ПРАЦЮВАВ І ЖИВ ДЛЯ УКРАЇНИ

протоієрей Юрій МИЦИК, доктор історичних наук, професор21 серпня 2009 р. помер видатний український вчений, історик-українознавець, член Національної спілки письменників України Ярослав Іванович ДЗИРА.Ярослав Дзира народився 2 травня 1931 р. у багатодітній українській селянській родині на Перемишльщині (с. Трушевичі). У його пам’яті назавжди залишилися спогади про довоєнні й повоєнні совєцькі репресії, війну, визвольну боротьбу УПА, сумнозвісну акцію “Вісла”. На початку 50-х років він закінчив Дрогобицький вчительський інститут і працював по його закінченні у вечірній школі карпатського селища Турка. 1953 року вступив на філфак Київського університету ім. Т. Шевченка, а 1958 р. закінчив з відзнакою. Якщо в дитинстві на юнака мав великий вплив батько — офіцер армії ЗУНР, то в університеті — відомі викладачі П. Плющ, П. Тимошенко, Н. Тоцька, А. Могила, а особливо К. Ткаченко та І. Бровко. Уже на студентській лаві Ярослав Дзира написав такі курсові й дипломну роботу, що їх рекомендували до друку. Учений зі світовим іменем академік О. Білецький став його науковим керівником і визначив тему кандидатської дисертації: “Літопис Самійла Величка як літературний твір”. Дослідження Ярослава Дзири стало новим словом в українському шевченкознавстві. Він простежив вплив українських літописів на творчість Великого Кобзаря, виявив глибинні корені філософії світогляду Тараса Шевченка. За свідченням О. Білецького, ніхто з дослідників до Дзири не помітив, як уважно читав Шевченко літопис Величка, “що так вплинув на уявлення поета про минуле України, беручи з Величка й освітлення постатей окремих гетьманів, і багато іншого аж до окремих образів, порівнянь і метафор”. Здавалося, перед молодим ученим стелилася пряма дорога. Та не так сталося… Сумнозвісний М. Шамота звинувачував Ярослава Дзиру в тому, що він намагається відірвати Шевченка від “благородного впливу на нього російської літератури, зв’язати Кобзаря з представниками націоналістичної козацької старшини, мазепинцями”. У результаті Дзирі рік не давали змоги влаштуватися на роботу після закінчення аспірантури (з 1962 р. він став працювати в Інституті історії АН УРСР), виганяли з Києва, забороняли друкуватися, брати участь у конференціях, навіть зірвали захист дисертації 1963 року, хоч автореферат уже було розіслано. Учений із сім’єю (дружиною Лілією й сином Іваном) жив у маленькій кімнаті в академічному гуртожитку, але продовжував невтомно працювати, взяв активну участь у підготовці “Шевченківського словника”, “Радянської енциклопедії історії України”, написав низку статей, присвячених видатним людям України та пам’яткам писемності. Вийшла у світ і велика серія його статей у головному органі українських істориків — “Українському історичному журналі”, у щорічниках “Історичні джерела та їх використання”, “Український історико-географічний збірник”, “Історіографічні дослідження в Українській РСР” (у цьому виданні Я. Дзира був відповідальним секретарем) та ін. Знаходячи підтримку відомих істориків (Ф. Шевченко, О. Гуржій, В. Сарбей та деяких інших), він задумав розпочати видання серії українських літописів. Майже всіх цих пам’яток не видавали з дореволюційного часу, а деякі (літопис Г. Граб’янки) навіть потрапляли до сумнозвісних “спецфондів”. Омріяна серія вдало розпочалася виданням 1971 р. Літопису Самовидця. Припала пилом віків пам’ятка засяяла коштовним світлом зірки першої величини, не випадково весь її наклад розійшовся дуже швидко. Б. Антоненко-Давидович писав з цього приводу українському письменникові з Австралії Дмитрові Чубу (Нитченку): “У Києві його вже нема в продажу, бо спраглий на таку лектуру читач швидко розкупив видання, що визначається науковим характером з доброю передмовою молодого талановитого вченого Я. Дзири… Це видання, яким ми можемо цілком підставно пишатися”. Науковець розробив власні правила передачі староукраїнських текстів козацької доби, які домінують у сучасній археографічній практиці. Ярослав Дзира задумав підготувати до друку Густинський і Межигірський літописи, твори Самійла Величка, Григорія Граб’янки й Олександра Рігельмана, видав статті, присвячені цим пам’яткам. Ярослав Дзира був своїм у колі шістдесятників, зокрема товаришував з дисидентами Борисом Антоненком-Давидовичем, Юрієм Бадзьом, Михайлом Брайчевським, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською, Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним, Василем Стусом, Зіновією Франко та ін., відомими україністами з Польщі (Стефан Козак, Михайло Лесів), Румунії (Марія Герлан), Чехословаччини (Михайло Мольнар і Юрій Бача), брав участь у поширенні “самвидаву”, був активним учасником лекторію з історії козацтва й України. Це не могло пройти повз пильне око КДБ, і Дзира постійно відчував на собі тиск і дискримінацію через політичні погляди і принциповість. Саме тому блискучий злет наукової творчості вченого, 40 років мав понад 100 друкованих праць, був грубо перерваний. 12 вересня 1972 р. звільнено з роботи в Інституті історії чільних науковців, які досліджували історію України козацької доби (Олена Апанович, Михайло Брайчевський, Раїса Іванченко, Олена Компан, Ярослав Дзира), виключили з партії Марію Дмитрієнко. Їх не просто звільнили, а й прирекли на безробіття й забуття, на їхні праці не можна було навіть посилатися. Найтяжче довелося Ярославу Дзирі, який підтримував дружні стосунки з Василем Стусом. За його власним свідченням, “протягом 1965—1971 років моїм духовним сусідом-однодумцем у Святошині був Василь Стус, який мешкав недалеко від мене. Ми мали спільних недругів, видимих і невидимих, бо нас брутально вигнали з Інституту літератури як “націоналістів”.Настали тяжкі часи для вченого і його сім’ї. За 15(!) років не вийшло друком жодного (!) рядка. Ярославу Дзирі не давали роботи за спеціальністю навіть у школі, КДБ “рекомендувало” переїхати у якусь провінційну діру, щоб легше було контролювати вченого та його зв’язки, пропонувало виступити з “разоблачєнієм”, обіцяючи золоті гори, погрожувало фізичною розправою у разі відмови. Але Дзира лишився непохитним. Як зазначав письменник Валерій Шевчук, Дзира був людиною нелегкої біографії, гнаним в сумні часи застою. Людиною, яка “зуміла зберегти своє чисте людське реноме і власну гідність як ученого”. У цей тяжкий період Ярослав Дзира прагнув не втратити кваліфікації, не пропускав літературних вечорів чи творчих зустрічей, майже щодня ходив до Центральної наукової бібліотеки (нині Національна бібліотека України ім. В. Вернадського), де не тільки читав, а й спілкувався з багатьма науковцями, обмінювався новинами наукового й суспільного життя, консультував аспірантів. Мені випала честь бути знайомим з ним протягом майже 40 років (з 1972-го). Він не лише давав ґрунтовні наукові поради, а й розвінчував дуті авторитети політруків від науки, які мали високі звання й посади, але були ялові як науковці й не гидували плагіатом і переслідуванням талановитих колег. Якось він показав мені розрекламовану книжку, видану в Інституті історії. Вся вона була густо помережана помітками Ярослава Івановича, який налічив у ній 4 000 (!) помилок, не враховуючи списаних фраґментів. Учений був для мене живою хронікою подій дисидентського життя, він вказував на кричущі факти зросійщення України, на нищення українських книгозбірень у Києві, Харкові, Запоріжжі та ін., обурювався нищенням церков у Західній Україні…Нарешті почалася горбачовська перебудова… Послабшала цензура, і вперше за 15 років почали друкувати статті Ярослава Дзири, який знову став в обороні рідного слова і культури. Вченого прийняли до Спілки письменників України (1990), обрали академіком Української Могилянсько-Мазепинської Академії наук у Торонто (1991), заступником голови Київського осередку Українського історичного товариства. Він виступав з лекціями й доповідями у США, Канаді, Польщі, залишаючись принциповим, не запобігав перед космополітично налаштованими докторами з Гарварда. Науковому доробку і мужній громадянській позиції вченого віддали належне провідні україністи в Україні й за її межами, зокрема шевченкознавці М. Антонович, Я. Рудницький, Б. Стебельський. Читачі, авторитетні письменники й громадські діячі, наприклад Микола Руденко, із захопленням сприйняли нові статті вченого. Один із читачів з приводу виходу шевченкознавчої статті “Геній і коментатори його наукової творчості” (серія з п’яти великих статей) написав: “Радість охопила мене, коли побачив Ваше ім’я на сторінках “Літературної України”… Правда перемогла! Безмежно радий за Вас. Читаю і перечитую Ваше дослідження. П’ю чисту воду із чистої криниці. Як набридла правдоподібна брехня! Плекаю надію, що незабаром порадуєте новими працями!”Ярослав Дзира з радістю зустрів проголошення незалежної Української держави, після чого його нарешті поновили на роботі в Інституті історії. Він непокоївся за долю України, прагнув чесною й сумлінною працею прислужитися її розбудові. Він ще встиг написати цінні розвідки про Тараса Шевченка, Миколу Гоголя, Михайла Грушевського, Василя Стуса, видав і деякі статті поета-мученика, що зберігав їх у себе навіть у часи переслідувань, видав “Історію Русів”, цикл статей про українських гетьманів і гетьманські столиці, про Реєстр Війська Запорозького 1649 р. й українські прізвища… Науковий доробок Ярослава Дзири складає понад 300 друкованих праць. Але в незалежній Україні науковцеві вдалося плідно попрацювати лише десяток років. Тяжкі стреси й поневіряння совєцьких часів підірвали його здоров’я (інфаркт, інсульт). Він уже не міг писати, останні роки не виходив з дому, але і в цю тяжку годину молив Бога за рідну Україну. Земне життя Ярослава Дзири обірвалося… Вченого поховали на Північному кладовищі Києва. Символічно, що його похорон відбувся в День Незалежності України 24 серпня і відспівав його священик Української Православної Церкви Київського Патріархату. Царство Небесне рабу Божому Ярославу. Вічна йому пам’ять!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment