ПОЗА ВЛАСНОЮ МОВОЮ НЕМАЄ НАРОДУ 

Євген ФАЛЕНДИШ,м. КиївСучасний стан української мови в Україні, зокрема в руслі жваво обговорюваних читачами газети гуманітарних проблем, справедливо викликає почуття глибокої стурбованості. Ставлення до державної мовної політики різних суспільних і політичних верств в умовах розперезаної демократії суттєво різняться. Показовим щодо цього може бути допис Василя Трубая “Унадився журавель до бабиних конопель” (“Слово Просвіти”, ч. 28 за 2009 р.). Своєрідний погляд автора на суржик в ужитковому мовленні не так спонукає до полеміки, як вимагає відповідного реагування.Безумовно, право на критику, навіть у такій делікатній галузі як рідна мова, має кожен. Однак лаючи владу, ще не всі, мабуть, збагнули, що живемо вже за тих щасливих обставин, коли ще можливий “розстріл” (термін мій — Авт.) якогось окремого слова, та вже не припускаємо, щоб за відстоювання українського слова позбавляли свободи або й життя.Припинити нівечення розмовної мови неможливо без урахування кревної зацікавленості “вузького прошарку”, так званої української еліти, у збереженні нашої мовної культури на рівні сленгу “а ля Вєрка Сердючка”. Активне намагання дописувача відстояти право окремих “росіянізмів” на повнокровне функціонування у нашій мові привело його до сумнівного висновку, що надмірна налаштованість учених-лінгвістів на боротьбу із суржиком та незрозуміла заборона деяких “росіянізмів” збіднюють українську лексику настільки, що роблять її “казенною”, спричиняючи в молоді відчуття меншовартості рідної мови через складність її лексичних норм і схиляння до більш демократичного московського діалекту.Автор чомусь переконаний, що в ужитку мусять бути всі теоретично можливі морфологічні форми слів з певним коренем, зокрема, запозичені у сусідів, без урахування їхньої етимології, історичного контексту, реґіональних семантичних відмінностей, синонімів, політичної кон’юнктури тощо. Цікаво, чи так само глибоко турбує автора убога лексика більшості наших державних діячів і політиків, супроводжувана невластивими українській мові синтаксичними конструкціями і фонетичними уподобаннями? Незрозуміло, з якої оказії відмовлено у праві належати до народу з “глибинною генною пам’яттю” його найталановитішій верстві — сучасним поетам і прозаїкам, докторам і кандидатам наук, академікам і професорам вищої школи, тисячам дослідників-літературознавців, мовознавців, редакторів, учителів середньої школи, перекладачів — усім, хто десятиліттями у нестерпних умовах переслідувань і цензури мужньо боронив право народу на збереження і збагачення своєї солов’їної й калинової мови (дивно, що в автора епітет “калинова” викликає нестримну алергічну реакцію). Хіба не є для українців прикладами щирих патріотичних устремлінь діяльність бізнесмена з діаспори Петра Яцика або видатного вченого, публіциста і громадського діяча Анатолія Погрібного та когорти інших славних людей, що не лише щиро переймалися станом нашої мови, а й жертовно служили їй протягом життя? Звідки такий відверто зверхній погляд і несприйняття лексичного багатства нашої мови, викладеного у словниках? Якщо архіви дослідних мовних лабораторій містять понад мільйон лексичних одиниць, то не професори-мовники штучно створили цей словниковий запас, а український народ. Безперечно, не існує досконалих словників, як і думок. Лише неупереджений, науково вивірений підхід (автор, хоч це й дивно, теж його підтримує) з використанням різних лексичних джерел спроможний виокремити саме те слово, що найадекватніше відповідає конкретному застосуванню. Протягом трьох з половиною століть бездержавності мова нашого народу виживала, зазнаючи справжнього лінгвоциду. Так, наприклад, коли у 1920-ті роки за короткий час ожили наше образотворче мистецтво і художня література, з’явились словники і правописи, це неабияк налякало тогочасну політичну верхівку, бо дуже “загрожувало” нерозривній дружбі народів-братів. Саме тоді, коли вже дозрівали “стратегічні” плани майбутнього Голодомору, зусиллями великих більшовицьких “філологів” Сталіна й Кагановича було здійснено сувору ревізію українських словників і правописів, щоб уніфікувати обидві мови. Наша мова зазнала не лише відчутного “пограбування” й політичної “чистки” словникового запасу, а й примусового зросійщення та безпідставного впровадження чужих, не властивих їй лексичних ознак і граматичних форм. Так перетворювалися смок на “насос”, година на “час”, зрозумів на “поняв”, а треба на “нада” тощо. Тож чи варто тепер штучно продовжувати тривалість життя подібних покручів, пам’ятаючи, що безневинне відстоювання самобутності мови найталановитішим тогочасним українським літераторам і вченим коштувало свободи або життя? Задумаймось, чому так зухвало й самовпевнено пропонують нам сановні місіонери спільну Церкву і спільну історію, спільні моря й спільну газову трубу і, певна річ, спільну мову, замасковану спочатку під двомовність, якої, незрозуміло чому так безоглядно і натхненно “прагне” народ, що складає 80 відсотків населення України. Безперечно, вже давно готовий загін вишколених відомими спецслужбами “мовників”, що оформлятимуть таке “прагнення”. Адже добряче “збагачена” суржиком українська мова, перетворюючись на “лемішку” (вислів В. Дончика), легко стає діалектом російської, що цілковито відповідає проголошеній політичній доктрині сусідів: де наша мова, там і наші стратегічні інтереси. Згадані вище пастирі “лучче” від нашої рідної влади обізнані, навіщо потрібна країні досконала державна мова. Саме тому сьогодні мова — не лише наше найбільше духовне багатство і код нашої ідентичності, а, без перебільшень, чи не остання найдієвіша й універсальна зброя, що мусить нас порятувати, яку “на сторожі біля” нас поставили Великий Кобзар і Леся Українка. За реальних обставин співіснування народів і держав лінгвістичні запозичення або “пограбування” не підлягають юридичній відповідальності. Однак будь-яка з європейських багатонаціональних країн з єдиною державною мовою (Франція, Росія, Польща, Португалія, Норвегія, Данія тощо), де титульним націям не загрожує жодна мовна асиміляція, вживають заходів щодо збереження чистоти державної мови, оберігаючи її за умов глобалізації від засмічення чужомовною лексикою. Не вірмо невігласам або заанґажованим соціологам, що начебто серед суспільних проблем мовні посідають лише яке-небудь 25 місце. Не стануть потужні олігархічні сили у жорстокій боротьбі за своїх виборців використовувати настільки другорядний аргумент. Не став би й президент Медведєв публічно виставляти нам надумані претензії стосовно витіснення російської мови, якби це не створювало йому вагомих політичних дивідендів. Очевидно, чисті повітря й вода, хліб і житло потрібні передовсім для фізичного виживання людства, однак існування навіть первісного суспільства неможливе без мови. Ось чому обґрунтоване виполювання невдалих запозичень і незграбних кальок набагато важливіше для мовної культури, ніж псевдозбагачення росіянізмами, бо змушує табачників і лєвченків усвідомлювати нашу самодостатність і є одним з етапів національного самоствердження й очищення від моральної корозії. Обґрунтування потреби у слові “нада” замість повновладних і звичних для нас потрібно, треба його подібністю до слова принада — всього лише віртуальний витвір автора. Адже надобно у значенні треба зафіксоване ще у ХIV ст., і відсутність його обрізаної форми у Словнику староукраїнської мови, в Грінченка, у сучасних етимологічних і тлумачних словниках зовсім не пов’язане з упередженістю укладачів, а свідчить, найвірогідніше, про його активне функціонування у побуті вже після Голодомору, коли українське селянство, що справді на генетичному рівні довго зберігало українську прадавню лексику, через відомі причини було замінене нетутешнім, яке щиро поділилося з нами нада. Зауважимо, що укладачі двомовних російсько-українських словників, виданих за радянських часів, коли ще вилучення будь-яких слів чи термінів російського походження, аби не спричинити найменшої шкоди дружбі народів, не допускали, не мали жодного сумніву щодо належності слова надо російській мові. Щодо принади, то логічно припустити його кореневу спільність не з надо (треба), а з уживаними ще у ХIХ ст. надобний і знадний зі значеннями красивий, чарівний, привабний. Зрозуміло також, що обсяг використання “живих” слів із часом може звузитись, як наприклад, добре відоме з українського фольклору “лучче” прижилося у російській мові як лучше, а в українській літературній витіснене старослов’янським краще, яке широко побутує в інших слов’янських мовах. Слова “лучче”, “врем’я”, “урем’я” чи “уремня” та інші, подані у словниках як діалектні, розмовні або застарілі, цілком доречні в історичних піснях, думах і поетичних творах для характеристики відповідної епохи. Асиміляція чужих лексичних форм не завжди супроводжується тотальним засвоєнням усіх різновидів, а найчастіше лише тих, яких бракує певній мові й вони відповідають її граматичним та фонетичним усталеним нормам. Запозичене слово іноді набуває невластивого йому нового семантичного забарвлення. Отже, не варто дивуватися, що слово “поняв” у значенні зрозумів належить до суржику і немає в цьому жодної вини ні професора, ні редактора. У нашій мові існують поняття, понятійний однак відповідного їм за змістом дієслова нема. Вельми турбує автора “пошесть”, коли “видумують” пилосмок замість “пилососа”, гелікоптер замість “вертольота”, літак замість “самольота”. Можна погодитися з автором, що гелікоптер (комбінація грецьких назв ґвинт і крило) не більш українське, ніж “вертольот”. Але милозвучніше і по-українськи звучить ґвинтокрил, характеризуючи технічну ідею пристрою.А ось літак, безперечно, — слово точне за суттю й українське за звучанням, тому “самольот” у словниках заслуговує хіба що на статус застарілої назви.Назви пилосмок не потрібно було й “вигадувати”, бо вже у ХIХ ст. мирно співіснували український смок і російський “насос”, тобто, попри відсутність власної держави, наш народ давно творив питому термінологію. Улюблений автором умоглядний метод пояснення етимології слів чи фонетичних особливостей на досвіді побутового мовлення одного району ненадійний. Так, наприклад, у багатьох районах Київщини слово подушка, справді, вимовляють з наголосом на другому складі, тоді як, приміром, на Тернопільщині й Львівщині — лише на першому, що узгоджується з поглядами С. Караванського, Б. Грінченка, О. Пономарева. Безперечно, помилково пов’язувати “кришу” зі словами кревний і кров, обґрунтовуючи антипатію до запозиченого слова “дах”, яке в українській, білоруській і польській мовах прижилося ще з ХVI ст.Мабуть, не вимагає тривалої дискусії застосування у розмові слів ставити, класти, ложити. Кухоль і вазу як високі (вертикальні) предмети, напевно, краще ставити на стіл, а хлібину і батон зручніше ложити, хоч у західних говірках частіше використовують дієслово ставити. Класти можна вживати в обох випадках. Зрозуміло, що сама лише констатація мовних негараздів не здатна підняти авторитет державної мови, зробити її одним із наймогутніших чинників внутрішнього об’єднання українського народу і зміцнення нашої державності. Перебування на низькому рівні ролі національної мови в Україні, особливо в середовищі інтелігенції, завжди було стратегічним ідеологічним завданням радянської системи “змушування” до “інтернаціональної” одномовності, оскільки це суттєво гальмувало пробудження національної самоідентифікації й робило нас населенням, а не українцями. Тому віримо, що майбутній автор роману про братів Кличків зуміє віднайти такі українські слова для діалогів, які спонукатимуть цих талановитих спортсменів до демонстрації усьому світові, що можуть вони розмовляти не лише англійською й німецькою, а й державною українською, як це вже роблять десятки відомих українських спортсменів, зокрема, й олімпійських чемпіонів.Безперечно, має достатньо підстав пан В. Трубай, коли говорить про брак державної мовної політики. У виступах кандидатів у президенти, за винятком чинного Президента, не простежуємо, що владний Олімп готовий до широкого й правдивого обговорення ролі мови у зміцненні Української держави, дуже вже далекі вони від заповіту М. Рильського “плекати мову”.Однак навіть за описаних обставин не байдужі до майбутнього держави читачі визнають, що, попри фінансову скруту, вчені-філологи, працівники гуманітарних дослідних центрів, письменники, викладачі, творчі колективи багатьох часописів, таких як “Слово Просвіти”, “Українське слово”, “Народна газета”, “Шлях перемоги”, “День”, “За вільну Україну”, “Персонал плюс”, “Нескорена нація”, “Літературна Україна”, “Україна молода”, “Свобода” (О. Тягнибока) і багато інших докладають зусиль для розвитку державної мови.Тож не поділяючи надто похмурих прогнозів щодо перспектив “калинової”, твердо скажімо: не діждуться!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment