«АПОСТОЛ ПРАВДИ І НАУКИ»

Протоієрей Юрій Мицик. За віру Православну! — Видання друге, перероблене. — К.: Видавничий дім “Слово”, 2009. — 416 с.

 Людмила ІВАННІКОВАБез докорів сумління можна назвати видатним нашим сучасником відомого в Україні й далеко за її межами вченого та релігійного діяча, протоієрея Юрія Мицика — історика, археографа, джерелознавця, перекладача, доктора історичних наук, професора Києво-Могилянської академії, лауреата премії ім. Дмитра Яворницького, засновника товариства “Просвіта” в Дніпропетровській області, автора понад 1400 друкованих праць. 

Здається, такого рівня науковець мав би тихо сяяти в ореолі власної слави і поблажливо споглядати з висоти п’єдесталу на проблеми суспільства. Однак ні! Отець Юрій як патріот і духовний провідник не лише “малого стада” (парафії Благовіщенської церкви на Подолі, в якій він служить), а й через засоби масової інформації всього народу непримиренний там, де бачить псевдонауку, зазіхання на українську державність, православну віру і Церкву. Тому він не соромиться розгрібати Авгієві стайні посткомуністичного суспільства, не вмиває руки там, де відверто хулять ім’я Боже. Як історик він припиняє всі необґрунтовані антиукраїнські випади в науковій царині, намагається навести лад у сфері шкільної та вищої освіти. Як духовний лікар намагається гоїти всі ті болячки, які здобули ми за тоталітарного режиму. Спостерігаючи його на теле- чи радіоканалах, на наукових конференціях, не раз із захопленням пересвідчилась, як він пристрасно, але толерантно, головне — науково аргументовано спростовує псевдонаукові та псевдорелігійні теорії, дає блискавичну й нищівну відсіч усім ворогам України та православ’я.Не знаючи отця Юрія особисто, я полюбила його вже за одну-єдину відповідь нинішнім псевдозичникам і рунвірівцям в радіоефірі: “Ми живемо так погано не тому, що прийняли християнство, а тому, що ми так і не стали справжніми християнами!” До цієї думки згодом, в іншій дискусії, додалася ще одна — блискуча і незаперечна: “Вся біда України не в тому, що вона стала незалежною, а в тому, що вона й досі ще не стала незалежною!”Чесний і непідкупний, пристрасний полеміст, невтомний поборник істини — таким виступає отець Юрій і в науці, й у громадській діяльності, й у повсякденному житті. Читаючи його наукові праці, іноді дивуєшся тому огрому різнобічних знань з історії Європи й України, з церковної історії, релігієзнавства, культурології. Попри це, отець Юрій Мицик не припиняє роботи в архівах України, Польщі, Канади, відшукуючи документи, факти, досліджуючи непересічні особистості нашої історії. Тому погоджуюся з думкою багатьох колег о. Юрія Мицика, що його працям можна цілком довіряти.Тож із великим задоволенням і навіть із захватом прочитала нову книжку отця Юрія “За віру Православну”, яка нещодавно побачила світ у видавництві “Слово”. Це тематично впорядкований збірник статей, опублікованих раніше в малодоступних широкому загалу газетах і журналах. Є й нові статті, вперше надруковані в цьому виданні.Усі тематично розрізнені статті об’єднує спільна проблема: роль і становище Української Православної Церкви в суспільстві, її історія; захист православної віри від новоявлених єресей і різноманітних окультних віровчень (войовничого атеїзму, антропософії, теософії, астрології) та інших тоталітарних сект (“агні-йога”, або реріхівців, неоязичників, рунвірівців), від несправедливих нападок православних і неправославних сусідів. Цікаво, що між собою вони мирно співіснують й об’єднуються в боротьбі проти Православної Церкви й України.Книжка може бути своєрідним підручником історії церкви та різних окультних вчень в Україні  кінця ХХ—початку ХХІ століття.Приміром, розвінчуючи облудність лідера сучасних комуністів П. Симоненка, який заради збільшення електорату заявляє про співпрацю КПУ з Православною Церквою, о. Юрій Мицик зауважує: “Якби вовк заговорив про співпрацю з вівцями, була б, мабуть, менша сенсація”, — і далі як історик наводить факти “любові” комуно-сатанинської влади до Церкви: розстріл близько 100 тисяч духовних осіб (священиків, єпископів), руйнування, плюндрування храмів, прагнення ліквідувати Православну Церкву і віру до 1943 р.Ось один із фактів блюзнірства. 