ЗАРУЧНИК ЕПОХИ

Надія ОНИЩЕНКО,м. НіжинУ другому числі журналу “Театр” за 1936 рік видрукували нарис Дмитра Грудини “Шлях майстра” до 40-річчя сценічної діяльності заслуженого артиста республіки Івана Олександровича Мар’яненка.“Син мар’янівського коваля з Херсонщини, небіж Марка Кропивницького, Іван Петлішенко починав сценічну діяльність з корифеями українського театру. Втім, хоч які великі та впливові постаті Садовського, Заньковецької, Саксаганського, Мар’яненко не був просто копіювачем творчого методу і робочих прийомів своїх геніальних сучасників, — пише театральний критик. — Велика творча індивідуальність, допитливий розум, емоційна наснаженість, постійна наполеглива праця над собою висунули артиста на одне з перших місць як самостійного творця багатьох ролей, оригінального трактування низки художніх образів світового репертуару, до Мар’яненка не створених в українському буржуазному театрі”.Із творчого доробку Грудини, який зберігається у фондах Ніжинського краєзнавчого музею, це найвправніша його робота, хоч і позначена хибами тієї складної епохи. Дісталося від рецензента і реалістові Садовському, і новаторові Курбасу… “Садовський не був до кінця витриманим, послідовним реалістом, — стверджує він. — Ставлячи п’єси свого талановитого брата І. Тобілевича (Карпенка-Карого), граючи коронні ролі в новому репертуарі реалістично-побутового театру, він, однак, дуже й дуже часто повертав на уторовані стежки націоналістичного козаколюбства, націоналістичної романтики. Саме в його театрі, з його ініціативи і за його активної підтримки махровим цвітом розцвітали жалюгідні епігони романтично-побутового театру, просвітяни-націоналісти: Б. Грінченко (“Степовий гість”) і такі, пізніші одверті націоналісти-контрреволюціонери, як Старицька-Черняхівська (“Останній сніп”, “Гетьман Дорошенко”), Черкасенко (“Страшна помста”, “Про що тирса шелестіла”) та інші”. Ще одна характерна тогочасна цитата. “Відомі історичні виступи П. П. Постишева на червневому пленумі ЦК КП(б)У, а потім і на листопадовому пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У 1933 р. поруч виступів ряду відповідальних тт. яскраво розкрили огидно-мерзенну роль продажних агентів троцькістсько-націоналістичної контрреволюції, які намагалися здійснити “…продаж ланів, фабрик і заводів України чужоземному капіталу, продаж трудящих України в кабалу польським магнатам, німецьким баронам”(П. П. Постишев). Тоді ж комуністичною партією було до кінця викрито і всю підло-дворушницьку роль Курбаса, цього, за словами П. П. Постишева, “злого генія, який завів театр у художній і політичний тупик”. Правда, тут слід зазначити, що артист Мар’яненко відразу після “розкриття фашистської” ролі “митця Курбаса” зрозумів і засудив усю хибність власного шляху цього періоду як творця-художника.Дмитро Грудина народився в багатодітній сім’ї ніжинського коваля на Мигалівці Якима Грудини 10 лютого 1893 року. Змалку спізнав бідність і важку працю. Батько зміг дати йому лише початкову освіту. Хлопчик ріс допитливим і жвавим, і це помітила їхня сусідка Марія Заньковецька. Якось вона спитала: “А що там за соловейко співає у вашому дворі?” Це виспівувала старша сестра Дмитрика Женя. Чутлива до таланту, Марія Костянтинівна допомогла вийти на професійну сцену братові й сестрі Грудинам. Про виняткову роль першої народної артистки України Марії Заньковецької у формуванні театральної традиції в рідному місті написано багато. У Ніжині зберігся будинок її матері (єдиний меморіальний в Україні й занедбаний!), у якому збиралися студенти, вчителі, шанувальники театру. Тут відбувалися репетиції аматорських вистав, які їхні учасники і глядачі згадували до самої смерті. Харизма Заньковецької наповнювала високим змістом їхнє провінційне існування. 1913 року Дмитро переїхав до Києва, де працював слюсарем. 19-річним потрапив у вир революційних подій і вступив до київської групи РСДРП. У цей час російське суспільство вражене “Справою Бейліса”. Брудна антисемітська хвиля почала поглинати Росію, і проти неї піднялися чесні люди. За завданням партійного комітету Грудина поширював листівки, в яких “справа Бейліса” викривається як політична провокація самодержавства. Це й стало причиною арешту. Дмитра Грудину засудили до двох років тюрми. Хіба міг він тоді думати, що за 24 роки ворота Лук’янівки зачиняться за ним назавжди?1916 року, вийшовши на волю, він повернувся до рідного міста, яке було опорою чорносотенництва. Із 52 тисяч мешканців Ніжина в “Союзе русского народа” перебувало 4 тисячі дорослого населення. Невелика група українських інтелігентів на чолі з Федором Проценком поширювала українську культуру серед робітників і селян, за що її члени й отримали ярлик “мазепівців і шпигунів Німеччини”. Невипадково Дмитро знайшов серед них друзів, брав участь у театральних постановках. Проценко у спогадах зазначає, як, побачивши одного разу Грудину в ролі Данила в п’єсі “Розумний і дурень”, він зрозумів, що перед ним талановитий актор-самородок.Та театральна популярність Грудини виявилась короткою. 1917 рік він зустрів у діючій армії на Західному фронті унтер-офіцером шостого гренадерського Таврицького полку. Спілкування з українською інтелігенцією не минуло для Дмитра даремно — він вступив до УРСДРП. Коли в Києві утвердилася Центральна Рада, Дмитро підтримував її, чим заслужив довіру однополчан. Його обрали головою ротного комітету, ввели до складу полкового комітету солдатських депутатів. Імовірно, що Грудина брав участь у з’їзді українських солдатів у Києві, там його обрали членом Центральної Ради у складі фракції УРСДРП. Він співпрацював з газетою “Наш голос”, був близько знайомий з активними діячами Центральної Ради Драгомирецьким, Овдієнком, Нороновичем. Його обрали до президії з’їзду, на якому було відкинуто ультиматум Леніна і затверджено III Універсал.Після розгрому Центральної Ради Грудина повернувся до Ніжина. Працював ковалем і грав у любительських спектаклях разом з М. Заньковецькою. Удруге зійшлись їхні шляхи. Гра Грудини справила на Марію Костянтинівну приємне враження, і вона вмовила його присвятити себе мистецтву. Наприкінці літа 1918 року Дмитро вступив до трупи Садовського як актор і помічник режисера. 1920 року він став членом Української комуністичної партії. Рекомендації йому дали знайомі — Драгомирецький та Овдієнко. Усі вони підтримували тези про те, що революція на Україні має не соціалістичний характер, а національно-визвольний. За ці переконання 1920 року колишній член Центральної Ради потрапив у поле зору Надзвичайної Комісії, його заарештували й ув’язнили на шість місяців, підозрюючи в участі в залізнично-шляховому повстанні петлюрівського комітету.1922-го Дмитро Грудина знову в Ніжині, де створив і очолив Державну театральну студію імені Марії Заньковецької, мета якої — “боротися з безграмотним малоросєйством шляхом постановки класичного українського і світового репертуару”. 8 серпня відбувся перший виступ студійців. Виконували твори українських письменників, а також фраґменти інсценізації Леся Курбаса поеми Тараса Шевченка “Гайдамаки”. 28 серпня студійці показали трагедію “Гетьман Дорошенко”.Наступного року він вже в Харкові, в тодішній столиці України. Брав активну участь у діяльності літературних об’єднань, співробітничав із Сергієм Пилипенком, керівником “Плуга”, близько зазнайомився з Блакитним. У 1924—25 роках він — художній керівник Народного українського театру в Харкові, водночас вів активну театрально-критичну і літературну діяльність.У Ніжин на вулицю Липіврізьку, 5 Дмитро Грудина надсилав сестрі Жені журнали з позначеними в них власними публікаціями. 1927 року харківське видавництво ВУРПС “Український робітник” видрукувало брошуру Д. Грудини “Художнє читання в клубі”. Крім загальних статей про стан художнього читання, розміщено розділи про основні чинники в теорії художнього читання, практичні вправи і поради. Бібліографічний покажчник складався з книжок професорів Н. Рубакіна та М. Сулими, Серьожникова, академіка М. Сумцова, книжок М. Йогансена, В. Самійленка, російських авторів Долинова, Сладкопєвцева, Волконського, Озаровського, французького дослідника Легуве. Київський журнал “Театр”, орган управління у справах мистецтв при РНК УСРР, за вересень-жовтень 1936 року в розділі “Теорія і критика” надрукував статтю Д. Грудини “Велика школа театру” про товариський вечір-зустріч колективу МХАТу імені М. Горького з керівниками партії й УСРР у Києві. Досягнуто домовленості Українського управління в справах мистецтв з дирекцією театру про відрядження кількох молодих талановитих майстрів українського радянського театру в Москву.Почалися творчі конфлікти Дмитра Грудини з Лесем Курбасом. Вихований у дусі старого класичного українського театру, він не розумів революційних новацій нового театру і тому часто й різко критикував Курбаса. Юрій Смолич пізніше згадував про ці театральні баталії в мемуарах. Пролетарські поети, прозаїки, драматурги і критики внесли в культурний процес нетерпимість класової боротьби. Ідеологи з ЦК КП(б)У постійно цькували талановитих людей. У цю “війну” втягли і Дмитра Грудину. Успіху досягли обидві сторони. “Березіль” таки перенесли до Харкова як центральний державний театр. А в другому, найбільшому театральному приміщенні — Червонозаводському театрі — невдовзі створили ще один на традиціях побутового та російського психологічного театру. У ньому було зібрано міцний акторський ансамбль — із корифеїв старої української й молодої російської школи. Очолив його режисер Зогаров під художнім керівництвом драматурга Мамонтова та Дмитра Грудина — на той час керівника спілки “Ромбис”. Він і не здогадувався, що над ним уже нависали чорні хмари доносів.1933 року емісар Сталіна в Україні Постишев назвав українізацію “культурною контрреволюцією”. Почався погром української інтелігенції. У слідчій справі Дмитра Грудини читаємо доноси на нього як члена контрреволюційної організації, “махрового націоналіста”. З різних людей вибивали свідчення на Дмитра, а його самого переслідували. 1936-го з політичних мотивів заборонено сценарій фільму “Наталка Полтавка”. 29 травня 1937 року Дмитра Грудину заарештували вже втретє. П’ять місяців з нього вимучували дані на інших українських інтелігентів. Це видно з того, що на протоколах затерто плями крові. Грудина то визнавав свою провину, то відмовлявся. 25 жовтня 1937 року він стояв перед судом “трійки”. Твердо вислухав рішення: вища міра покарання з конфіскацією майна. 26 жовтня він прощався зі своїми ілюзіями.Важкі часи настали для родини “ворога народу”. Від дружини-єврейки Дмитро Грудина мав доньку Діну, якою опікувалась її українська тітка Женя. Вона приховувала і рятувала племінницю під час фашистської окупації 1941—43 років. Діна навчалася на фізико-математичному факультеті Ніжинського держуніверситету імені Миколи Гоголя, тоді педінституту. Багато ніжинців пам’ятають її вчителькою в школі. Вона й зараз листується з ними, проживаючи з родиною у США. Діну Дмитрівну, звичайно, тривожать теперішні публікації про батька, який став заручником державної системи.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment