ЗАХИСНИК І ЦІЛИТЕЛЬ

Народна артистка України Тетяна Стебловська “виткана” з ностальгії й молодості, оптимізму й суму, наївності й гумору, музики й величезного життєвого досвіду. Тому вона дуже близька і людям старшого віку, і молоді. Для одних вона добра мудра бабуся (Няня в “Дяді Вані” або Памела у виставі “Моя дорога Памела”), для інших — сучасна астропсихолог Софія в “Спалюємо сміття”.Тетяна Стебловська на сцені вміє майже все: грати гострохарактерні ролі (комедійні, драматичні й трагедійні), співати (як щиро в її виконанні звучать старовинні романси!). А колись вона у Київському театрі естради грала в мюзиклах “Шахрай мимоволі”, “Серенада Сонячної долини”, “Кіт Леопольд”, “Відьомські жарти”, виконувала монологи гумористів і сатириків. Тетяна Володимирівна виступає з концертними номерами на радіо й телебаченні, знімається в українських, російських кінофільмах і телесеріалах. Співпрацює з різними столичними театрами, та рідний для неї Київський академічний Молодий театр. Це той стрижень, навколо якого концентрується її акторське життя, що, за словами артистки, цілком заповнило її долю-буття.

— Тетяно Володимирівно, Ви виросли в артистичному середовищі. Бог Вам дарував чарівність, харизму, темперамент, енергетику, гарний голос. Хотілося б довідатися, наскільки зовнішнє вплинуло на Ваше успадковане. — Оскільки я народилася в акторській родині (мама Ольга Юровська — прима Київської оперети, тато Володимир Стебловський — директор театру імені І. Франка, згодом театру імені Лесі Українки, бабуся Катерина Юровська — виконавиця старовинних російських і циганських романсів, тітка Ганна Юровська, мамина рідна сестра — солістка Львівської й Новосибірської опер), то доля сама визначила моє місце в житті. Я змалечку була “закулісною дитиною”, в опереті мене передавали з рук до рук, тому спектаклі за участю мами я з дитячих років знала, наспівувала. Так у мене розвивалися слух і музикальність. Проте освіта теж потрібна. Ще навчаючись у школі, відвідувала народний театр у Жовтневому палаці (це був приголомшливий самодіяльний колектив, на жаль, ми нині розгубили скарбницю самодіяльності). Там я грала, приміром, з Іриною Дукою і Давидом Бабаєвим, нині народними артистами, у “Колегах” Василя Аксьонова, “У дорозі” Віктора Розова. Виходити, починаючи зі шкільних років, на велику сцену Жовтневого палацу — це важко переоцінити. 

Потім вступила на акторський факультет Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого, яким керував народний артист України, професор Микола Рушковський, другим педагогом був народний артист України Сергій Филимонов. По закінченні мені захотілося, попри те, що батьки були людьми авторитетними, зі зв’язками, самостійності. На запрошення їздила в різні міста, наприклад, до Миколаєва, Дніпропетровська. Після того, як у журналі “Театр” надрукували мою велику фотографію і статтю про мене, я одержала із Самарканда запрошення зіграти Вальку в “Іркутській історії”. Згодом зіграла молодих героїнь у спектаклях “А зорі тут тихі” (Борис Васильєв) — Женю Комелькову, “Крадіжка” Джека Лондона — Маргарет, “Тіль Уленшпигель” (за романом Шарля де Костера) — Нелі, “Клоп” (Володимир Маяковський) — Ельзевіру Ренесанс, “Любов під в’язами” (Юджин О’Ніл) — Аббі, “День чудесних обманів” (за п’єсою “Дуенья” Роберта Шеридана) — Луїсу, у трагедії Шекспіра — леді Макбет. Як бачите, багато ролей. Час, природно, бере своє. Тепер у Київському Молодому театрі граю Дуенью у виставі за п’єсою Шеридана. У Самарканді в спектаклі “Дядя Ваня” колиь грала красуню Олену Андріївну, тепер — Няню. Це закономірно, актриса повинна переходити на характерні вікові ролі.Мені завжди щастило на режисерів, які мене, молоду акторку, перелаштовували, доручали грати характерне. Наприклад, у Миколаївському драмтеатрі зіграла сорокап’ятирічну Махору в “Любові Яровій”, яка була старша від мене принаймні удвічі (“товщинки” одягала). За це вдячна режисерові Вадимові Юровському, однофамільцеві моєї мами. Такі ролі дають актрисі змогу шукати себе в різних жанрах, бо якщо вона консервується в амплуа молодої героїні, спізнілий перехід на характерні ролі відбувається дуже складно. Моя мама грала в опереті композитора Олексія Рябова “За двома зайцями” Секлету. З дитинства це пам’ятаю, через багато років я теж зіграла Секлету. Цією роллю дебютувала в Молодому театрі, де працюю 14 років.— Які ролі хотіли  б зіграти?— Акторська професія найбільш залежна, зіграти хочеться багато, іноді розумієш, що можеш, адже актора формують ролі. Тому мені й захотілося самостійності, домогтися чогось, а не “просидіти”, як мої молоді колеги в столичних театрах, 7—10 років із фразою “Їсти подано”. До Києва повернулася вже сформованою акторкою, з пристойним репертуарним багажем. Хоч немає такого артиста, який не страждав би від нереалізованих ролей. Недавно мені випало щастя отримати роль Памели в спектаклі “Моя дорога Памела” Джона Патрика. Прем’єра відбулася в кризовий час, коли культура залишилася без грошей, театрам бракує фінансування, зупиняються проекти. Ми випустили цю виставу фактично самотужки. За власні гроші купувала костюми, реквізит. Керівник театру Станіслав Мойсеєв привіз із дачі буфет. Спектакль має успіх, зачіпає струни серця, що для мене дуже важливо. Театральне мистецтво не повинно бути умоглядним, його не можна дивитися з “холодним носом”. Буває, бачиш незвичайні рішення: цікаві мізансцени, сценографію, але дійство не торкається душі, а глядач має сміятися, плакати, міркувати, тоді театр виконує свою функцію — виховну, просвітню, творчу. Коли після цієї вистави виходять 11—15-річні заплакані (так кажуть гардеробниці), я це сприймаю з душевним трепетом. Дуже люблю і ціную в спектаклі партнера, для мене це — вісімдесят відсотків успіху. Партнер може допомогти тобі “відіграти”, а може і згубити. У цьому спектаклі працюю з чудовими партнерами: народним артистом України Олександром Безсмертним, Ігорем Портянком, Ігорем Щербаком, Борисом Георгіївським, з молодою акторкою Наталею Філіпович (це перша її роль). Добре, коли вистава створюється на єдиному подихові на репетиціях, це потім переходить на сцену, переливається до глядацького залу. — Режисер Микола Яремків знайшов теплі барви, художник Олексій Гавриш зробив вдале оформлення-декорацію, воно грає на ідею спектаклю. Сподіваємося, що ця постановка стане довгожителем. — Якось прийшли мої колеги з іншого театру, подивилися “Мою дорогу Памелу” й кажуть: “Сподіваємося, Тетяно, що на цьому ти крапку не поставиш”. Я відповіла: “Ще не вечір”. Театр заповнює всю мою сутність, сподіваюся, що в мене попереду цікаве творче життя. До речі, мій син — актор Володимир Бегма працює в Московському “Театрі Луни” в Сергія Проханова. Я за багато кілометрів від нього, від невістки, від онучки Тетяни. Вона займається музикою, голос є, дівчинка імпульсивна, цікава, гадаю, продовжить нашу акторську династію. — Акторська професія захищає чи виснажує? — Щаслива, що обрала цей шлях, бо професія захищає мене від багатьох катаклізмів, що відбуваються в житті. На репетиції вистави “Моя дорога Памела” прийшли журналісти, поцікавилися: “У країні бедлам, особливо у верхніх ешелонах влади. Як це позначається на вас, акторах? Як вам працюється, як ви створюєте вистави?” Я відповіла: “Річ у тім, що вже два місяці живу в Америці й не знаю, що відбувається тут”. Вони це сприйняли буквально, запитали: “Ви недавно приїхали з Америки?” — “Ні, я і тепер перебуваю там, тому що репетирую п’єсу Джона Патрика, живу в Америці, в старому будинку, в мене зовсім інший світогляд”. Справді, я живу в особливому середовищі, яке захищає мене від стресів, що їх люди отримують через наш уряд, парламент, через всесвітню кризу. — Маленький принц Антуана де Сент-Екзюпері захищав свою троянду скляним ковпаком… — Так, під своєрідним ковпаком і ми перебуваємо, особливо коли працюємо над п’єсою. Репетиція — любов моя. Це не пишномовні слова, це справді так. Коли приходжу додому, все роблю машинально, скажімо, варю борщ. Думки — навколо ролі. Моя акторська робота не обмежується 7—9 годинами. Буває, вночі прокидаюся, хапаю п’єсу, щось народилося — я повинна це записати, і потім на репетиції перевірити. Побут — ніби паралельно, занурюєшся в роль, яку репетируєш, або у виставу, яку потрібно зіграти ввечері. — Ви знаєте радянського і теперішнього глядача. Нині лунають думки, що глядач змінється на гірше, деградує. Чи це так? — Не вважаю, що глядач деградує, він стає вимогливішим, це ми відчуваємо. Не впевнена, що вистави радянського часу, зокрема, популярні “Фараони” в театрі імені І. Франка тепер сприймали б із великою цікавістю. Був інший час, інше глядацьке сприйняття. Нині внаслідок розвитку інформаційних технологій, прискорення темпу життя у глядачів з’явилося “кліпове” мислення. Вистав на три з половиною години люди не витримують, їх потрібно робити компактнішими. — Динаміку, динаміку подай… — Авжеж, у спектаклях усе повинно відбуватися динамічно. У цьому сенсі дуже цікава постановка режисера Юрія Одинокого “Спалюємо сміття” київського драматурга Тетяни Іващенко. Вона колись написала спеціально для мене п’єсу “Замовляю любов”, яку поставили в Малому українському драматичному театрі. Там іде й спектакль за її п’єсою “Втеча з реальності” про наркоманію, про те, як молодь “сідає на голку” і до чого це призводить. Вистава “Спалюємо сміття” виникла з актуальних проблем: через швидкий розвиток цивілізації люди не встигають перебудовуватися, в них виникають комплекси. П’єса про те, як до психотерапевта приходять пацієнти й за допомогою рольових ігор, які тут складають і виконують, рятуються від комплексів. Сучасні драматурги, порушуючи нагальні проблеми сьогодення, водночас зачіпають вічні теми: кохання, вірність, зрада…  Дуже важливо розуміти, як драматургія це віддзеркалює і як сприймає глядач. Для цього, безумовно, потрібні сучасні засоби режисури, акторська подача, тобто має бути трохи інша форма існування на сцені й спілкування із глядачем. Театр змінюється разом із життям. — Для Вас чотирнадцять років у Молодому театрі, напевно, на вагу золота. Вісімнадцятирічним життя здається нескінченним, тоді ми міркуємо: “Все зможу, все встигну, підкорю вершини”. Чи були у Вас прохідні ролі, чи всі вони стали ключовими, відклалися в долі золотими вкрапленнями? — У театрі не може бути такого, щоб актор весь час був задоволений, насичений великими ролями. Акторів багато, в одному спектаклі може бути головна роль, в іншому — допоміжна або епізодична. Але не можу сказати, що в мене є ролі, яких не любила б (дякую гарним педагогам, вихованню).  У “Дяді Вані” граю скромну роль Няні, дуже її люблю, тому що це — втілення доброти, яка огортає родину, це серце дому, вона і Соню виховала, і стала невід’ємною частиною всіх персонажів. Природно, мені цікавіше грати Памелу. Це велика роль, є розвиток, актриса може реалізувати всі свої можливості. Зізнаюся щиро, що до роботи завжди ставлюся дуже тремтливо, не можу собі дозволити відмахнутися від якоїсь ролі. Вважаю, що повинна осягнути психологію іншої людини, її мислення, ходу, погляд, жести, манеру говорити, мислити — це все дуже цікаво. Завжди хочеться гарного репертуару, чудової драматургії й великої ролі. — “На кого тепер більше ходять: на акторів чи на п’єсу”? — Тепер, на мій погляд, менше стали “ходити” на акторів, як це було раніше. У пору мого дитинства в театрі Російської драми імені Лесі Українки сяяв-вражав Михайло Романов. Він грав у виставах “Машенька” Афіногенова, “Живий труп” Толстого, “Діти сонця” Горького. Багато театралів ходили на Гната Юру, Миколу Яковченка. Але нині глядач переважно хоче одержати (крім шанувальників “вузького профілю”, що їм цікаво простежити, якими барвами грає актор) враження від спектаклю, у якому є цікава тема, режисерські знахідки, оригінальні декорації, яскраві актори. Тому театр (принаймні наш) орієнтується на ансамблевість вистав. Важаю, що Молодий театр Станіслава Мойсеєва дуже піднявся — рівнем культури, рівнем спектаклів, попри складнощі з фінансуванням, брак гастрольної сітки. Ми їздимо з виставами за кордон на фестивалі — до Польщі, Німеччини, виборюємо дипломи. У нашому театрі з’явився, я сказала б, європейський інтелектуальний рівень. Спілкувався Володимир КОСКІН 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment