НАРКЕВИЧІ — СЕРГІЇВКА — ВСЕСВІТ

ОБРІЇ МАЛОЇ БАТЬКІВЩИНИ

Броніслав ГРИЩУКХтозна, можливо, без Сергіївки не було б і Наркевичів?Чи ж не Сергіївка їх омріювала, виколисувала, на ноги зводила! Себто копала рови, підмурівки закладала, цеглиною до цеглини стіни нарощувала. Посеред пустирища, напівдикого поля з його меткими ховрахами й ласицями, поміж фронтових траншей, полином та лободою порослих.І хоч нема у тих стінах моєї цеглинки, але ж і я, либонь, до існування Наркевичів причетний. Хіба ж не вдихав гарячі гази вугільної жужелиці, залізною кочережкою не витрясав од шлаку розжарені колосники у заводській кочегарці? Хіба в прилиплій до спини маєчці не вмикав і не зупиняв розкручену шаленими обертами центрифугу, колупаючи дерев’яною кописткою спресований жовтий цукор, так званий “третій продукт”? І хто ж, як не я, після пекельної заводської зміни та шпаркого душу вибігав із кочегарки на мороз чи під мокрий листопад, квапився до клубу, де чекав на мене оздоблений підробним перламутром житомирський баян, чекала вона, щоб виводити оксамитним голоском наївну пісню про самотню берізоньку. І Йосип Миколайович, завклубом, і лікар Ніна Григорівна, і вчителька Ганна Потапівна збиралися, щоб, розгорнувши клавір, зубрити разом дует Одарки і Карася, арію з якоїсь там оперетки, де “чертову дюжину детишек растила дома матушка моя”.

Наркевичі. Інтернаціонал. Вавилон… Біль і радість, вино й полин… Наваксую щедро чоботи юхтові, в татову куфайку зодягнусь — жде мене (ім’я пропускаю) гарна, чорноброва, ой, либонь, додому на зорі вернусь.У тім і річ, що — не жде.То навіщо ж тобі отак, від першої особи? Пощо сам себе ятриш — мало тобі нинішніх переживань? Будь мудрий, яко змій, когось іншого висунь на перший план. Ось хоч би приятеля свого і земляка Івана Івановича, який нині далеко живе, але щоосені приїздить у Сергіївку і Наркевичі. Він будь-які переживання витримає, бо твердий, мов граніт. Йому до лампочки твої серпанкові спомини, твої хвилі в озері, шпали під відлигою, хитливий ліхтар над безлюдним пероном — таке все далеке, миле, йорданською заметіллю обсноване, сповите, сховане…І ось уже чимчикує Іван Іванович, бравий супермен мій, від станції Наркевичі до селища Наркевичі. І чого це понесло чоловіка за стільки верст, од затишної міської оселі — сюди, в оті краї? Хто ж його зна. Може, захтілося, як в юності, шкляночку кагору в станційному буфеті перехилити і з Наркевичів у Сергіївку (через пагорб) податися.Припустімо, так воно й буде. Не перехилить, але подасться. Але… до кого? І чим він там зір і слух свій утішить? Завважить парубків та дівчат у турецько-польсько-американському манатті, які судомляться в клубному вестибюлі під магнітофонні ритми? Ну й побачить. І що? А нічого. Просто згадає інший вечір повоєнного села. Невтомно вигравала багатостраждальна дворядка, сяк-так відтворюючи мелодії ще вчора не дуже знаних “трофейних” танців. І згадаються йому фронтовики у вицвілих гімнастерках, постануть у пам’яті бідові юнаки, які ще недавно, на початку війни, були безвусими пастушками. І в споминах цього сивоголового чоловіка дівчата засвітяться, мов свічки, — і молоденькі, сором’язливі, й уже пристаркуваті дівки, ті, що, либонь, від самотності нестерпної милосердно навчали юного Йвана не звіданих досі любощів. Бо ж було йому тоді сімнадцять… А в неділю танці… Сивий чад махри валує хмарами… У гармоніста клавіша запада під пальцями і цигарка сипле попіл на міхи… І дівки нерозпаровані кружляють одна з одною, розганяють дим… І хтозна, якби мій Іван Іванович сподобився посеред білого дня обійти невеличке, з трьох сторін світу омите озерною водою село, то, може, і стрів би ще тут і там кількоро стареньких бабусь та упізнав би в них позавчорашніх двадцяти- й тридцятирічних Ірин, Марусь, Наталок, вгадав би забуті риси. Можливо… Але ж Іван Іванович не який-небудь тюхтій. Зі щаблів пережитого він, реаліст, озирає дитинство і юність із легкою поблажливою усмішкою.