КАЗКОВА ПОДОРОЖ  ІЗ ОЛЕКСАНДРОМ МЕЛЬНИКОМ

Людмила ДЕХТЯРЬОВАНа порозі новий навчальний рік. Дорослі приготували приємний сюрприз маленьким книголюбам, які вдосконалюють англійську разом з українською — двомовне сувенірне видання українських народних казок. Якісна поліграфія, фаховий переклад, а ще — самобутність художника-оформлювача. Це не просто малюнки до тексту, а казковий живопис.“Продукт” не скороспілий. Визрівав у надрах проекту “Українська казка” поступово, на шпальтах елітного англійськомовного журналу “Welcome to Ukraine”. Одна казка у випуску і так впродовж чотирьох років. Вже з першої подачі (“Івасик-Телесик”) нова рубрика стала родзинкою серед традиційних колонок редакторів і журналістів часопису. На тлі теплого колориту малюнків виразні очі людей і тварин кличуть у мудру казку. Стилістична достовірність, жодних комп’ютерних викрутасів, справжня ручна робота. Ілюстратора знайшли не випадково. Якось у рубриці про цікавих митців України з’явилася стаття про художника-монументаліста Олександра Мельника. Матеріал зовсім не дотичний до ілюстрування дитячих казок. Але вся праця колишнього студійця творчої майстерні Тетяни Яблонської — це постійний вишкіл у знанні дохристиянської і ранньохристиянської доби, билинного часу нашої історії. Результати можна побачити, здійснивши невеличкий тур Золотим Колом стольного билинного града — Києва. Вже у просторому вестибюлі головного оновленого вокзалу бачимо п’ять мозаїчних панно О. Мельника: “Софія Київська”, “Видубецький монастир”, “Маріїнський палац”, “Покровський монастир”, “Брама Заборовського”.Неподалік Європейської площі — шпилі й башти казкового палацу для малечі. Новий ляльковий театр — справжнє досягнення українських архітекторів, будівельників, дизайнерів. На другому поверсі увагу привертає панно “Жар-Птиця і Сірий Вовк” — живописне панно О. Мельника.Прогуляймось звідси вниз на Поділ, до нововідбудованої церкви Успіння Богородиці. Для сучасних подолян — “наша Пирогоща”, для давніх скотарів, кушнірів, гончарів (для билинного Кирила Кожум’яки) тут стояло святилище бога Велеса. В XII ст. на цьому місці звели одну з найдавніших київських церков. Отже, місце намолене. В іконостасі Пирогощі — знайомий вже теплий колорит пензля О. Мельника: постать архангела Михаїла. Ікона на дереві з левкасом, яєчна темпера, ретельно збережена рецептура давньоруського іконопису.Ритуальний хід вгору Андріївським узвозом, і зупинка біля будівлі Національного історичного музею України. Тут два цікаві вітражі — “Час Ярослава” і “Час Нестора Літописця”. Дорогою до Михайлівської площі додаємо ще три вітражі в інтер’єрі Національного музею літератури: “Дума”, “Казка”, “Пісня”. Коло нашого туру завершуємо іконописом у Михайлівському Золотоверхому соборі. Центральний неф — ікона “Вхід Господній до Єрусалима”; на хорах ще дві роботи — “Зшестя Господа в ад”, “Свята Євдокія і свята Анастасія”.Лірична струна творчості художника до роботи з вітражами, історичними сюжетами, знаходила місце на живописних полотнах з квітами. Типово українське різнобарв’я — айстри, півонії, настурції. Його квіти дуже промовисті й висловлюють найширшу гаму почуттів — від нестримної радості до глибокого смутку. Ефектні іриси надзвичайно гордовиті. “Квіти від Мельника” знають далеко за межами України. Пан Олександр відпочиває, малюючи квіти. На жаль, не так часто, як хотіли б шанувальники.Говоримо з ним про роботу над казками. Прочитання казки дорослою людиною не повинно бути поверховим. Кажучи мовою літератора-фахівця, казка — феномен прадавньої колективної творчості, мова її наскрізь символічна. Звідки ж символи?Казці передувало міфотворення, а його коріння — у темних часах. Тоді імпульсивна печерна істота ставала свідомою людиною. На всіх континентах найдавніші казки майже однакові ось у чому. Людина і тварина (або рослина чи водна, або небесна стихія) вільно спілкуються, добре розуміють одне одного, наче до одної школи ходили. Школа справді була: суворий обряд ініціації, який проходили хлопчики будь-якого роду. Це було випробування на кмітливість і витривалість, силу й мужність. Безжально, навіть до смерті. Так рід позбувався слабких.Майбутній мисливець вчився, як “влізти в душу звіра”, щоб перемогти на полюванні. Крім того, визначався покровитель роду, помічник на полюванні — орел, вовк, ведмідь — тотем. Хатинка на курячих ніжках, казковий узагальнювальний образ таємничих місць ініціації. Її вхід повернутий до страшних небезпечних нетрів — там погибель. Тому і прохає герой казки: “Стань до лісу задом, до мене передом”. У непростій хатинці мусиш переграти саму смерть, Бабу Ягу — костяну ногу (образ кістяка). Ще й спромогтися втекти, а для цього маєш знати магічні слова, зрозумілі рятівникам: “Гуси-гуси, гусенята, візьміть мене на крилята!” Або “Стань переді мною, мов кінь перед травою”…Слов’янська казка, українська особливо, вчить любити брата меншого. Вона “екологічно чиста”: не спалюй живе пір’ячко кривенької качечки (або шкурку жабки); допоможи яблуні, переобтяженій плодами. Головна заборона — не плюй у колодязь! Плюємо, і маємо зараз забрудненою, непитною всю українську воду, навіть підземну. Нашим дітям слід спочатку отримати реальну ініціацію народною казкою, а вже потім, якщо така мода, гратись у Гаррі Поттера з його урбаністичним чаклунством. Згадуємо з Олександром Івановичем, як він виборював право української казки прикрасити інтер’єр лялькового театру. Матеріал, який друкувало тоді “Слово Просвіти”, нагадує репортаж про бойові дії. Альтернативною загрозою виступала “Муха-цокотуха” в павучих тенетах або щось схоже — уявляєте дитину перед таким панно? Перемогла наша “Жар-Птиця і Сірий Вовк”, чиї рядки рясно пересипані перлинами прадавньої символіки (казка увійшла до презентованої книжки). Слухаю, як художник її розуміє: “Жар-Птиця — старовинний символ щастя. Герой іде його шукати зовсім юним, не знаючи, що складає справжнє щастя дорослого чоловіка. На його шляху — три камені на роздоріжжі: одвічна філософська проблема вибору життєвого напрямку. Товаришем у дорозі стає Сірий Вовк — найдавніша тотемна тварина у народів Євразії й Північної Америки. Він — символ культу вожака, родозасновника, могутнього помічника на полюванні. Яскравий приклад — вовчиця, яка вигодувала Ромула й Рема, забезпечила заснування могутньої античної держави. Зображення вовка бачимо і зараз на чеченському прапорі. У нашій казці він навіть повертає героя до життя після того, як його підступно вбили старші брати.У пізніші часи, після встановлення слов’янського пантеону з Дажбогом, Сварогом тощо, з вовка зробили злодія, перевертня, вовкулаку”. Цікаво, з чого почалась власна Одіссея художника до світу казок, під чиїм керівництвом?Звичайно, під керівництвом дідуся. Дитинство після війни на селі взимку: увечері малі забиралися на піч чи на лежанку. Дідусь був фантастичний казкар. І що розповідає, самі в житті бачимо. Ось бабуня ранком жене Козу-Дерезу через греблю на гору, щоб паслась. А ввечері дідусь стоїть у воротях, Козу розпитує, як вона паслася. А це — люба-мила Кізонька бекає, на всіх намовляє. Врешті й на самого дідуся. Казка має жорстокий фінал, проте і ми добре засвоюємо: брехатимеш — обернеться бідою. Олександр Іванович зізнається, що часом сам казки пише, сам ілюструє і… до шухляди складає, нікому не показує.Несподівана пропозиція у “Welcome to Ukraine” щодо ілюстрування казок його спочатку збентежила. Вирішив спробувати. Митець обрав улюбленого “Івасика-Телесика”. Коли вже казок назбиралось 17, вони невідворотньо забажали автономії — виокремитися у книжку.Як митець, що прагне творчої свободи, О. Мельник не всім задоволений. У журнальному варіанті він навіть для заголовків до казок відшукував відповідний стиль: для Телесика літери виписані, наче дерев’яна стружка; Кирила Кожум’яку презентує у стилі кирилиці. Книжка, на жаль, вимагає уніфікації. Турбується художник про збереження притаманної йому кольорової гами. Але це, як кажуть, нюанси виробничого процесу. Видання сувенірне, тож і якість його відповідна.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment