ЧОМУ РОЗСЕРДИВСЯ ТАРАС?

Петро БОЯРЧУК,член НСПУ, заслужений журналіст України.“І ти в таке віриш?! — глузливо запитав колега, якому запропонував прочитати цю розповідь. — Я тут кільком показував, що ти написав, і всі плечима знизували! Якась тарілка, стрілка, літери… Ну, раз щось випадково їм удалося, а щоб вдруге? Не могло такого бути!..” Слухав його, уявляв тих кількох, що “плечима знизували”, чомусь щосили намагався і не міг тієї миті згадати, кому належить відома фраза: “Такого не може бути, позаяк бути такого не може взагалі”, а бачив перед собою обличчя трьох колишніх каторжанок ГУЛАГівського Норильська, учасниць нині широковідомого Норильського повстання, які після виходу “на волю” ніколи більше не зустрічались, але свідчили мені про одне й те саме так, наче змовилися. Три основи було в тих свідченнях, три незмінні субстанції, — Віра, якою випоювала їх рідна земля з молоком матерів, Надія, сили якій додавало Шевченкове слово, і Любов, яка звалася Батьківщиною. Не тією, що “от Москвы — до самых до окраин”, а тією, що Україна. Написати про те, що вони розповідали, спонукала зовсім випадково почута в одній компанії трохи навіть сердита “революційна” фраза: “Тарас Шевченко був такою ж, як і всі, людиною і не треба його ідеалізувати!” Здавалося б, сперечатися нема про що, бо таки ж направді був звичайною людиною. Однак чому мільйони в найтяжчі для них хвилини зверталися за розрадою до Тарасового слова? Чому різні тоталітарні режими, утверджуючи себе в Україні, намагалися накласти на те слово кайдани заборон, а коли не вдавалося, то всіма способами старалися витлумачити його на свій лад і поставити собі на службу? Якою незбагненною силою воно володіло, якщо, з одного боку, викликало до себе люту ненависть, а з іншого — допомагало долати те, що іноді вже й тисячам здавалося нездоланним?Відповідь на це знаходимо нині у спогадах тих, кому зла доля послала в роках минулих життєві дороги через табори ГУЛАГу. Бо хіба ж на вітальній листівці з новим, тоді 1957 роком, що її створила і розповсюдила підпільна табірна організація українських націоналістів серед в’язнів колимського Бутугичагу, портрет Тараса Шевченка і його сповнені болем слова — “Погано, дуже, страх погано! // В оцій пустині пропадать. // А ще поганше на Украйні // Дивитись, плакать і мовчать!” — з’явилися випадково? Про неабияке значення цієї листівки в умовах каторжанської неволі та надихаючу силу Тарасових слів, з якою вони впливали на свідомість в’язнів Колими, в різні роки свідчили мені волиняни, й житель Горохова Андрій Криштальський, мешканець Гаразджі, що побіля Луцька, Володимир Доманський, а ще — Анатолій Наюк з Вічинів Рожищенського та Сава Дунайчук із Личин Камінь-Каширського районів, Семен Нарожняк із Єзуполя на Івано-Франківщині, Роман Пацула зі Стебника на Львівщині, Донат Кириленко з Умані на Черкащині, як і чимало інших колишніх табірників-“колимців”, з якими траплялося спілкуватись. Але, здається, свідчення колишніх каторжанок ГУЛАГівського Норильська, нині покійної вже горохівчанки Марії Карпунь (у дівоцтві — Остапчук), жительки селища Гребінки Васильківського району на Київщині Стефанії Гаваль (у дівоцтві — Чабан) та мешканки села Креховичі Рожнятівського району на Івано-Франківщині Софії Коржанської (у дівоцтві — Романюк) у цьому ряду заслуговують на особливу увагу. Не через те, що у найтяжчі часи ці дівчата в колі подруг своїх по неволі шукали і, якщо вірити тому, що відбувалося, одержували хвилини ірреального спілкування з душею Тараса Шевченка, а спілкування це проходило крізь їхні душі та шукали вони його саме з Тарасом. Втім, підсвідомо спілкувалися з ним постійно, оскільки Великий Кобзар ставав їхнім другим “Я”, допомагаючи не впадати у розпач за будь-яких обставин. На такі думки і наштовхнула розмова із Софією Коржанською, яка приїздила до своєї родини у Волицю-Лобачівську Горохівського району на Волині. У червні 1945 року її було засуджено в Луцьку за участь в українському національно-визвольному повстанському русі на 15 років каторжних робіт та 5 років позбавлення громадянських прав після виходу з табору. Потому, як виголосили вирок, потрапила до загальної в’язничної камери, де й познайомилася із засудженими на каторжні роботи волинянками Ліною Петрощук, Зіною Жовнірук, Любою Тимощук, Марією Маїло, Ганною Гайовою, Ольгою Новосад, Олександрою Гайовою, Вікторією Конопацькою, Ганною Олійчук, Євгенією Мрочко, Марією Шуст та Галиною Дробітько. Разом із ними та іншими дівчатами й молодими жінками, зібраними на етап здебільшого із Західних областей України, опинилася в центральній пересилці в Києві. Привезли їх туди вже поночі, тримали просто неба. А небо ж було таке високе, таке чисте, таке зоряне! — Ліна Петрощук і Галя Дробітько, — розповідала мені пані Софія, — дуже гарно співали. От Ліна, а вона така провідна серед нас була в усьому, така, що зразу на лідера вийшла, каже: “Дівчата, давайте заспіваємо!” Сама ж і завела чистим, як вода-джерелиця, голосом Тарасову “Реве та стогне Дніпр широкий”. Її підтримала Галя, за нею підхопили пісню інші волинянки, а далі підхопила вже вся пересилка. Ми співали на повний голос і так дружно, немов перед тим місяць зіспівувались! І нам здавалося, що чує наш спів усенький Київ, уся Україна! А ще видавалось, наповнюємося з тої пісні такою силою, такою стійкістю, що не зігнути!..Потім було холодне морське узбережжя чергової пересилки біля Архангельська на півночі Росії, були глибочезні трюми обладнаного для транспортування в’язнів суховантажного пароплава “Діксон” і найтяжчий етап через Біле, Баренцове та Карське моря до заполярної Дудінки. Десь біля Карських Воріт “Діксон” потрапив у шалений шторм. Височезні хвилі одна за одною накривали його водою, що через нещільно задраєні вентиляційні люки чи ще якісь отвори потоками стікала у розташований нижче ватерлінії трюм із каторжанами, бо корабельні помпи вже не могли її відкачувати.  — Коли вода затопила перший ярус нар, — пригадувала Софія Коржанська, — зрозуміли, що тонемо. Лемент здійнявся, плач, голосіння. А Ліна Петрощук каже: “Треба молитись!” Ми всі так молились, уголос молились!.. Начальник конвою згори у трюм подивиться на нас, послухає і знову люк зачиняє. Дівчата з першого ярусу перебрались на другий, потім уже й на останній, на третій декотрі повилазили, вже всім нам думалося, що край буде, аж чуємо, шторм втишився. Ще через якийсь час бачимо, води в трюмі стало меншати. Коли помпи її відкачали, спустився до нас начальник конвою. Каже: “Дєвушкі-українкі…” Зважте, — не “бандєровкі” чи “западніци”, як у конвойного і табірного начальства велося, а (вперше таке від нього почули) “дєвушкі-українкі!” Каже: “Ето ваша молітва і ваша вєра корабль спаслі. Вєдь ми уже тонулі, а ви своєй вєрой і сєбя спаслі, і корабль”. Потім додав до сказаного: “Команда і конвой на шлюпках ушлі би. Бєрєг здєсь нєдалєко. Ми би доплилі, навєрно. Но вам здєсь прішлось би остацца. Для вас шлюпкі нє прєдусмотрєни…”Будували в Заполяр’ї аеропорт, владою названий “Надєждой”, зводили названий комсомольською будовою Норильськ, разом із в’язнями-чоловіками тримали на тендітних своїх плечах і найбільше в історії ГУЛАГу Норильське повстання. Про ці будови та повстання я вже не раз чув, зокрема від Марії Карпунь. Відтак прізвища багатьох, кого називала пані Софія, були знайомі. Тому вирішив розпитати про те, що Марія Карпунь лише заторкнула. Двома словами — “було таке” — пізніше підтвердила Стефанія Гаваль. А власне про те, як в одному з бараків каторжанського жіночого табору в Норильську дівчата, з’ясовуючи найближче своє майбутнє, начебто викликали з допомогою спіритичного сеансу до розмови дух Тараса Шевченка. Оскільки всі в’язні марили волею і були переконані, що з-за колючих дротів вийдуть, щойно сконає Сталін, то смерть тирана цікавила їх найбільше. Про те, що відбувається між небом і землею, довідалися на початку березня 1953 року завдяки тому, як розповідала Марія Карпунь, що “котрась із дівчат духів уміла викликати”. І “дух Тараса Шевченка це сказав”. А через кілька днів прозвучало у таборі офіційне повідомлення про Сталінову кончину. Однак і після цього очікувана воля не прийшла ні через тиждень, ні через місяці. Багатьох почали долати розпач і зневіра. — Тоді якогось дня, — розповідала Софія Коржанська, — дівчата принесли до барака велику таріль з намальованою на ній стрілкою, розклали довкруг неї написані на папері літери, й знову викликали дух Шевченка. Як те робилося, не знаю. Я боялася того ворожіння і трималась осторонь. Але пам’ятаю, що серед тих дев’ятьох, хто Тараса кликав, були Ліна Петрощук і, здається, наша табірна поетеса Стефа Чабан. Коли котрась із дівчат запитала: “Великий Тарасе, скажи, чи вийдемо ми на волю?”, то я через голови інших бачила, — таріль почала обертатись, а стрілка показала, що будемо вільні. Декотрі в бараці не повірили, попросили про те саме спитати в Тараса ще раз, але більше він з нами спілкуватися не схотів. Котрась із дівчат, які дух Тараса кликали до розмови, сказала, що він, мабуть, розсердився. Чого ж розсердився Тарас? Міркуючи над цим разом із Софією Коржанською, пригадали одне із послань святого апостола Павла, рядки з якого гласять, що нема благословення Божого тим, хто хитається, куди вітер. Люди часто засліплюються. То любов’ю, то ненавистю, а так і живуть засліпленими, бо страх навіть самим собі зізнатися, що причина — в них самих. “І ти у це віриш?”, — глузливо скрипіло в повітрі менторське запитання колеги, а я не знав, що відповісти. Чи варто сумніватися у надихаючій силі Шевченкового слова, пісні “Реве та стогне Дніпр широкий”, яку відчули українські патріотки на пересилці в Києві? Чи варто дискутувати з приводу того, у що повірив начальник конвою на “Діксоні”? Чи слід іронізувати з отих спіритичних сеансів дівчат-каторжанок середини ХХ століття, якщо спіритизм з’явився іще за сотню літ до них, задовго до цього зробивши своїм інструментарієм для спілкування з духами і таріль зі стрілкою та літерами? А зрештою, — хай би той сеанс був і чистісінької води інсценуванням, то чи не гріх, враховуючи, в яких умовах проходив і утверджував свідомість тих, які захитались, піднімати його на посміх? Кажуть, віра є останнім, що вмирає в людині, а тому і має людина повне право підтримувати її в собі всіма можливими способами. Особливо, коли переживає тяжкі часи. Чому ж тепер дехто так квапиться висміювати й українську державність, і першого таки ж українського, а не промосковського Президента України, і все, що наповнює наше життя українським змістом? Нема відповіді. Сердито поглядає з портрета Великий Тарас.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment