НАЗАРІЙ НАЗАРОВ: «УСЕ ЖИТТЯ — НЕМОВ СТАРА БІЛІНГВА»

Назарій Назаров народився 20 лютого 1990 року в с. Степовому на Кіровоградщині. Нині студент Києво-Могилянської академії (спеціальність філологія). Ще у шкільні роки брав участь у всеукраїнській нараді молодих літераторів у Коктебелі, здобував перші місця на Всеукраїнських олімпіадах з української мови та літератури, а також у конкурсі-захисті науково-дослідницьких робіт МАН України. Закінчив музичну школу з класу фортепіано. Назарій — автор двох збірок поезій: “Втеча з Вавилона” (Кіровоград: “Степ”, 2006) та “Лампадофор” (Львів: “Каменяр”, 2008, премія ім. Б. І. Антонича “Привітання життя”). Його літературознавчі й літературно-критичні статті друкували у “Всесвіті”, “Дзеркалі тижня”, “Дні”, знають його й читачі “Слова Просвіти”. Чекає на видавця рукопис поетичної збірки “Смерть Адоніса”, а також переклад з латини філософсько-естетичного трактату Джованні Піко делла Мірандоли “Промова про гідність людини”, з новогрецької відтворено низку творів Константіноса Кавафіса, з німецької — дещо з “Гімнів до ночі” Новаліса, з англійської — уривок із “Втраченого раю” Джона Мільтона. А ще — Вільям Блейк, Джон Донн, Джон Кітс та ін. З-поміж віршів наймолодших українських поетів твори Назарія Назарова виокремлює висока культура слова, яка викликає з пам’яті імена його навчителів, — Миколи Зерова, Григорія Кочура, Миколи Лукаша. Вирізняє його також традиція класичного віршування, підкреслене абстрагування від конкретної дійсності для повернення в абсолют класичних образів, тем і сюжетів. Численні алюзії в асоціативних рядах — од міфічної архаїки через еллінізм, трубадурів і ваґантів до бароко, символізму й сюрреалізму, од Провансу до Синаю й Марни — інтегруються в інтелектуальному постмодерному образку, якого так бракує “перформенсовій” літературній богемі, й осяває нас невгасимим ореолом вивіреного століттями Духу Слова. 

— На відміну від більшості молодих поетів, Ви плекаєте здебільшого класичний вірш. Чому? Позиціонуєте себе як продовжувач традицій “плеядівців” і неокласиків? — Не можу сказати, що “плекаю” класичний вірш. Просто не можу від нього звільнитися. Цей рік для мене минув під знаком протистояння римі, протистояння метру. Та водночас розумію всю незграбність того, що мало б вийти справді вільним віршем, але таким у мене не виходить. Адже вільний на те й вільний, бо має бути позбавлений риторики і котурн. Справжній верлібр для мене написати незмірно важче, ніж римований вірш, хоч розрізнення “класичний—вільний” дуже поверхове. Посутньо поезія полягає не в стопах. Тут потрібен особливий стан. Якщо його немає, то ритми/рими чи їхня відсутність нічого не змінює. Мене радше дратують “плеядівці” й неокласики. Я їх люблю й поважаю не менше, ніж раніше, але їхні способи письма на мені ніби панцир, який ніяк не вдається зняти.— Назвіть своїх найбільших друзів у мистецтві, зарубіжнім і українськім. — Найближчих друзів завжди небагато, а якщо йдеться про літературних, то вони з часом змінюються. Але поки що незмінними залишаються Платон, Овідій, Сапфо, Шекспір, Достоєвський, Вулф, Франко передовсім як перекладач, Леся Українка (лише античні драми), віднедавна грек Константінос Кавафіс, а також решта, що ймення їм легіон. Із філософської й культорологічної лектури віднедавна найбільше подобаються Аверінцев, Баткін, Ґадамер, Шляєрмахер. Із музики дуже люблю барокових композиторів Жана-Філіпа Рамо, Доменіко Скарлатті, Франсуа Куперена і, звісно, Йоганна Себастьяна Баха, Бетховена, Шопена, Чайковського, Рахманінова й Малєра. Додам іще сучасних композиторів Беат Фуррера чи Теодоракіса. Не можу жити без гарного кіно — Вісконті, Фелліні чи Тарковського, Альмодовара чи Берґмана. Тобто принципово не голівудського. У живописі незмінним поки що залишається прохолодно-виховане ставлення до нефігурального живопису, любов до прерафаелітів (італійських і англійських, між якими майже півтисячоліття), до графіки Бердслі й Матісса. — А ось звернення до літературного міфу про Верлена й Рембо може викликати різні тлумачення…— Як зрозуміють, це не моя турбота — для мене важить краса у всіх її виявах, в непередбачуваних іпостасях. Мені постійно потрібні естетичні провокації, які спонукали б до письма. У людини зараз надто багато несправжніх ідентичностей. Саме тому на поезію дивлюсь як на повернення до найсправжнішої суті, до передтілесної краси, яка не знає поділів і класифікацій. Поезія без естетичного переступу відгонить нафталіном. Ми живемо в час долання меж — перейдено межу тисячоліть, межу усілякого благочестя в публічному житті, тому подолання ще одного кордону всередині себе самого не є анахронічною дивиною. До цього спонукає епоха. Це мій естетичний вибір.— І чим же є та “найсправніша суть” поезії? “Святий неспокій”, про який пише Антоніс Самаракіс, або пекуча ностальгія, що примушує вийти за межі тимчасовості. Такий неспокій приходить рідко від нечастих щасливих зустрічей — з людьми, музикою чи поезією. Ця ностальгія спонукає перейти в альтернативний простір краси. Окрім неї, навряд чи є щось вартісне.— А чи важко бути молодим перекладачем художньої літератури? Це фах чи стан душі?— Напевно, важко бути не лише молодим перекладачем. Та й оцінюватимуть не за віком, а “пізнають за ділами”, майже як у Євангелії. Переклад для мене — компенсація мовчання. Просто є риса, яка мене рятує, — іноді люблю мовчати, тобто накладати принципове вето на писання. І тоді перекладати не складно, а доконечно потрібно. Поки що всі мої переклади народжувалися передовсім з великої любові — до певної епохи, автора чи теми. Так було з Кітсом, Спенсером, Піко делла Мірандолою, і так зараз із Кавафісом. Дещо спробував перекладати з цікавості, чи піде мені — як-от Мільтона чи метафізичні вірші Донна. Але обидві “перекладацькі бесіди” з поетами нехай полежать дев’ять літ у скрині, як радив Горацій, а там подивлюся. Іноді поспішаю перекладати — мине відповідний стан, і вже ніколи не віддам текст так, як віддав би його за відповідних емоційних обставин. Так було з Новалісом. Я не встиг. Тепер доведеться чекати наступної зимової депресії, щоб доперекладати “Гімни до ночі”. — А які основні проблеми українського перекладацтва? — Це трохи широко і далеко для мене, як приміром “наслідки світової економічної кризи”. Можу сказати тільки про відчуте на власному досвіді. Моя проблема — нелюбов до перекладів на замовлення. Шаленію, коли мене змушують перекласти “не мого” автора. Це майже інтелектуальне ґвалтування. Інша проблема — брак досконалих словників. Часто доводиться користуватися словниками російськими чи англійськими, а потім шукати відповідники в словнику Єфремова й Кримського. Відповідники в наших сучасних словниках — це глум над багатою синонімією української мови. Якщо і є словники, то вони мають занадто малий реєстр як для перекладу художньої літератури (новогрецько-український словник містить приблизно 20 тис. гасел, але ж це заледве “прожитковий мінімум” перекладача!). — Бажаю Вам опісля “Смерті Адоніса” нових творчих воскресінь. Спілкувався Дмитро ЧИСТЯК

ЗІ ЗБІРКИ “ВТЕЧА З ВАВИЛОНА” (2006)* * * Просиджу незрушно весь вечірВ обіймах легкої втоми.Послухаю вітрові речі…Я вдома.Над сонцем нависла хмараІ душить його потроху…Я справді старому не параМоху.…Туди, куди й бджоли — Летіти б удаль,Та цього ніколиНе буде.На жаль…* * *Торкнутися поблідлими вустамиПоблідлих уст —     поблідлих блискавиць —І пестити, і ніжить до нестямиУ сні промоклих глиць.Ти не лякайсь останнього причастяІ згірклого вина блідих вітрів —Вони також не знали щастя,Їх теж ніхто не стрів.ЗІ ЗБІРКИ “ЛАМПАДОФОР” (2008) * * *Якщо зимою йти тобі припалоДо теплих і далеких ручаїв,Візьми мене ведмедем похожалим,Якщо ласкавцем не взяла своїм.І хай тебе нітрохи не бентежатьЗимові невмолимі холоди,Бо шуба тепла в мене є ведмежа,А вітер тільки завіва сліди.АЛЬБА, альбоПІСНЯ, СПІВАНА НА СВІТАННІУсі коханці двоєслови, І ти мій усміх не ловиІ погляди не шли на ловиЗа кожним рухом голови.Я вже не раз у тьмі до щемуКомусь так само шепотів,Що я залишуся дощем уБілих косах юних дів,Але минулися пещоти,Кохання в муку перейшло…Та не дивися так, ну що ти — Я теж коханець-двоєслов.* * *Хоч зараз літо й дуже парко,Я осінню уже пропах.Що стріне нас, смаглява Парко,На потойбічних берегах?Коли кружальцями із мідіНа очі покладуть печать,Чи зможу, наче стулки мідій,Свою самотність розірвать?Чи й у далекім потойбіччі,Від сов самотніший стокроть,Шукатиму зелені вічіІ кіс мертвецьку щирозлоть?ІЗ РУКОПИСУ ЗБІРКИ “СМЕРТЬ АДОНІСА” * * *Усе життя — немов стара білінгва:Є світла і прозора мова дня — Є мова ночі, де у темних лігвахДрімає таємниць стара рідня.Хоч мови пошановано обидві,Вони в незгоді, наче вороги, І сходяться щодень у дужчій битві,Здіймаючи своїх письмен стяги.Є знаки світлі — й знаки таємничі,І я стою на тінявій межі:Дві мови, овіваючи обличчя,Однаково і рідні, і чужі.Боюсь, що мов поплутаються межі,Що їхні ріки вийдуть з берегів,І вже не зможу знову я простежить,Де мова сну й де світла мова днів,І, мов на бруці кинутих поселень,Поосідає пил на сторінки,І проростатиме багряна зеленьІз літер, що виходять з-під руки.ЗАМОВЛЯННЯНа морі нібито скляномуСтоятимуть розпечені потири.В’їздитимуть на море по одномуЖахливі вершники чотири.Не кидайся ти першому під ноги,Не кидайся і тому, що весь чорен.Коли побачиш вершника блідого,Навстріч йому іди гарячим морем.Кажи йому: “Я не забитий Яків,І вдруге ти мене уже не візьмеш.У морі цім я загубив свій якір —Він там лежить, забутий і залізний.Коли той якір зможеш ти дістати,Тоді зійду в твою гарячу сірку!” —Побачиш, як бліді зникають латиІ коней розтає страшна четвірка.Але життя тоді уже навіщо,Якщо ти знаєш, що воно зіпертеНа ці слова непрохані і віщі,І вершник поряд все блука четвертий?..ВЕРЛЕН І РЕМБО1.Ти завжди навіваєш сентименти,Міцний, настояний абсенте! Я загубивсь з напарником веселимМіж Лондоном, Парижем і Брюсселем.Сьогодні ми — в зеленім кабаре,А завтра, може, хтось із нас помреУ світі розставань і роздоріж…Ти не дивись, мій друже, — їж.Ти пам’ятаєш танці інфернальніІ спалахи червоної грозиУ темряві зачиненої спальніЙ нестяму теплої сльози…Ти загубив свої малі сабо,Мій милий друже, мій Рембо.2. Ти знаєш все, мій друже нетверезий.Ти знаєш все — в якому з темних кілМені вуста розріжуть срібним лезом,Примусять цілувати сіль.Прогулянка в блакитному беретіТебе у надвечір’я розважа,А погляд твій нестямою куретівБлищить, як вістря жертвенне ножа.За чорне скло таємної книгарні,Немов у лімб, мене ти проведеш…Будинки й дні є парні і непарні.Немов будинок, я непарний теж.* * *Ця ніч тісна як перстень з ебонітутремкіша ніж відлуння тятивиу тісноті я буду шепотітитобі на вухо ніжні молитвиу домі двері добре всі запертіу темряві багато є спокусв ній дотик гострий як різець Гібертіне зранивши торкнутися боюсьЧЕТВЕРТИЙ ВЕРШНИКAnd purest faith unhappily forsworn…Shakespeareet ecce equus pallidus et qui sedebat desuper nomen illi Mors Apoc.Мій Боже, усе це нестерпно набридло.Цей вітер відходу у капищах віри.У шатах пречистих блискуче бидло.Кохання без плоду, хоча і щире.Приваленість часом, неначе щебнем.І каменем вбита маленька пташка.Життя це задовге. А отже — ганебне.Мені було легко. Нехай буде важко.Для істини ми все одно іновірці,Коня хай пришпорює вершник четвертий.Як добре надвечір погаслій зірціУпасти за комір тиші — померти. * * *Паломництво в нікуди і нізвідкиЄ друзі подорожні й просто свідкиЄ лінії двох колій розхідніЩо поділяють наші ночі й дніСамотній подорожній в лютім грудніВлітаю ніби крук у вікна буднівТілесності втрачаючи подобиІ поділ часу на хвилини й добиПаломництво в нікуди і нізвідкиЄ речі перетворення їх свідки. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment