Нотатки рухівця в день святкування 20-річчя Руху
Петро АНТОНЕНКОКоли один з учасників святкування процитував з трибуни Палацу “Україна” відомий поетичний рядок “З журбою радість обнялась”, подумалося: ось метафора не лише святкування цього ювілею, а й загалом новітньої історії національно-демократичного руху. Гордість за досягнуте, смуток і тривога поруч, — що далеко не все збулося так, як мріялось-сподівалось. Досягнута ж головна рухівська мета — незалежність України! Та чи постала держава — національна, демократична, соціально справедлива?! У чому ж вина й біда національно-демократичних сил? Насамперед — трагічний розкол Руху 1999 року, фактичне його знищення. І хоч зі сцени Палацу “Україна” 12 вересня не раз говорили, що, мовляв, Рух виконав свою місію й має відійти у славну історію, одночасно наголошувалося й на протилежному — останнє десятиліття нам бракувало потужної національної політичної сили. Бракує такої сили й сьогодні. Тож невипадково чи не основним підсумком ювілею стали проголошення й заклик, бодай декларативні, об’єднання національно-демократичних сил у новітній варіант Руху.
Але — про свято. Розкол Руху 10 років тому, безумовно, наклав відбиток на ювілей 20-річчя Установчого з’їзду Народного руху України за перебудову. До речі, неоднораз акцентували й на назві ювілею, постійно нагадували первинну назву Руху. Вживати термін “Народний рух України” — це наче прихиляти все до одного з двох осколків, на які розпався Рух. Тож акцентували на ювілеї, що Рух 1989 року зароджувався як частка горбачовської загальносоюзної “перебудови”.Деталі характерні для святкування. Як і те, що протягом усього ювілейного “рухівського” року, який триває, доволі мляво точилися суперечки навіть серед організаторів святкування, хто більший “рухівець”. Врешті за кілька днів до державного святкування в Палаці “Україна” партія НРУ провела власне відзначення ювілею. Демонстративно — в тому самому залі Київської політехніки, де відбувався Установчий з’їзд Руху. В “Україні” ж голова Народного руху і його почет демонстративно не “засвітилися”. Кажуть, образилися, бо Оргкомітет свята не виділив їм 1000 запрошень, що склало б добру третину цієї напівзруйнованої партії. За такою пропорцією інший осколок Руху — Українська народна партія — мала б зажадати 10 тисяч запрошень. Втім, недавні члени НРУ, і нерядові, не лише були, а й виступали. Ярослав Кендзьор дуже переконливо метав громи і блискавки на адресу голови НРУ Б. Тарасюка і загалом нинішнього стану партії. Він, один із фундаторів Руху, виключений недавно з партії, мабуть, має право так говорити про організацію, з якої вийшли й такі знакові постаті, як Лесь Танюк, Атена Пашко, вдова В’ячеслава Чорновола. Забігаючи наперед, скажу, що з подачі Я. Кендзьора та Д. Чобота зібрання навіть проголосувало, звісно ж, декларативно, за зміщення Тарасюка з посади голови НРУ і за недовіру жменьці депутатів ВР від цієї партії. Сумно “аж за край”. Адже за цими філіппіками, цими “розколами після розколів” загубився серйозний пошук відповідей на питання, що сталося з Рухом 10 років тому. Навіть вступне слово на зборах перший голова Руху Іван Драч почав з оцінки чвар між осколками Руху. До честі простих рухівців, людей Народного руху, вони і далі прагнуть єдності, а не чвар. Свідчення цього — святкова атмосфера в Палаці “Україна” того дня. Делегації з усіх реґіонів складали члени і з НРУ, і з УНП, і з багатьох інших пострухівських партій. Зустрічалися соратники, які пліч-о-пліч стояли на мітингах 1989-го, в Ланцюгові Злуки 1990 року, разом переживали незабутні миті проголошення Незалежності, врешті — відстояли Майдан. Ось ця атмосфера надихала. Як і показані під час відкриття зборів кадри кінохроніки 1989-го з Установчого з’їзду Руху, напутнє слово Олеся Гончара, який відкривав з’їзд. З екрана на 20 років молодші І. Драч, Д. Павличко, П. Мовчан, В. Яворівський, М. Горинь, В. Дончик, світлої пам’яті В. Чорновіл звертаються з полум’яним словом до українців. А ось говорить легенда польського Відродження Адам Міхнік, завершуючи виступ українською мовою: “Хай живе самостійна Україна! За нашу і вашу свободу!”Зібрання благословив Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Зачитали список делегатів Установчого з’їзду, які пішли з життя, і хвилиною мовчання вшанували їхню пам’ять. 20-літній шлях Руху аналізували Іван Драч, Ігор Юхновський, Микола Поровський. Присутніх привітали представники керівництва українських громад Канади і США Віктор Педенко й Уляна Мазуркевич.Звичайно, всі з нетерпінням чекали на виступ Президента України Віктора Ющенка, який сидів у залі поряд з фундаторами Руху. Під бурхливі оплески й трохи призабуте “майданне” скандування “Ю-щен-ко!” Президент вийшов на сцену і несподівано для багатьох відклав текст заготовленого виступу, а більшу частину часу говорив експромтом. Так вирішив вчинити після розпачливого приплакування деяких промовців. І першою фразою Президента була: “Навчіться не посипати собі голову попелом”. І далі: “У нас позаду 400 років бездержавності. У нас забрали мову, назву, сподіваючись, що нація стане перекотиполем. Але ми не повинні тупити очі в підлогу і шукати там шпарини. Як повернути любов до своєї мови? Як вилікуватися від комуністичних, імперських болячок? За день це неможливо”.Президент упевнений, що в Україні обов’язково буде Єдина Помісна Церква. Адже незалежна Церква — це наша духовна незалежність. Створення Руху — подія, що змінила наше життя, нас самих, Україну. Але наш біль — здатність втратити єдність у годину, коли треба працювати. Розбрат еліти — це не проблема особистостей. Ні, й ще раз ні! Ідеться про світоглядні позиції.Саме в живій, “експромтній” частині промови Президент сказав найголовніше. Наголосив: до влади в Україні рвуться неукраїнські сили. І значною мірою вони вже при владі. Інакше чим пояснити дивні речі в економіці (Президент навів приклади з енергетики, аграрного сектору), в царині духовності. Мова — це національна ідея, наголосив Президент. Чому ж на цей рік на підтримку державної мови парламент і уряд виділили найменше коштів, ніж у попередні п’ять? Чому за ці ж роки фінансування української книжки зменшилося у 8 разів!? Як діяти в такій ситуації патріотам України? І тут варто навести завершальні слова Президента: “Я закликаю Рух до руху! І беру на себе обов’язок закликати народ до загальнонаціонального руху”.Прозвучала пропозиція Івана Зайця, першого заступника голови УНП, про звернення до Президента щодо присвоєння (посмертно) звання Героя України Василеві Червонію. Зал дружно підтримав. Що ж, це теж — ми, отакі. Бо варто нагадати: Червонія, який, без сумніву, гідний цього найвищого звання, свого часу в результаті політичних комбінацій усунули з посади голови Рівненської облдержадміністрації, та й в УНП його теж посунули на марґінеси великої партійної політики. Правильно сказав поет: “Вони любити вміють тільки мертвих”. Нарешті про виступ Леоніда Кравчука, що проходив і під оплески, й під вигуки “Ганьба”. Але суттєво, що Кравчук публічно чітко заявив: одразу після своєї перемоги на виборах, на початку 1992 року, він звернувся по політичну підтримку саме до Руху. Запропонував разом стати до влади, призначити рухівський уряд. Друга його ідея — провести позачергові вибори до Верховної Ради. Але ж це саме те, за чим ми так шкодуємо понад півтора десятиліття, що це не здійснилося: уряд на чолі з Чорноволом і новий парламент. При всій повазі до попереднього, вдячності йому за проголошення Незалежності, переобрання парламенту, обраного ще в іншій державі, було б цілком логічним у державі незалежній. Чому ж це не здійснилося? Чому радикально налаштована частина ІІІ зборів Руху, який саме тоді й переформатовувався в партію, переконала Рух відкинути цю пропозицію? Чи не стало це величезною політичною помилкою? Бо як тоді бідкатися всі ці роки, що “Рух ніколи не був при владі”? Принаймні, про це, як про помилку, на ювілейному зібранні йшлося. Не задля того, щоб кинути камінь комусь навздогін, а для заклику до серйозного аналізу наших дій за ці 20 років. Можливо, саме завдяки прагненням уникнути нового розходження між національно-демократичними силами й українською владою й було ухвалено заяву про політичну підтримку Президента Віктора Ющенка, а також підсумковий документ зборів — Звернення до українського народу, в якому рухівці справжні, незалежно від теперішніх партквитків, закликають націю в цей непростий момент до створення загальнонаціонального РУХу на підтримку державності й демократії.Слово уЧасникам ювІлейних уроЧистостейПетро АРСЕНИЧ, голова Івано-Франківського обласного об’єднання “Просвіти”, делегат Установчого з’їзду Руху: — Радий, що приїхав на 20-річчя, адже був делегатом й Установчого, і Другого з’їзду Руху. Закликаю всіх, не лише тут присутніх: єднаймося, підтримуймо українського Президента, який пропагує і втілює в життя національну ідею! Категорично проти, щоб Тарасюк висував свою кандидатуру на посаду Президента. Опам’ятайтеся, люди добрі, бо весь час програватимемо! Треба відвойовувати телебачення, пресу, щоб ми в усіх засобах інформації утверджували українську національну ідею, підтримували наших людей. Приємно було зустріти тут багатьох знайомих, керманичів Руху. Щойно розмовляв із Михайлом Горинем, Миколою Поровським. Вони здатні гуртувати народ навколо національної ідеї. А ще хочу нагадати, що саме з “Просвіти” виросли всі національно-демократичні сили, закрема й Рух. А тепер дехто забуває, що “Просвіта” вивела їх у люди.Микола ПОРОВСЬКИЙ, один із фундаторів Руху: — Сьогоднішнє відзначення 20-річчя створення Народного руху України — це грандіозна подія. Тут стільки друзів, соратників, яких не бачив тривалий час, але з якими постійно відчував духовний зв’язок, з якими боролися за самостійну соборну Українську державу. Велике щастя, що ми зібралися в цей урочистий день разом з української владою, з Президентом, щоб відзначити цю дату, вшанувати тисячі борців за волю України, які не дожили до цього дня, подякувати тим тисячам рядових рухівців, які виконували найтяжчу роботу в дні боротьби за незалежність, творили Ланцюг Злуки, піднімали наші прапори над Хортицею під час святкування 500-річчя українського козацтва, агітували за референдум про незалежність. Дух Руху живе, підноситься. Україна потребує широкої громадської організації, національно-патріотичної, не заанґажованої на партійщину, організації, яка об’єднувала б, яка очолювала б боротьбу за справедливість, за українську Україну.Святослав ВАСИЛЬЧУК, голова Житомирського обласного об’єднання “Просвіти”, один із засновників і багатолітній керівник Житомирської організації Руху: — Мої враження від святкування, безперечно, хороші. Нарешті через 20 років на державному рівні згадали, що була така громадська організація, яка виборола державну незалежність України. Але прикро, що майже нікого з цих людей не відзначено державними нагородами, рухівців забуто. Як голова ювілейного оргкомітету на Житомирщині я згадав тих людей, щоб їх відзначили грамотами обласної влади, де було б сказано, що їх нагороджено у зв’язку з 20-річчям Руху. Прикро, що влада ігнорує тих, хто виборов державу. У нормальній державі мають бути пошановані передусім її творці. А ми, рухівці, і є творці Української самостійної соборної держави.Володимир ЧЕРНЯК, один із фундаторів і керівників Руху, згодом УНП, професор, доктор наук: — Установчі збори Народного руху України — видатна подія в новітній історії України. І крапка. Незалежно від того, що було потім. Не все так сталось, як гадалось. Народний рух України виконав свою основну місію — суттєво посприяв досягненню Україною незалежності. Так, звичайно, сам розвиток ситуації в Радянському Союзі, у світі сприяв цьому. Та незалежність не впала з неба, за неї боролися століттями наші предки. Дехто каже, що все це, мовляв, було несподівано, що ніхто нічого не знав. Вибачте, що скажу про себе, але це саме до слова. 1990 року я як народний депутат СРСР виступив на з’їзді народних депутатів Союзу і сказав з трибуни Кремлівського палацу з’їздів, що найближчим часом Україна буде незалежною. Сказав, що, по-перше, існує об’єктивна логіка розвитку історії, яка веде до цього, а по-друге, що в Україні є люди, які борються за це і готові віддати життя. І ні Язов, ні Крючков, ні Пуго не зупинять цього процесу. І я відчув потилицею їхні погляди, тому що всі вони разом з Горбачовим сиділи у президії. Тож, може, й були такі, що не очікували, а були люди, які не тільки очікували, а й боролися. Пишаюся, що належав до них. На жаль, Рух не повністю виконав свою місію, бо не прийшов до влади. 1989 року ми написали програму Руху, 1992-го — Концепцію державотворення, 1996-го підготували Програму боротьби з бідністю. Влада це ігнорувала. Учора подивився ці документи: багато з них на часі, бо не відбулося справжнього реформування влади. За всі роки незалежності у влади не було потреби в науці. Влада приходила, щоб розв’язати свої особисті, кланові питання. Але дух Руху живе. І в цьому його незаперечна заслуга. Він дав могутній імпульс, поштовх духовний, інтелектуальний, політичний розвитку ситуації в країні. І через 20 років відчувається його плив на хід нашої історії, невмирущість його ідей.Петро АНТОНЕНКО