І все ж — не вірте йому. Бо і в його єстві бринить той спомин і невлад із розумом в серце запада. Бо спомин, солодкий він чи гіркий, все одно тихо сяє з далини днів. Не згасає аж до смерку тимчасового твого перебування серед юдолі земної.А наркевицька “юдоль” тоді кликала, вабила, спокушала. Отож, і Йвану Йвановичу, можливо, згадається, як давно-предавно, ще до нашої ери, вмивався він якогось недільного надвечір’я в садку, одягав шовкову теніску, широкі штани “кльош” і вирушав у похід.— Куди ти, Йванку? — питала навздогін мати. І він, уже за хвірткою, бадьоро відповідав:— На СМУ-сємь!— Куди-куди? — перепитувала зажурена мати.— Та… на комсомольські збори! — недбало кидав через плече хлопчина, цілеспрямовано віддаляючись од рідної оселі. Не стане ж він уголос, посеред вулиці розшифровувати любу серцю абревіатуру. Інша річ — збори. Звично, зрозуміло. А що пояснить матері “строительно-монтажное управление номер семь”?!Гай-гай, вона і без пояснень знала, куди пішов син. До Наркевичів. Бо вони — як магніт. Отой суцільний будівельний майдан, оті гуртожитки, бараки, каструлі й сковорідки на вогнедишних примусах, всюдисущий дух смаженої цибулі, гармидер, сварки, патефонна музика, ревнощі, бійки, хмільні маївки в лісі, духові оркестри, закохані парочки в темному бору, вечірні танці під зорями біля збитого з дерев’яних щитів тимчасового клубу… Романтика. Радість буття. Душевні страждання одних, торжество плоті інших. Гуртування пролетаризованої молоді й відчужена самота полишених у селі батьків.Перебираючи в пам’яті оте все, Іван Іванович подумав нараз, що села Сергіївка і Наркевичі були, по суті, рідними сестрами, і молодша (себто Наркевичі) аж ніяк не вдовольнилася якимись там обносками старшої, а, як це іноді буває в родинах, прибирала собі все краще, новіше, добротніше. Наркевичі виснажували Сергіївку: своїми зарібками, нормованим робочим тижнем і днем, столовськими котлетами й гарнірами, свіжим пивом, а ще можливістю перебратися зі старенької сільської хатини в новий дім на дві сім’ї, у компактний фінський будиночок чи й навіть у гуртожиток — усім цим Наркевичі переманювали сільських механізаторів, тваринників, теслярів, мулярів, і коли рано-вранці сергіївський бригадир звично обказував, кому до якої роботи належить сьогодні ставати, то вже далеко не в кожне обійстя заходив, не в кожну віконну раму стукав пужалном батога, як це було донедавна. Навіщо? Хіба ж той самий бригадир не стрічав щойно на вранішній вулиці вчорашнього колгоспного шофера, і їздового, і муляра, і доярку, які поспішали на басовитий поклик заводського гудка до роботи зовсім іншої, на іншого господаря? То вже згодом, зіп’явшись на ноги, стануть і Наркевичі підсобляти старшій своїй сестрі — цукром, жомом, власної випічки хлібом, сяким-таким крамничним товаром, а то й вряди-годи навіть невістками й зятями.А починалися ж Наркевичі, як уже згадано, на голісінькім місці. Якби мій Іван Іванович здогадався у час отої вересневої подорожі навідатися у Наркевицький будинок культури, на другий поверх, де розгорнув свої експонати заводський музей!.. Не тільки про історію селища в деталях довідався б, а й відкрив би для себе, наприклад, що солодкий порошок із цукрової тростини винахідливі індуси добували ще у І столітті до нашої ери! І що першу цукроварню на Хмельниччині збудовано 120 років тому за кілька верст од Наркевичів, у Чорному Острові. Що цукор вважали колись лише царським харчем, і тільки згодом почали його продавати в аптеках (як ліки) за “самошечу” ціну. Але що нам Індія чи воїни Александра Македонського, які на берегах Гангу жували солодкі стебла “солодкого очерету”; що нам те все, коли маємо НАРКЕВИЧІ, не просто малу батьківщину, а цілий Всесвіт із його неповторною, єдиною історією! Треба сказати, що самовидницький літопис рідного селища розлого подано на стендах і в альбомах музею. Ось, наприклад: “Ще не загоїлися рани, завдані війною, ще не позаростали ями від вибухів бомб і снарядів, а на станцію Наркевичі почало надходити різне обладнання. На юхимовецьких полях на площі 20 га було виділено землю під базу збереження устаткування особливих поставок Головцукру Мінхарчопрому СРСР. Директором цієї бази був Лоскот Іван Абрамович, головним інженером — Пасічник Василь Платонович, який народився в Юхимівцях…”Трохи сухувато? Що ж, нехай тоді відвідувачі помилуються картинами художника, чиї історичні полотна гідні пензля самого Піросмані. Неможливо без глибокого душевного зворушення дивитися на вози з буряками, на таких милих коників, на те, як дядьки присіли під полудрабками, аби за якусь мить (гов… раз!) перекинути наповненого “солодкими коренями” воза. А там онде вагони на колії, й люди по трапах волочать важезні корзини з тими ж таки буряками. То ще не завод, а бурякопункт. Завод — ось він, здоровенний макет корпусу, деревця біля нього, клумби, доріжки, огорожі. Й усе це сотворено із десятків тисяч сірників, із гілочок, тирси, конторських скріпок — дивина, та й годі! А ці перші дощані бараки, контора, житлові “врем’янки”, відкриті всім вітрам та сніговицям! А ці групові фотомонументи на тлі розгорнутого прапора з Леніним, гербовими колосками, серпом і молотом та незмінним закличним: “Под знамєнєм… под руководством… впєрьод к побєдє…!”Усе це було, усе це нехай зостанеться лише в музеї. Дарма, що комунізму з якоїсь дивної причини не збудували, зате ж завод Наркевицький спорудили саме у тій добі. Як і багато чого, що з’явилося на нашій благословенній землі. Хоч люди, втираючи піт із чола, не про комунізм, звісно, думали, а лиш про те, аби дітям жилося краще, ніж батькам.І все ж люди наркевицькі, певне, образилися б, якби хтось сказав, що вони тільки працюють і працюють, не розгинаючи спини. Має заводський клуб і своїх музикантів, співаків, художників. Досить поглянути на музейні фотографії — і збагнеш: життя мешканців селища і в минулому не зациклювалося лиш на праці рук. Не черствіла у буднях і душа. На світлинах зафіксовано сцени з “Майської ночі”, “Наймички”, “Пострілу опівночі”, “За двома зайцями”. А онде Йосип Банашко з Таїсою Свидницькою Карася й Одарку співають, Іван Федорович Киданчук якогось вкрай негативного типа зображує (добрий був чоловік, а ось грати йому випадало самих лиходіїв).Людині сторонній воно, може, й не дуже цікаво розглядати, скажімо, групові знімки передовиків праці, портрети начальства. Але для суб’єкта, який віддав заводові бодай один-другий рік життя й праці, кожна така фотографія — бентежна мандрівка у минуле. Колишній директор Анатолій Воронін, головний інженер Мойсей Краснокутський, ще один директор Сергій Мороз і головний інженер Антон Мазур, Віталій Свидницький, Олександр Павлов, Іван Джула, а ще Іван Прокопович, Павло Званюк, Броніслав Білецький, Адам Олійник, Іван Гуменюк, Вілік Касперський, Олександр Муравський, Микола Охріменко… Начальники і підлеглі, інженери, кочегари, котельники, апаратники, вантажники, електрики… Не ображайтеся, люди добрі, всіх вас назвати немає змоги. Але знайте, що автор цих рядків пам’ятає вас, тих, що жили колись і за 30 років роботи заводу (1955—1985) виробили стільки цукру, що коли б ним наповнити вагони, то ешелон цей од станції Наркевичі сягнув би станції Фастів! До того ж, від часу тих підрахунків ще стільки літ промайнуло — на яку відстань тепер простягся б цукровий потяг?! Чи треба казати, що авторові приємно усвідомлювати: і його цукру пригорща була в тих вагонах.