1919 р. в с. Скотуватому Бахмутського повіту (тепер Донецька обл.): “[В храм] красноармейцы вошли с папиросами в зубах, в шапках и с винтовками. Они обшарили всю церковь, открыли престол, украли с престола крест, раскрывали Евангелие, раскрыли жертвенник и разбросали священные сосуды. Из алтаря они похитили дароносицу и, выбросив из нее Святые Дары, обратили последнюю в табакерку. Красноармейцы умышленно стреляли в иконы и повредили изображение Божьей Матери и св. Димитрия”.Вірогідно, що нащадки тих червоноармійців стали організаторами різних тоталітарних сект в Україні й не в Україні — “Церковь последнего завета” (“нова реінкарнація Христа”), івановців, неоязичників, рунвірівців, які, немов гриби після дощу, виринали в 1990-ті роки. Це були наслідки тоталітарного режиму, коли людина звикла бути паралізованою душевно й тілесно. Їхні лідери видавали себе за лжехристів, заохочували до колективного суїциду або подавали здоров’я ціною душі (Іванов, Кашпіровський, Чумак, Глоба, Джуна та ін.), пропагуючи антихристиянські окультні ідеї, вловлюючи мільйони людей у свої диявольські тенета.“Достойними” послідовниками О. Блаватської, реріхівців та інших теософів стали т. зв. українські “вчені” Володимир Шаян, Лев Силенко, Юрій Шилов, Юрій Канигін, Ігор Каганець, праці яких не мають нічого спільного не тільки з історичною наукою, а й з будь-якою іншою, бо “їх історична наука ґрунтується не на документах, а на окультизмі”, бо “це не наука, а звичайне блюзнірство”, бо “коли їм бракує фактів, вигадують їх самі” або спираються на фальшиві чи сумнівні пам’ятки на кшталт “Велесової книги”, неіснуючі хроніки й документи. На жаль, до цього сумного списку потрапила й відома письменниця Оксана Забужко.У кількох статтях отець Юрій подає історію неоязичництва в Україні, розвінчує брехливе “житіє” їхнього лжепророка Лева Силенка і подає справжню його біографію за документами канадських архівів і спогадами сучасників, розкриває його взаємини з греко-католицькою та православною церквою, механізм переходу Л. Силенка від православ’я до рунвіри (потерпівши фіаско на поетичному та режисерському фронті, він вирішив заради прибутку створити “власну” релігію, яка спекулює на українському патріотизмі, це видозмінене неоязичництво В. Шаяна). З погляду православного історика, його “Мага віра” — це “антихристиянська, сповнена псевдонаукових просторікувань” праця, в якій “штучно реанімовані язичницькі вірування, переплетені з окультизмом та іншими антихристиянськими течіями”, “суміш войовничого атеїзму, індуїзму, буддизму, зороастризму та українського язичництва”. Силенко, як зазначає о. Юрій Мицик, виступає як “компілятор і плагіатор, фальсифікатор історії України”, “він та його однодумці сприяють ослабленню України й Української держави”. Відкидаючи історичну науку, вони не обтяжують себе ні знаннями, ні серйозною аргументацією, тож для кваліфікованого вченого їхні книжки — “добрий замінник журналу “Перець”. Справді, як можна ставитися серйозно до того, що, приміром, І. Каганець вважає Христа й апостолів українцями внаслідок того, що змішав галілеян із… галичанами!Автор критикує популярні телеканали УТ-1, СТБ, TVT, які, впливаючи на підсвідомість, пропагують насильство, злочинність, порнографію, окультизм та іншу “антихристиянську жуйку”. Дістається також і журналу “Синопсис”, газетам “Известия”, “SOS”, навіть “Християнській Україні” за окультні та антиукраїнські публікації, спрямовані проти Української Православної Церкви Київського Патріархату та УАПЦ. Отець Юрій дає гідну відсіч лжебратії з РПЦ та УГКЦ за брехливі випади проти митрополитів Василя Липківського, Іларіона (Огієнка), Патріарха Мстислава, спростовує їхні шовіністичні звинувачення УПЦ КП та УАПЦ в неканонічності. На тлі цих звинувачень розвінчує “святість” канонізованих РПЦ царів — Івана IV Грозного, вбивці власного сина Івана та святого Филипа (Количева), митрополита Московського, ґвалтівника, бісексуала, ката, що насолоджувався катуваннями; Миколи ІІ “Кривавого”, душителя всього українського, адмірала Ушакова, фельдмаршала Суворова, що знищував народи (приміром чехів); “розпусника, п’яниці і шарлатана” Гришки Распутіна, який чинив навіть святотатства (нищив і топтав ікони); врешті-решт, самого Сталіна, що стояв по коліна в людській крові, — тобто “всі темні й криваві постаті в історії”. “Якщо діло так піде й далі, — зауважує отець Юрій, — то канонічності в РПЦ буде ціле море, тільки християнства в ній не залишиться”. З усього видно, що “РПЦ іде в одній упряжці з безбожниками і бореться не стільки за спасіння, скільки за відродження Російської імперії, — підсумовує Ю. А. Мицик. — Канонізувати Сталіна — це все одно, що канонізувати сатану”.Словом, немає жодної болячки в суспільстві й передусім у релігійному житті, на яку не відгукнувся б отець Юрій. Така активна життєва позиція характерна лише для справжнього вченого і патріота, який уболіває за народ усім полум’яним серцем. Не кожний академічний учений береться за таку справу — отець Юрій Мицик взявся й успішно з нею впорався.Тож годі переоцінити значення цієї для всіх нас важливої праці. Особливо тепер, коли, слухаючи радіо і спілкуючись із телеглядачами чи слухачами у прямому ефірі, з болем переконуєшся, наскільки глибоко хворе наше суспільство. Далекі від православ’я і споконвічних традицій люди (особливо інтелігенція) підміняють справжні цінності сурогатними, більше довіряють людським оманливим вченням, ніж Самому Богові, не знають, що таке Церква Христова. І багато з них ще й називають себе християнами! На тлі цього значно активізувались антиукраїнські й антихристиянські сили, що вміло вловлюють душі, збиваючи їх на манівці та ведучи в погибель. А все — через їхню недосвідченість та безпечність, а ще через те, що іноді пересічному християнинові, не воцерковленому, не утвердженому у вірі, важко відрізнити грішне від праведного.Тому книжка отця Юрія Мицика — дороговказ, світильник, що допомагає зорієнтуватися в темряві окультних сект і знайти шлях до істини. А істина — у Христі й у православній вірі.Ось тому, немов знявши полуду з очей довіреної йому пастви, в останній, найбільшій частині книжки о. Юрій Мицик звертається до історії Української Православної Церкви (щоправда, не обходить увагою й братні Церкви — Білоруську, Польську, Молдавську, Румунську, Грузинську). Зокрема, публікує у власному перекладі житіє священномученика Макарія, Митрополита Київського, яке записане у Волинському короткому літописі, розвідку “З минулого Києво-Могилянської академії та її Благовіщенського храму”, в якій, зокрема, йдеться про святих КМА. Крім десяти вже відомих, отець Юрій розкриває ще дев’ять нових імен, як виявилось, випускників КМА та Київської Духовної академії: святитель Філофей, свт. Антоній (Стаховський), свт. Мелетій (Леонтович), свт. Інокентій Херсонський, свт. Феофан Вишенський, Затворник, сщмч. Іоан Ризький, сщмч. Анатолій (Грисюк), сщмч. Никодим, сщмч. Аркадій.Автор детально розповідає про історію виникнення та духовну сутність семи таїнств Православної Церкви — Хрещення, Миропомазання, Покаяння, Причастя, Шлюбу, Священства, пояснює їх чинопослідування. Як вінець і утвердження православної віри в Україні — “Повість о преславних чудесах святої великомучениці Варвари” ігумена Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві (1655—1677) Феодосія Софоновича, який був очевидцем цих чудес.Слід звернути увагу читачів на мову і стиль Юрія Мицика-публіциста. Мова його статей легка, щира, образна, доступна всім — академікові й куховарці, пересипана численними перлами народних прислів’їв, якими автор вдало оперує, влучно характеризуючи “героїв” нарисів. Вони зовсім не заважають науковому стилю: “крутячи свідомістю суспільства, як циган сонцем”; “радість канібала”; “вилазять віслючі вуха”; “хоче бути святішим від папи”; “сплутує Божий дар з яєшнею”; “свої “в доску”; “сила солому ломить” тощо. Приміром, критикуючи псевдонаукову працю неоязичника В. Пилата, отець Юрій зауважує: “Говорити про бойове мистецтво в мавполюдей — це те саме, що твердити про любов дельфінів до шахів!”Крім гострого пера вражає ще й глибока ерудиція автора — він оперує десятками джерел з історії, релігієзнавства, богослов’я. І це — в публіцистичних статтях! Однак, як стверджував М. Драгоманов, будь-яка стаття, написана науковцем, не може не бути науковою. Тим більш, якщо автор — отець Юрій Мицик, глибокий ерудит, блискучий публіцист, вправний полеміст, істинно добрий пастир, що оберігає отару свою від вовків. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment