Минає 65 років від драматичних подій на Волині — збройного протистояння поляків і українців, яке призвело до численних жертв з обох сторін. Проте мало хто згадує, що саме 9 вересня 1944 року в Любліні між Польським комітетом національного визволення й урядом УРСР було підписано угоду, згідно з якою з етнічних українських земель (Холмщини, Лемківщини, Надсяння, Підляшшя) в підрадянську Україну було депортовано 482 тисячі українців. Цю угоду в пресі іноді помилково називають операцією “Вісла”, коли українців з етнічних земель відселяли вглиб Польщі, намагаючись розпорошити, асимілювати, знищити. “Вісла” теж була, але пізніше — 1947 року.
Олена ШУЛЬГАНещодавно презентовано документально-публіцистичний фільм “Синдром пам’яті” — розповідь про причини і наслідки українсько-польських конфліктів. Коли стрічку готували до показу, тижневик “2000” протягом кількох місяців публікував серію інтерв’ю, записаних під час зйомок. Як і можна було сподіватися, здебільшого подано погляди польських шовіністів — дослідників “спільної” історії. Серед них — доктор гуманітарних наук Люцина Кулинська, яка не перестає називати Західну Україну “східними кресами”, стверджуючи, що Волинь не здатна відродитися, ділить нашу країну на схід і захід, протиставляє ці території. Пані Люцина, попри вчений ступінь, називає Бандеру дияволом, вимагаючи від України зречення ОУН-УПА.
Наскільки велика неприязнь до українців у польському суспільстві, свідчить те, що до парламенту Польщі подано проект постанови про визнання подій на Волині 1944 року геноцидом, який здійснювала ОУН-УПА щодо польського населення. Автор проекту — віце-маршалок Сейму Польської Республіки Ярослав Калиновський. Він ініціював встановлення у Варшаві пам’ятника жертвам “волинської різанини”. ОУН-УПА в трактуванні пана Ярослава — злочинці. Істину на сторінках тижневика з’ясовували й українські дослідники. Доктор філософії, професор Львівської національної академії мистецтв Володимир Бадяк вважає, що польський екстремізм спричинив відповідну реакцію. А Володимир Трофимович, доктор історичних наук, професор Національного університету “Острозька академія”, впевнений, що позиція поляків антиукраїнська. За його словами, польські політики й ідеологи маніпулюють історією, а фактичний матеріал, яким вони послуговуються, перебільшений. Юрій Шухевич, організатор Української національної асамблеї й Української національної самооборони, Герой України, син Романа Шухевича, вважає, що поляки “під плащиком” євроінтеграції планують свій наступ на схід — не лише в Галичину й на Волинь, а й трохи далі — до Дніпра.Тижневик подає також інтерв’ю з доктором історичних наук, народним депутатом України Дмитром Табачником, який обережно висловлюється про українсько-польські конфлікти, але стверджує, що “бандерівщина” — агресивний радикально-націоналістичний рух, який не відрізняється від фашистського”. Та й загалом ця газета слову націоналізм, націоналістичний надає негативного значення, якого насправді воно не має. Читаєш, і починаєш сумніватися, чи не винайшли, бува, машину часу й чи ми не потрапили в радянську Україну.Безперечно, події у Західній Україні наприкінці війни ще чекають на свого дослідника. До цього слід залучити працівників Інституту національної пам’яті, професійних істориків. Але час невпинно спливає. Відходять очевидці, які ще можуть згадати прізвища. Чи може фільм “Синдром пам’яті” претендувати на істину? Яка вона, та правда? У поляків власна, в українців власна. Поляки вважають себе жертвами, українці не визнають себе агресорами. Поляки стверджують, що депортація українців з їхніх етнічних земель — благо для нашого народу, а для нас це трагедія. У конфліктах двох сусідніх народів завжди вигравала третя сторона; в різні часи це були австрійці, німці; у волинських подіях — той, хто маніпулював мільйонами, — сталінський режим. І відновити справедливість навряд чи вдасться, як не повернути батьківщину депортованим, як не воскресити загиблих. Єдиний вихід для наших народів — простити один одного перед обличчям історії, перед обличчям вічності.
