Від нас пішов Євген Дорошкевич. Згорів — із великого Болю. Але лишив по собі — Світло. У Слові, у Пісні, у Музиці, в Образах.
Народився поет 1941 року в селі Вищій Погорілій (тепер Миролюбне) на Хмельниччині. Тяжкі дитячі роки з чотирма братами і сестрою, голод, злидні, “колгоспна каторга” у польовій хаті, “що далеко біліла єдина на всенькі поля”, а згодом у рідному селі. Працював понад сорок років у Національній капелі бандуристів. Був щасливий донькою, сином і онуками — близнятами-козачатами. Автор трьох поетичних книжок: “Кринична гора” (2004), “Ти в своєї мами” (2006), “Крайнебо в осінньому листі” (Київ: Задруга, 2009). А ще — художник, мистецтвознавець, збирач рідкісної колекції мистецьких листівок ХІХ—ХХ ст.
Поезія Євгена Дорошкевича — з глибин українського Духу. Її можна поставити поруч із творами Павла Тичини, Миколи Вінграновського, Василя Голобородька, Тараса Мельничука, які жили в самому осерді генетичного коду нашої культури. Це поезія Болю за минулим. Такі близькі до Тичинових рядки про Голод: “а мами// не стало,// і що таке хліб,// не знало дитя,// не знало –// в дитячій зіниці// спинилося// небо –// спалах// жнивовиці// колосочками дзвонив,// колосочками дзвонив…” І Україна постає “всеозореною ніченькою болю”. Але також Болю за сучасним і майбутнім. За втратою музичного світу “Сонячних кларнетів”: “Осодомлена столиця// забрехалася по нотах”. За втратою Божого начала: “Хмару,// схожу на Матір // Господню// з маленьким дитям,// людна торговиця// вигнала в рай”. За нищенням українського: “зубри імперське слово// і новорабським гнися холуєм!” Але попри все, є “крайнебо// в осінньому листі”, де вчуваються голоси “Чуйного Роду”, “Милої Праотчини”, і “груша цвіте, як ніколи, і край автостради// звучить хор кульбабок, //звучить душа в душу”. Є любов — “тайна шляху вишневого, від криниці// до зірниці”. І проти ночі “не випадкова // моя поранковість”. І є віра, що “всесвіт заквітує// українськими садами!” І тому найбільше в Євгена Дорошкевича Світла, і “вітрякують сонця”, “сонця прірви”! “А в мами моєї були такі очі, // що вишні навмисне для неї цвіли…”, “зорі гудуть бджілоньками”, і в білому світі “білим-біло, так просто біліє”. Поезія такої глибини — це “первородний біль світла”, біль очищення, який відкриває очі, повертає до забутого Космосу українського. І кричить до нас: “Не втратьте себе!”
Шкода, що зарано забрав од нас поета “виднокрай сторозблискавичений”. Прикро, що мало хто так відчуває й пише, як він, “з найсвятішою щирістю”. Але ж триває шлях чистого, промінного Слова, і хочеться вірити, що таки “не вкосить променя коса, не вкосить”…
Дмитро ЧИСТЯК
ЗІ ЗБІРКИ “КриниЧна гора” (2004)
СПОВІДЬ
…порання веснянка
і шепіт струмочка —
на білу гармонію весен,
на білий серпанок в затишші веснянім,
що любо завеснений світлом зеленим,
зеленим-зеленим,
весняно-зеленим…
По Криничній горі
босо йде молодою ходою,
молодою росою
берегиня зеленого світла.
В таємниці зеленого храму її доля…
Її доля,
мов свічка в долонях
при відкритому небі вітрам:
на зелене проміння джерел,
на зелену мелодію птаха,
на зелений вівтар свят Зелених,
на зелений вівтар всьому Роду —
вона роси пречисті скликає…
…босо йде молодою ходою,
молодою росою
берегиня зеленого світла.
Як навмисне зайшла до криниці
і здибaє Маріку…
Зором зоряним —
рідкістю спільною
упірнули у спільну криницю,
буцім зором домовилися.
Чисте небо не міряють горем,
усміхалось їм небо з криниці
яблунево-замріяним цвітом —
найсвятішим причастям весни…
— Маріко,
голубко моя мила!