А знаєте, шановні читачі, кому ще маємо дякувати за те, що є в нас цукроварня? Поміщикові бубнівському Йотко Наркевичу. І ось із якої причини. Коли понад сотню літ тому прокладали залізницю від Жмеринки до Львова, то в проекті було зазначено лише дві станції на території теперішнього Волочиського і Хмельницького районів: Чорний Острів і Війтівці. Пана ця обставина зачепила за живе. Як, у його володіннях — та щоб не було станції?! Ах, уряд грошей не має? То він, Йотко Наркевич, пан гоноровий, на власний кошт збудує! І таки спорудив. Сам, очевидно, й назвав станцію родовим прізвищем… А коли б не станція, то де згодом висадили б десант наші сябри-білоруси? Маємо на увазі оте будівельно-монтажне управління № 7. Хтозна. Тож віддамо належне гонорові пана. І подякуймо всім попереднім керівникам підприємства, а надто ж Миколі Ярчуку, який ще зовсім недавно директорував (нині він очолює “Укрцукор” у Києві). По-перше, він (з моєї, до речі, подачі) усунув історичну несправедливість — повернув селищу давню назву, бо хтось із чиновників “поклопотався”, щоб історичні Наркевичі замінили на безлике Ясне. По-друге, посприяв тому, щоби вулиці селища заасфальтувати, придбав матеріали для будівництва спортзалу, рівного якому журналісти в Хмельницькій області не бачили, за директорової активної участі в селищі виросли нові споруди (деякі з них ми зафіксували на світлинах). А яка заводська їдальня нова, як смачно тут готують! І не надто дорого беруть. А ще вдячні вам люди за церкву святих апостолів Петра й Павла, яка виросла за вашого щирого сприяння. І вашими, Миколо Миколайовичу, стараннями, і працею місцевого люду вона піднеслася над селищем, над покрівлями заводських корпусів, над рейками і шпалами залізничної колії, над броунівською метушнею тутешнього люду. Храм став осереддям духу й віри українців, росіян, білорусів, молдован… Він ще не має власної історії, має лише її початок.— Церква відіграє значну роль в об’єднанні людей, — каже голова селищної ради Валентина Іллюшина. — Адже досі нам бракувало внутрішнього стрижня, який єднав би понад дві тисячі мешканців у самих Наркевичах, а ще ж є Юхимівці, Сергіївка. Перед юними і старшими громадянами цих сіл неодмінно постає питання: навіщо прийшли ми в цей світ, яка доля чекає на нас, як складеться життя наших дітей, онуків, правнуків? Думаю, що новозбудований храм, його настоятель отець Володимир відповідатимуть на ці одвічні людські запитання.А тепер повернімося до нашого Івана Івановича. Нагадаємо читачам, що навідувався він у Сергіївку й Наркевичі десь у вересні. Дуже-бо він любить ту пору. Коли пихкає парою цукровий завод, коли над прижовклими деревами, над шиферними дахами витає дух патоки, жому. То найлюбіші його запахи. Бо вони переносять Івана Івановича в юність, у світ любові. Тож не вірте в його душевну незворушність, іронічність, замкнутість. То лиш маска. Коли Іван Іванович зостається наодинці з собою, то личина сама сповзає з обличчя.Поблукавши, отже, селищними вулицями, біля озера й лісу, надихавшись запахами минувшини, іде Іван Іванович до автобусної зупинки, з годину сидить під дашком на лавочці, споглядаючи осінню мряку над горобинами, яблунями, вишнями та пришляховими тополями. Леле, думає він, та я садив оті тополі, були вони мені тоді по шию, а вже верхівки ген-ген під хмарами, і стовбури — не обхопити руками. Що ж воно діється на білім світі? Не може цього бути, а я ж ніби не дуже старий! І коли прихурчить напівпорожній автобус, Іван Іванович примоститься біля вікна й, зітхнувши, скаже подумки: “До побачення, Наркевичі, вкраїнські й космополітичні”. Бо ж Наркевичі на зорі свого народження й справді були інтернаціоналом, вавилонським осереддям діалектів і мов, соціальним “тиглем”, у якому виплавлявся характер, людський тип. У хмільному гурті чи на сцені заводського клубу тут цілком природно, несилувано бриніли і “Гиля, гусоньки…”, і “Степь да степь…” і “Вечаринка у калгасі”, і молдавська “Маріора”. А коли вже парубки зачинали чубитися на танцях чи весіллі, то зовсім не тому, що хтось там українець, а хтось, бачте, білорус, а тому лише, що дівка була гарна, тяжко гарна, ну така вже, що… І коли Вілі Касперському на футбольному полі розбили голову і заюшили кров’ю лице, то не через те, що та його кров не українська, а тому тільки, що рвався він у саму гущаву турніру, просто під азартні бутси самодіяльних спортсменів-костоломів!І знову згадає Іван Іванович Сергіївку, дядька Романа і дядька Филимона. Такі вже хитромудрі дотепники, хоч нові “Вечори на хуторі” з них пиши. Ось, приміром, третій дядько, Ядамко, надумав пасічництвом зайнятися, як ото гоголівський Рудий Панько. Та щось не щастило йому в цій делікатній справі. То вмруть бджоли в одному вулику, то повтікають із другого й третього, то ще якась біда. А дядьки Роман і Филимон усі ці невдачі на вус мотають, у чоловічім гурті блискуче добу добріхують кожен Ядамків промах. Цілий тобі епос бджолиний. А одного разу взяли дядько Роман і дядько Филимон лопати на плечі, йдуть поволеньки селом. Біля клубу — ціла юрба, старі й молоді, бо ж кіно привезли: “Куди це у неділеньку святу з городниками?” Дядьки й відказують: “Як то куди? На цвинтар… Ви хіба не чули? Уже й по духову музику післали, попа з Бубнівки привезли…” “Що таке? — не збагне ніяк сільський народ. — Хто ж це упокоївся?” І дядьки зажурено відказують: “Про це вже й у Проскурові знають, а ви… Та ж матка у Ядамковім вулику вмерла! Ось і йдемо на цвинтар яму копати…”Та ще й розказують дядьки, яка то гриза з тими пчолами Ядамковими: всі коноплі, всю чумизу в колгоспі столочили, витовкли, тепер ось після похорону судитимуть бідного Ядамка…Чим не класика, всміхнеться Іван Іванович, тихо вдивляючись в обсновані мрякою знайомі краєвиди. Шедевр. Один із безлічі. А якби свого часу хтось був записав колоритні неповторні оповідки цьотки Варвари Новак! Ніякий тобі Остап Вишня такого не сочинив би. І як же ці оповідки допомагали людям на жнивному чи буряковому полі в голодні роки!А невтомний автобус тим часом хурчить, оддаляється від сергіївсько-юхимовецько-наркевицьких володінь, розстеляє на віконному екрані дедалі нові панорами.Ожеред жовтіє на пагорбі. Лознячок зеленіє упереміш із лепехою й осокою. Гайвороння на ріллі. А онде, попереду, хлопчик пасе корову край дороги. Гм… Тримає в одній руці заслизьканий вологий мотузок, а другою махає їм, пасажирам. І щось у цю мить здригається в серці Йвана Йвановича, прокочується пекучою хвилею заколисаним їздою тілом: йому раптом здається, що то він, Іван, дванадцятилітній хлоп’як, стоїть оце в зеленій батьковій куфайчині на мокрій придорожній траві. Хлопчик махає вслід автобусу рукою, мовби зичить доброї дороги всім, хто дивиться на нього, а Іванові Йвановичу здається, що помахи хлоп’ячої руки — лише для нього одного. Адже хлопчик — це Йванко вчорашній, такий, як на повоєнній фотографії. І він, теперішній сивий Іван, зітре сиву ж хмаринку на задиханій шибі, щоб продовжити побачення із самим собою — мимовільна й печальна спроба реставрації вчорашнього дня.І подумав Іван Іванович, що й справді нікуди він не дінеться. Що приречений усе це любити — щось і когось. Не обов’язково відкрито, можна й потаємно. Оцей шлях, скроплений кислою жомовою водою і мрякою небесною. Оцю тополю край села. Оту церкву під мокрими липами. Жінку, яку він завтра стріне дорогою до філармонії, привітається, а вона погляне на нього з-під темних брів, усміхнеться й мовить лагідно: “Добридень, соколику…” Це він — чуєте? — сивий, похмурий, закомплексований суб’єкт, саме він — “соколик”! Та хоч би як, а грітиме його це привітання до пізньої ночі.Мусимо щось і когось любити, подумки повторить Іван Іванович. Бо інакше клямка нам усім у цьому світі… 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment