Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,Києво-Могилянська академія, “Всесвіт”Велика Британія — це не просто острів, а самобутній європейський субконтинент. Правда, Україну від нього відокремлює також не просто Ла-Манш, який зумів подужати ще лорд Байрон, а величезна прірва, яку поки що незалежна і самостійна Україна так і не подужала. А це дається взнаки щоразу, як потрапляєш на острів. Це відчуття починається ще в аеропорту, коли бачиш, що всіх прибульців поділено на громадян Британії, ЄС, США, Канади, Австралії (одна група)… та інших (others), у яку недиференційовано й автоматично потрапляють усі чужаки з невідомих (чи ліпше — недовідомих) ділянок нашої планети, серед них і Україна (як натхненно люблять писати автори в підручниках географії, — центральна країна європейського субконтиненту). І хоч мешканці Сполученого Королівства можуть подорожувати Україною навіть не маючи візи, проте на громадян України чекають випробування і на материковій Україні, й на Британських островах.А трапляються й інші чудасії, як-от цього разу зі мною: під час паспортного контролю в британському аеропорту Ґетвік мене попросили почекати хвильку, доки офіцер перевірить, чи збираюсь я повернутися в Україну. Річ у тому, що в закордонному паспорті маю американську візу на п’ять років (багаторазову), тож офіцер засумнівався, чи захочу повертатися додому, якщо можу з легкістю придбати квиток до Нью-Йорка (чи ще кудись) і чкурнути собі на американський берег (із Британії до США летіти втричі дешевше). Кажуть, так часто трапляється. А потім британські служби ще й мають нести відповідальність за те, куди ж поділися українські громадяни, які летіли до Британського Королівства. МУЛЬТИКУЛЬТУРНІСТЬ ЯК НОВА ПРОБЛЕМА ЧИ ПРОЩАННЯ З ІМПЕРІЄЮ?Велика Британія — окремий світ зі своїми усталеними традиціями. Це вимір, у якому консерватизм та інноваційність поєднано чи не найліпше. Це європейська країна, в якій сьогодні у вагоні метро представників білої раси (вже даруйте за таку расистську заувагу) значно менше, ніж представників Африки, Близького і Далекого Сходу… Мене завжди вражало не те, що Британія така розмаїта (зрештою, це чудово, що люди, які колись потерпали від колоніального гніту, нарешті отримали гідні умови й можливості для успішного життя), а те, що стільки людей з усіх усюд забули про власні етнічні особливості, готові перейти на чужу мову (принаймні всі в Лондоні розмовляють англійською, а молодь, народжена від “креольних” шлюбів, уже часто й не знає мови предків). У такий спосіб зникає цілий континент інакших культур, носії яких абсорбуються в Лондоні, формально (юридично) перетворюючись на британських підданих. Розумію, що ця проблема, пов’язана з постколоніальним спадком, надзвичайно складна; Британія має сама її залагодити. Але поки що статистика свідчить, що через десять років мешканцями Європи будуть фактично мешканці інших континентів. Для мене ця ситуація асоціюється з іншою моделлю: уявімо, що Україна стала незалежною 1991 року (прирівняємо до України якусь колоніальну державу, що її експлуатувала Британія), аж раптом її громадянам дають право їхати в колишній імперський центр (Москву), наділяють їх соціальними привілеями, майном, будинком… десь у Підмосков’ї, натомість на рідній землі все поруйновано, все потребує розвитку… Безперечно, у Британії ситуація трохи інакша навіть у ставленні найвищих посадовців і членів королівської родини до колишніх колоніально підлеглих країн. Англійський письменник Джон Веддінґтон-Фезер, який живе в Шрусбері, розповідав, що діти королівської родини вирушають до країн Африки, щоб здійснювати миротворчу місію, поліпшувати рівень освіти, культури, економіки. Так було і з дочкою сера Джона, яка тривалий час допомагала африканських дітям здобути сучасну освіту.Не хочу заглиблюватися в це питання ще більше, але Британія поступово втрачає аромат англійськості. Навіть розмови на цю тему нині вже не політкоректні, а тому табуйовані (як і питання про авторство Шекспіра в Стретфорді). Саме поняття англійськості якісно змінилося порівняно із серединою ХХ сторіччя. Чи замислювалися ми над тим, що становить осердя українськості? Кілька років тому Президент нашої країни закликав громадян “думати по-українськи”. А як це? Чи є точний рецепт або інструкція? Чи, зодягшись у вишиванку, вже можна думати по-українськи? У британській літературі концепт англійськості докладно розроблено, витворено навіть стереотипний образ класичного англійця (згадайте радянську екранізацію про Шерлока Холмса з Бейкер-Стріт). Але нині поняття англійськості відійшло на другий план, адже на першому — вихідці з таких країн, як Камерун, Танзанія, Індія, Пакистан, Бангладеш тощо. Усі вони — мешканці Британії, британські громадяни, захищені її Величністю. А ким захищені українці?УКРАЇНА — ВЕЛИКА БРИТАНІЯ: ЗНАЙТИ ДЕСЯТЬ ВІДМІННОСТЕЙПовернення додому позначилося не те що шоком, а якоюсь емоційною порожнечею. Українська Верховна Рада заблокована, в сесійній залі — гасла чужою мовою (це якби в британському парламенті хтось залишив гасла індійським діалектом або якоюсь африканською мовою). Народні обранці перетворюються на блазнів, які тримають у кишені путівки до найдорожчих курортів світу (а чого заощаджувати державні кошти; у країні криза, то треба, певно, розважитися поза її межами). Траса з Борисполя переповнена біґ-бордами, на яких у ленінському кітчевому дусі намальовано зелено-сіре обличчя, яке має врятувати Україну. Мер Києва вирішив підвищити квартплату в період кризи (все одно гірше, мабуть, не буде, бо й так уже найгірше). ПР стала на прю з чинним міністром освіти і науки України, якого звинувачено в націоналістичній освітянській політиці й корупції. Цікаво, а якою мовою членам ПР хотілося б провадити реформи в освіті — російською? Зрештою, не міністра треба в корумпованості звинувачувати, а міністерство, яке часом живе окремим життям від свого міністра. Маємо абсурд, який показує, що перед президентськими виборами Україна повертається до часів руїни 90-х, коли всі брехали всім (суто гоббсівська ситуація), забуваючи про Україну, про етику, про добробут громадян. Така ситуація в Британії немислима. Звичайно, не скажу, що в Лондоні немає масових протестів (за демократію, за свободу слова, проти війни на Сході). Такі мітинги влаштовують на центральних площах (неподалік від Трафальгарської площі, на Парламентській площі, що біля самого парламенту й Вестмінстерського абатства). А в нас здебільшого мітинги влаштовують окупанти, які пролізли у Верхову Раду і яким начхати на український народ (і українськомовний, і російськомовний, і будь-якомовний, і на сході, й на заході, й у Криму, і на Закарпатті). Політичні кампанії — порожні гасла, достосовані до різного електорату. І головне — немає ні почуття міри, ні почуття етичності й культурності. Велика Британія — і справді країна неймовірно високого культурного розвитку. У цьому міг переконатися під час свого нещодавнього візиту до цієї країни, пов’язаного з участю в міжнародній конференції “Література, мистецтво та культура в умовах глобальної кризи”, яку проводив Університет Кардифа (Уельс). Туристи з усіх куточків світу прагнуть приїхати до цієї країни, щоб побувати на батьківщині Вільяма Шекспіра — Стретфорд-на-Ейвоні чи не найпопулярніше і найвідвідуваніше місто в Англії, проте трохи “заскочила” неохайність, навіть занедбаність залізничного вокзалу в Стретфорді — столиці британського туризму. Вражає почуття надзвичайної ввічливості до туристів, зрештою, до всіх. Для України така вихованість — нечувана. Замість того, щоб казати “вибачте”, “даруйте”, “перепрошую” (ці слова, чи не найактивніше вживані в Британії, в нас, мені здається, переходять у стан пасивної лексики), наші люди вдаються до іншого: в Борисполі хлопчина явно з Британії сідає в маршрутку з того боку, де кермо, — певно, ще не адаптувався до нашої моделі руху, відмінної від англійської, тож одразу в салоні загуло: “Куди преш… такий-сякий?” Така поведінка в британському світі просто неможлива. Британія, попри все, країна, яка читає. У Лондоні влітку вщерть заповнені бібліотеки. Багато відвідувачів із інших країн. Мені випала честь побувати в Британській національній бібліотеці (одній з найбільших бібліотек світу) й поспілкуватися з Ольгою Керзюк, яка очолює відділ україніки й… есперантистики. Пані Керзюк розповіла про механізми поповнення бібліотеки (серед книжок, які лежали на столі в пані Ольги і чекали на обробку, побачив “Ave, Europa!” Оксани Пахльовської. Отже, найновіші українські книжки доволі швидко потрапляють на Альбіон, як і українська періодика, пані Ольга показала, що в бібліотеку вже надійшло одне з перших чисел журналу “Всесвіт” за 2009 рік). Звичайно, є певні проблеми фінансування, а це позначено тим, що у відділах замало працівників, які фізично не можуть впоратися з книжковими потоками. Це й зумовлює певну затримку для користувачів. Прикро, що українські бібліотеки не мають відповідного фінансування, щоб потрапити бодай до п’ятдесяти найкращих бібліотек світу. В Національній бібліотеці Британії функціонує виставка, присвячена 500-річчю з дня приходу на трон короля Генріха VIII, який прославився шлюбним розлученням, заснуванням англіканської церкви (суто з меркантильних міркувань, позаяк відбувся розрив із Папою, який не хотів розлучати його з Катериною з Араґона та благословляти на новий шлюб з Анною Болліні). Сама бібліотека оснащена новітніми приладами, що дають змогу користувачам знайти потрібну інформацію, подивитися на раритетні видання (Коран, “Беовульф”, інші літописні архаїчні видання, оцифровані в бібліотеці). Національна бібліотека — це величезна медіа-індустрія, це бібліотека ХХІ століття, яка дбає про відвідувачів. СВОБОДА НЕСВОБОДИ: УРОКИ ІСТОРІЇБританія також славиться численними літературними імпрезами. Першого дня мого перебування на Альбіоні перекладачка Віра Річ запросила на дискусію, що відбулася з ініціативи британського ПЕН-центру. Ця розмова була присвячена визначенню меж креативності, творчості в науці (в англійській мові під словом science мають на увазі природничо-математичні дисципліни) та в гуманітарних царинах (література тощо). Серед головних доповідачів була і знана британська письменниця, теоретик англійського модернізму Маргарет Драббл. Родину Драббл знаю вже чотири роки, кілька років тому готував інтерв’ю з Антонією Сьюзен Байатт до її 70-річчя, а цього року 5 червня свій ювілей відзначила і пані Маргарет. Така зустріч була несподіваною приємністю. Правда, дискусія, як на мене, так і не досягла мети. А журналістка і перекладачка Віра Річ поставила справедливе запитання: говорячи про розмежування гуманітаристики та природничо-математичної науки в англійській мові, не варто забувати, що існують мови (як, зокрема, українська, адже в нас і літературознавство, і медицина — науки), де такого розподілу немає. Пам’ятаю й одну з чергових зустрічей у британському ПЕН-центрі, що відбулася в будинку Тома Стейсі, багаторічного члена ПЕН-центру.Найвизначніший для мене момент тієї зустрічі — відкрите звернення представника іранських письменників Юсефа Азізі. Його слова прозвучали немов нагадування про те, що було в Україні ще кілька десятиліть тому. Письменник виступив із трибуни, звертаючись до світової письменницької громадськості по допомогу, оскільки іранський уряд сьогодні прагне знищити свободу слова, запроторюючи незгодних до в’язниць. Не міг подумати, що нині в Британії можна стати свідком подібного, насправді дуже близького для тих, хто пережив сталінські тюрми і концтабори, літературу самвидаву і відкриті виступи проти диктаторського режиму. А в світі проблема свободи слова досі актуальна. На зустрічі з представником британського щоквартальника “Index on Censorship” Джулія Фаррінґтон подарувала примірник цього видання, в якому наприкінці можна було знайти інформацію про те, які заборони щодо свободи думки та слова існують у світі. Список країн і названі сюжети глибоко вражають. Правда, не знайшов серед переліку країн, у яких потерпає демократія, України. Спочатку було легке здивування: чи в нас і справді все гаразд зі свободою слова, чи просто інформація про порушення демократії з Бахрейну й Нігерії доходить швидше, ніж з України. Цього разу, перебуваючи у Великій Британії, вдалося побувати в Церкві St. Bride на славнозвісній лондонській Fleet Street (тут раніше були офіси найвизначніших британських газет), у якій відбуваються служби по загиблих журналістах. Вразив вівтар із фотографіями журналістів, які стали жертвами антидемократичних систем. Зокрема тут портрет Анни Політковської (Мазепи). Нині забуваємо про ті часи, коли все, що суперечило політиці Партії, можна було обговорювати лише на кухнях, а ті, хто наважувався сказати про це вголос, наражалися на небезпеку. Уже відійшли в кращі світи багато із заручників і свідків сталінських концтаборів, нонконформістів, які виступали проти радянського режиму. І страшно читати, що десь у Китаї чи в Колумбії люди і досі поширюють листівки та заборонену літературу з рук у руки, переписуючи тексти проти диктаторського режиму. На Кубі заборонили купувати комп’ютери й DVD-диски. В Непалі заборонили виставу, а в Індії — мультфільм, який критикує чинну політичну систему; журналістів ув’язнюють, змушують підписувати листи каяття або ж працювати на спецслужби. Усе це видається страхіттям минулого, від якого ми втекли в ситуацію безгравітаційного абсурду. Не маючи цензури (хіба що поодинокі моменти набувають суспільного резонансу, як вихід нової книжки Олеся Ульяненка чи показ фільму “Бруно”, який у Британії набув значної популярності, що, правда, не знімає з нього порнографічного шлейфа), ми не маємо і системи розвиненої демократії. У Британії газети — невід’ємна складова життя громадян. Люди, повертаючись із роботи, безплатно отримують свіжий примірник вечірніх новин. Це газета на 32 шпальти з актуальною інформацією.Далі буде.