Ти в тридцять третьому
якраз на цьому місці
просила в мене яблук…
Я гріх тепер маю —
відмовила тобі…
Крізь яку тільки пам’ять
прощалися очі —
повніш од криниці…
Зойк пташиний в мені
всі віки розхитав
і у спадок лишив
щонайтяжчим земним тягарем
просто долю земну…
Сила грому
душі не заглушить,
в небесах малий простір для неї —
струм крізь гору пройшов…
* * *
Осінь, двійко онуків, гомінкі джерельця
неповторний вечір приложив до серця.
І незчувсь, коли ті зорі запалали?..
* * *
…білим-біло, так просто біліє,
наче гуси в ріллі…
Білість хмар, може, стримує світ.
В білину білохмарну впірнаю,
через те і болить,
але чисто болить…
Білим-біло, так просто біліє,
наче гуси в ріллі…
* * *
Можливо, блакиттю блакитного птаха
чи то далиною серпанку
хтось вабить мене,
переносить на хвилі колосяних миль.
Хтось мною,
моєю привільністю вільного вітру
в колосяносонячній хвилі
вигойдує маки,
гойдає по-рідному,
мовби дітей…
У сні мені маки не квітли,
я нинішнє сонце проспав —
мені хтось по-божому мститься…
Десь в когось сльоза покотилась,
як зірка з небес.
ЗІ ЗБІРКИ “ТИ В СВОЄЇ МАМИ” (2006)
* * *
…і в кулаці
душа не кам’яніє…
Не вкосить променя коса,
не вкосить.
Лише на стрічному,
опалому листочку
біль карбує,
все карбує…
Повернеться наш вирій,
повернеться
без когось…
* * *
Ти в своєї мами
без чужої мови
починаєш дні.
Понад берегами,
над ранковороссям
сонце розквітає,
колоссям
співає.
У долоньках неба —
у долоньках в тебе
весна за весною
ніжною-ніжною
пелюстково-мрійною…
Сонце
вранці
у відерці,
зайчик сонячний в горняті,
зайчик сонячний по хаті…
весною-
весною…
Ти в своєї мами
Без чужої мови…
* * *
Хорали простенької м’яти
косар заглушити не смів —
душа з передвіку зелена…
На бджілку й тарпан
не наступить —
Господь диригує.
Хтось молиться за трави,
цілющу мудрість весен:
висоти гір цвітуть,
бо сонечко встає.
Шукаю людину
за трави молитись —
хорали простенької м’яти
не смів заглушити косар,
косар не посмів заглушити.
Спасівська
щедрість настільки
вкраїнська —
зорі гудуть бджілоньками…
* * *
Дожену своє небо минуле,
заодно й надвечір’я кленове.
Буду пасти корову
і бджолу бурштинову…
О, жертовні мої обереги!..
Відпечалені ранні сніги
повертаються знову
й знову,
дарують підкову
безкорисливовеселкову
на щастя,
на листя
терпляче,
дитяче,
як небо.
* * *
Пренепорочне древо
не за свої гріхи окалічіло
від вогневиченьки стихії —
на п’яти наступає грім…
А ти все плити пасток
відсуваєш,
для сонця прірву,
обріс уже мобільною брехнею —
на п’єдестали власної руїни
невільник смерть возносить…
Береза долає зухвало
блискавку в таїнстві лип
чужинецьку!
А ти все плити пасток
відсуваєш,
для сонця прірву.
Стихіє!
З тобою впірнати у небо
(хмарносиньосинющі замети
розкуйовджені щирим вітриськом),
і на тучу знесиленим впасти,
на химеру небесного сіна,
й не пропасти —
серцем лихо торгує.
ЗІ ЗБІРКИ “КРАЙНЕБО В ОСІННЬОМУ ЛИСТІ” (2009)
ЗОВ
1
Голос
вовчиці —
пророцтво
зимової ночі,
ще зовсім
недавньої
ночі:
у твоїй криниці
лихо вмило руки –
обезлюднів
Праліс!
Такої провини
Господь
на поріг не пускає.
Не прощає
рабства.
І
ти
ні
в
кого
каменя
не
кинеш…
Ліси —
толерантні,
вмирають,
як люди…
Вінець
українського болю
Усесвіт надів…
2
Кого б ото запросити
у свою стихію,
ніби на вечерю?
Кого запросити…
Коні у вікнах стоять,
звитяжця до ранку
чекають —
при місяці мелодію
не вигадав
скрипаль…
А
вітри мінорні
небосхил просіє,
залишить сніжинки,
ніким не помічені,
лічені…
Маки
в житі не чорніють,
і місяць пелюстку цілує
на водах Дунаю,
на водах…