Від нас пішов Євген Дорошкевич. Згорів — із великого Болю. Але лишив по собі — Світло. У Слові, у Пісні, у Музиці, в Образах. Народився поет 1941 року в селі Вищій Погорілій (тепер Миролюбне) на Хмельниччині. Тяжкі дитячі роки з чотирма братами і сестрою, голод, злидні, “колгоспна каторга” у польовій хаті, “що далеко біліла єдина на всенькі поля”, а згодом у рідному селі. Працював понад сорок років у Національній капелі бандуристів. Був щасливий донькою, сином і онуками — близнятами-козачатами. Автор трьох поетичних книжок: “Кринична гора” (2004), “Ти в своєї мами” (2006), “Крайнебо в осінньому листі” (Київ: Задруга, 2009). А ще — художник, мистецтвознавець, збирач рідкісної колекції мистецьких листівок ХІХ—ХХ ст. Поезія Євгена Дорошкевича — з глибин українського Духу. Її можна поставити поруч із творами Павла Тичини, Миколи Вінграновського, Василя Голобородька, Тараса Мельничука, які жили в самому осерді генетичного коду нашої культури. Це поезія Болю за минулим. Такі близькі до Тичинових рядки про Голод: “а мами// не стало,// і що таке хліб,// не знало дитя,// не знало –// в дитячій зіниці// спинилося// небо –// спалах// жнивовиці// колосочками дзвонив,// колосочками дзвонив…” І Україна постає “всеозореною ніченькою болю”. Але також Болю за сучасним і майбутнім. За втратою музичного світу “Сонячних кларнетів”: “Осодомлена столиця// забрехалася по нотах”. За втратою Божого начала: “Хмару,// схожу на Матір // Господню// з маленьким дитям,// людна торговиця// вигнала в рай”. За нищенням українського: “зубри імперське слово// і новорабським гнися холуєм!” Але попри все, є “крайнебо// в осінньому листі”, де вчуваються голоси “Чуйного Роду”, “Милої Праотчини”, і “груша цвіте, як ніколи, і край автостради// звучить хор кульбабок, //звучить душа в душу”. Є любов — “тайна шляху вишневого, від криниці// до зірниці”. І проти ночі “не випадкова // моя поранковість”. І є віра, що “всесвіт заквітує// українськими садами!” І тому найбільше в Євгена Дорошкевича Світла, і “вітрякують сонця”, “сонця прірви”! “А в мами моєї були такі очі, // що вишні навмисне для неї цвіли…”, “зорі гудуть бджілоньками”, і в білому світі “білим-біло, так просто біліє”. Поезія такої глибини — це “первородний біль світла”, біль очищення, який відкриває очі, повертає до забутого Космосу українського. І кричить до нас: “Не втратьте себе!” Шкода, що зарано забрав од нас поета “виднокрай сторозблискавичений”. Прикро, що мало хто так відчуває й пише, як він, “з найсвятішою щирістю”. Але ж триває шлях чистого, промінного Слова, і хочеться вірити, що таки “не вкосить променя коса, не вкосить”…
Дмитро ЧИСТЯК
ЗІ ЗБІРКИ “КриниЧна гора” (2004)СПОВІДЬ …порання веснянкаі шепіт струмочка —на білу гармонію весен,на білий серпанок в затишші веснянім,що любо завеснений світлом зеленим,зеленим-зеленим,весняно-зеленим…По Криничній горібосо йде молодою ходою,молодою росоюберегиня зеленого світла.В таємниці зеленого храму її доля…Її доля,мов свічка в долонях при відкритому небі вітрам:на зелене проміння джерел,на зелену мелодію птаха,на зелений вівтар свят Зелених,на зелений вівтар всьому Роду —вона роси пречисті скликає……босо йде молодою ходою, молодою росоюберегиня зеленого світла.Як навмисне зайшла до криниціі здибaє Маріку…Зором зоряним —рідкістю спільноюупірнули у спільну криницю,буцім зором домовилися.Чисте небо не міряють горем,усміхалось їм небо з криниціяблунево-замріяним цвітом —найсвятішим причастям весни…— Маріко,голубко моя мила!Ти в тридцять третьомуякраз на цьому місціпросила в мене яблук…Я гріх тепер маю —відмовила тобі… Крізь яку тільки пам’ятьпрощалися очі —повніш од криниці…Зойк пташиний в менівсі віки розхитав і у спадок лишив щонайтяжчим земним тягаремпросто долю земну…Сила громудуші не заглушить,в небесах малий простір для неї —струм крізь гору пройшов… * * * Осінь, двійко онуків, гомінкі джерельцянеповторний вечір приложив до серця.І незчувсь, коли ті зорі запалали?..* * * …білим-біло, так просто біліє,наче гуси в ріллі…Білість хмар, може, стримує світ.В білину білохмарну впірнаю,через те і болить,але чисто болить…Білим-біло, так просто біліє,наче гуси в ріллі…* * * Можливо, блакиттю блакитного птахачи то далиною серпанкухтось вабить мене,переносить на хвилі колосяних миль.Хтось мною,моєю привільністю вільного вітрув колосяносонячній хвилівигойдує маки,гойдає по-рідному,мовби дітей…У сні мені маки не квітли,я нинішнє сонце проспав —мені хтось по-божому мститься…Десь в когось сльоза покотилась,як зірка з небес. ЗІ ЗБІРКИ “ТИ В СВОЄЇ МАМИ” (2006)* * * …і в кулацідуша не кам’яніє…Не вкосить променя коса,не вкосить.Лише на стрічному,опалому листочкубіль карбує,все карбує…Повернеться наш вирій,повернеться без когось…* * * Ти в своєї мамибез чужої мовипочинаєш дні.Понад берегами,над ранковороссямсонце розквітає,колоссямспіває.У долоньках неба —у долоньках в тебевесна за весноюніжною-ніжноюпелюстково-мрійною…Сонцевранці у відерці,зайчик сонячний в горняті,зайчик сонячний по хаті… весною-весною…Ти в своєї мамиБез чужої мови… * * * Хорали простенької м’яти косар заглушити не смів —душа з передвіку зелена…На бджілку й тарпан не наступить —Господь диригує. Хтось молиться за трави,цілющу мудрість весен:висоти гір цвітуть,бо сонечко встає. Шукаю людинуза трави молитись —хорали простенької м’яти не смів заглушити косар,косар не посмів заглушити. Спасівська щедрість настількивкраїнська —зорі гудуть бджілоньками… * * * Дожену своє небо минуле, заодно й надвечір’я кленове.Буду пасти коровуі бджолу бурштинову…О, жертовні мої обереги!..Відпечалені ранні сніги повертаються зновуй знову,дарують підковубезкорисливовеселкову на щастя,на листятерпляче,дитяче,як небо. * * * Пренепорочне древоне за свої гріхи окалічіло від вогневиченьки стихії —на п’яти наступає грім…А ти все плити пастоквідсуваєш, для сонця прірву,обріс уже мобільною брехнею —на п’єдестали власної руїниневільник смерть возносить…Береза долає зухвалоблискавку в таїнстві липчужинецьку!А ти все плити пастоквідсуваєш,для сонця прірву.Стихіє!З тобою впірнати у небо(хмарносиньосинющі заметирозкуйовджені щирим вітриськом),і на тучу знесиленим впасти,на химеру небесного сіна,й не пропасти —серцем лихо торгує. ЗІ ЗБІРКИ “КРАЙНЕБО В ОСІННЬОМУ ЛИСТІ” (2009)ЗОВ 1 Голосвовчиці —пророцтво зимової ночі,ще зовсімнедавньоїночі:у твоїй криницілихо вмило руки –обезлюднівПраліс!Такої провиниГосподь на поріг не пускає.Не прощаєрабства.Ітині вкого каменя некинеш… Ліси —толерантні,вмирають, як люди…Вінець українського болюУсесвіт надів… 2Кого б ото запроситиу свою стихію,ніби на вечерю?Кого запросити…Коні у вікнах стоять,звитяжця до ранкучекають —при місяці мелодіюне вигадавскрипаль…А вітри мінорнінебосхил просіє,залишить сніжинки,ніким не помічені,лічені…Маки в житі не чорніють, і місяць пелюстку цілує на водах Дунаю, на водах…
