Бо грамотність — не розкіш, а перша потреба. Не випадково, елліном міг називатися незалежно від етнічного походження лише той, хто знав напам’ять твори Гомера, відвідував театр і бездоганно писав грецькою мовою.Українська мова сьогодні належить до високорозвинених мов європейських і світових, бо це мова давньої писемності, мова великої культури. Її вивчають у багатьох університетах світу, і все більше людей прагнуть її вивчити, свідченням того є Міжнародний конкурс з української мови ім. Петра Яцика. Однак не можна без тривоги спостерігати реальний стан української мови, що його представляє вулиця, транспорт, шкільні коридори, телефонні розмови, ринки …Переконана, з цього становища не вийдемо, визбируючи механічно, хай і ретельно, усілякі помилки, вишукуючи нових і новітніх технологій, що уявляється взагалі незручним сусідством щодо рідної мови. Тим більш, не киваймо на російську мову, що буцімто є українцю ворогом. З наукового погляду це невиправдано, як стверджував А. Білецький. Тільки міцна мовна свідомість може убезпечити мовця від примітивної мішанини двох мов. Для культурної людини не тільки російська, але й будь-яка інша мова — це великий інтелектуальний запас, не бар’єр, а додаткова можливість збагнути власну, рідну мову на вищому рівні.“Як нам вивчити українську мову?” — таке питання часто ставили слухачі публічних лекцій Бориса Тена (М. В. Хомичевського) ще у 70—80-х рр. Відповідь була несподівано короткою: “Скрізь і завжди користуватися українською мовою — і мова відкриється вам”.“Доля нашого народу, — писав незабутній Олесь Гончар, — це доля нашої мови, і вона залежить від того, як ревно ми всі плекатимемо її”.
