Дістатися Свято-Воскресенського монастиря на Гурбах непросто. Він розташований далеко від великих міст, від гамору й метушні. Лише старезні дерева — мовчазні свідки трагічних подій — шумлять, схиляючись перед пам’яттю спочилих у цих лісах.
Олена ШУЛЬГАМісцевість ця горбиста й лісиста — тут починаються відломи Карпат, які далі на південь переходять у Кременецькі гори. Колись село Гурби було велелюдним, мешкали тут здебільшого поляки, яких царський уряд після повстання 1863 року намагався оселити якнайдалі від метрополії. За словами Антона Бабича, вчителя історії Будеразької школи (Будераж розташований найближче до урочища Гурби), у Гурбах було 310 дворів. “Коли почалася Друга світова війна, — розповідає Антон Мефодійович, — поляки не вірили, що німці завоюють Польщу. Із 1942 року на цих теренах почалися активні партизанські бойові дії. Тут воювали німці, українці, совіти. Село спалили ковпаківці на Вознесіння. Відтоді воно так і не відродилося — залишилося саме урочище.
21—22 листопада 1943 року в Будеражі за ініціативи Романа Шухевича відбулася І Конференція поневолених народів Східної Європи й Азії, в якій узяли участь 39 делегатів від 12 народів. Конференція виробила стратегію боротьби й ухвалила звернення до радянських партизанів з пропозицією підтримати боротьбу українців за вільну Україну й заклик до народів, щоб вони піднялися проти Сталіна. Гаслом Конференції було: “Смерть Гітлеру і Сталіну!” Коли німці відступали, в Гурбенських лісах було зосереджено значні сили УПА. На початку 1944 року Головний штаб УПА проводив мобілізацію. Тож у квітні тут перебувало 5 000 вояків діючої армії й до 10 000 мобілізованих — необстріляних хлопців від плуга.Одним із сотників був чоловік із Будеража. У Великодню суботу він відпустив односельців, щоб вони освятили паски. У тій сотні був і мій батько. Саме завдяки сотникові батько не потрапив у вогненний котел, який готували війська НКВС у ніч проти Світлого Христового Воскресіння”.Схожу історію про батьків чи дідів може розказати чи не кожен тутешній мешканець. Водій Здолбунівського районного відділу освіти Юрій Панасюк згадав, що його батько Василь, відчуваючи, що скоро відійде за межу, попросив сина привезти його на Гурби. Провів колишніми стежками й розказав, як разом із кількома побратимами тікав через ліс пекельної ночі на Великдень 1944-го.Совіцькі війська чисельністю близько 30 000 наступали з чотирьох боків: із Шумська, Острога, Дубна і Здолбунова. Літаки, танки, артилерія. Такої зброї в українців не було. Бій розпочався на світанні першого дня Великодня. Сили були нерівні, й третьої ночі командири УПА “Нечай” та “Еней” ухвалили рішення вириватися з вогненного мішка. Значну частину війська вдалося вивести у Славутські ліси. Але полягло теж чимало — майже 1 000 осіб, переважно мобілізованих — хлопців і чоловіків, які ще не пройшли вишколу. Ось чому в цих лісах так сумно шумлять верховіттями дерева.“Після війни, — згадує Антон Бабич, — НКВС переслідувало учасників Гурбенського бою. Батько ніколи не розказував, що воював в УПА, — боявся. Уже коли я працював головою сільської ради, то від КДБ дізнався подробиці батькового життя. Щоправда, мати іноді згадувала, як у їхній хаті ночували азербайджанці — делегати Конференції поневолених народів.Пам’ятаю, як мене, шести-, семирічного, мати брала з собою збирати чорниці. Йшов 1952 чи 1953 рік. Тоді між зеленим листям біліли людські кістки — аж моторошно ставало. А на місці, де тепер могила, навіть трава не росла”.Влада намагалася стерти навіть згадку про бої. Дубові хрести, які селяни встановлювали на могилах, НКВС руйнувало, але люди пам’ятали полеглих, складали пісні. І хоч не вголос, то пошепки переповідали правду.На Гурбенських полях Зеленіло жито, Як збирались хлопціВолю боронити. Наприкінці 1980-х Народний рух України і “Просвіта”, яка тоді ще називалася Товариством української мови ім. Тараса Шевченка й на Рівненщині діяла як частина Руху, Союз Українок ініціювали вшанування пам’яті загиблих вояків УПА. Тоді насипали три високі могили, встановили хрести, збудували капличку, відшукали могилу “Нечая”. Старожили навколишніх сіл вказали місця, де після війни знаходили останки, розкопали. Про події, які відбувалися під Гурбами 1944 року, розповіли нині покійний лісник Парана, тутешній мешканець Володимир Возницький. Третього дня Великодня 1991 року вшанувати пам’ять полеглих з’їхалося до 10 тисяч осіб з навколишніх областей. Відтоді щороку, хоч Великдень припадає на різні дати, священики відправляють панахиду, відбувається жалобний мітинг. З ініціативи світлої пам’яті Василя Червонія тут постав монастир. Як голова Рівненської обласної державної адміністрації В. М. Червоній сприяв наданню коштів з державного й обласного бюджетів на спорудження меморіалу й пантеону “Повстанські могили”. Голова Рівненського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” Світлана Ніколіна розповіла, що коштами долучилися Острозький держлісгосп, меценати. Активну участь в облаштуванні пантеону брало Здолбунівське районне об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, яким керувала Раїса Мацюк, просвітяни з Рівного й Острога. 2005 року постала скульптура Покрови Пресвятої Богородиці на колоні-п’єдесталі, позаторік — пантеон. У майбутньому планують збудувати дзвіницю монастиря. Пантеон ще не закінчений, і не лише тому, що бракує коштів, а й тому, що дослідники шукають не відомі раніше поховання, які приховує ліс. Пантеон, розташований півколом біля скульптури Богородиці, відкритий для поховань. До речі, Світлану Ніколіну нещодавно обрали головою Рівненської організації УНП, тож співпраця національно-патріотичних сил краю зміцніє.Це земля, полита кров’ю. Тут загинули земляки, що стали за вільну Україну. Щороку тут проводять військово-польові заняття з юнаками — випускниками шкіл Здолбунівського району, різноманітні змагання патріотичного спрямування. Розповідають дітям, чому важливо пам’ятати історію. Ці збори започаткував просвітянин Мирослав Блащук, голова Здолбунівської районної держадміністрації. Директор Будеразької школи Володимир Дмитрук радий, що може сприяти патріотичному вихованню учнів, але бідкається, що нове приміщення школи все ще недобудоване, а влада не звертає на це уваги. Третого дня Великодня сюди приїжджають люди з Рівненщини, Волині й Тернопільщини, діти й онуки тих, хто загинув у Гурбенських лісах. Настоятель Свято-Воскресенського монастиря на Гурбах отець Нифонт (у миру Володимир Карпинський) — людина з просвітленим обличчям. Він сповнений життєвої мудрості й оптимізму. Хоч парафія його невелика, він здобув авторитет і повагу селян. “На Великдень, у Вербну неділю, на Покрову, — каже отець Нифонт, — приходить стільки людей, що не поміщаються у храмі. Третього дня Пасхи тут тисячі з усіх усюд”.На моє запитання, чи він живе тут сам, отець Нифонт здивовано підняв брови: “Ні, не сам, із Богом. А ще пташки, звірі. Тут цікавіше жити, ніж “там”. У місті задихаюся, а тут простір для думок і почуттів. Тут добре. А добре буває там, де сам починаєш і йдеш за власним бажанням. Я прожив життя і ніде примусово не був — усюди з власної волі. Хотіли ув’язнити, як ще в миру був, але Бог оберігав. Бував за кордоном, і всюди було добре, бо скрізь ішов сам. І сюди прийшов із власної волі.У чернецтво прийшов після Майдану, де був від початку до кінця. Подивився, думаю: збудували державу. Але згодом зрозумів, що недобудували. Наша держава — ніби замок у тумані. Справжньої держави ще нема, і в тому вся наша біда. Упевнений, і не перестаю це повторювати: якщо не буде Помісної Церкви, державі прийдеться скрутно. Ті, хто при владі, повинні зрозуміти: справжня Українська держава постане лише тоді, коли буде Єдина Помісна Церква.Мої парафіяни часто не можуть зрозуміти, чому московські священики, які також бачили пролиту кров (їхніх батьків різали так само, як і наших), такі злі, агресивні. Кажу їм, що найстрашніший звір загнаний. Ці священики відчувають свій кінець тут, на нашій землі. Мине ще двоє президентських виборів — і не залишиться й половини московських парафій. Московська Церква занадто політизована, священиків змушують агітувати за певні політичні партії, а це суперечить християнським засадам, та й здоровому глузду також. Хресні ходи московські церковники перетворюють на мітинги.Коли селяни питають, за кого голосувати, відповідаю зустрічним запитанням: ви прийшли в агітаційний пункт чи в монастир? Слухаєте мої проповіді, тож знаєте, як жити у злагоді із самими собою. Але, кажуть парафіяни, у Ваших проповідях — лише любов. Я їм на те: саме на любові побудований світ. На любові до Бога, до рідної землі, до ближнього. Господь дав людині два важливі органи: шлунок і серце. Буде шлунок порожнім — серце не працюватиме. Якщо захолоне серце, шлунок стане непотрібним. Та крім шлунка й серця, Господь дав людині голову. Коли голосуватимеш шлунком, він одурить: сьогодні ситий, а подальші п’ять років голодний. Серце ніколи не одурить, бо голова ближче до серця, вона підкаже, хто є хто. Тож голосуйте серцем, і все буде гаразд”.Першим настоятелем монастиря на Гурбах був ігумен Антоній (в миру Олександр Король). Він із молодечим запалом узявся за облаштування обителі, з юнаками проводив різноманітні вишколи, змагання, навчав їх бути мужніми і справедливими. Молодь тяглася до нього. Але три роки тому отець Антоній загинув за нез’ясованих обставин. У селі подейкують, що батюшку вбили. Яку ж ненависть треба носити в серці, щоб убити 24-річного священика! Могила ігумена Антонія — поруч із монастирем, на пагорбі. Отець Нифонт веде монастирське господарство, працює з молоддю, двічі на день ревно молиться за упокій душі братів наших православних, спочилих тут, за нині сущих — щоб Господь просвітив їх світлом розуму Свого, за розбудову держави. Настоятель переконаний, що мудрість слід черпати з життя, шукати, а освіта особливого значення не має. Справді, заперечити йому непросто. Бо бачила наша земля освіченого московського офіцера, який витирав запилені чоботи вишиваним рушником, знятим у хаті з портрета Шевченка. І ходили по ній неписьменні сільські дядьки, з побожним трепетом босоніж переступаючи поріг храму, — носії високої моралі й духовності.
