ГЛУВКО НЕПОВТОРНО ПРОСЛАВИВ СВЯТИХ

Повернення основних творів Ростислава Глувка в Україну, яку він так ніжно любив, мов найкоханішу жінку,— це данина справедливості його безсмертній душі, виконання його волі майже через два десятиліття після передчасного упокоєння.

Дмитро СТЕПОВИК, доктор мистецтвознавства, професор, академік АН Вищої школи УкраїниГлувко не був підкреслено набожною людиною. Під час мандрів Казахстаном, Палестиною, країнами Європи він трохи розчарувався не так у Церкві, як у деяких церковниках, про що згадав у споминах “Memorabilia”. Але він таки був духовною людиною, глибоко вірив у Бога і звірявся Йому в найпотаємніших життєвих і творчих задумах і ділах.

Як пейзажист він чимало малював храмів — українських і закордонних. Храми Венеції малювали тисячі митців, але Глувко робив це по-своєму; вони мов на небі, вони у небесному Фаворському сяйві! Його дивувала символіка бані, нави, трансепта, вівтаря, іконостаса. Це було для нього як християнина і як митця незбагненною загадкою, місцем, де Небесний Бог спілкується із земним людством — Його, Бога, творінням! Найдивовижніше, що Глувко став малювати ікони, не схожі за стилем на жодну ікономалярську школу світу.Як пейзажист високого класу і визначний майстер прикладної графіки, Глувко 50-річним несподівано для шанувальників його творчості й, здається, для нього самого, вдався до малювання ікон. Не церковних, призначених для іконостасів, а “домашніх”. Ще підлітком, мешкаючи у Крем’янці — одному з центрів українського православ’я на Волині, Глувко бачив багато так званих народних або фольклорних ікон у помешканнях. Напевне, такі ікони “простої мови” йому дуже подобалися. І ось його пам’ять через багато літ прояснила, мовби у призабутій давній кінострічці, образи дитинства: Господа Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці й багатьох святих візантійського й українського пантеону.“Спомини”, чи “Memorabilia”, перекладені з англійської Марією Яців і видані 2003 року у Львові, нічого не кажуть читачеві про спонуки Глувка до ікономалярства. Митець тут виявив велику спостережливість і майстерність у переданні побутових деталей; але про ікони, і загалом про свою творчість — нічого. Можна припустити, що у 70-ті роки Глувко згадав ранню юність на засланні у степах Казахстану, де уповав на Господа, на його святих, що їх бачив на іконах народного письма на Волині. Отож підліток, побожний хлопець, і його мати багато молилися, щоб не загинути у безводному пустельному краї… За щасливим збігом обставин українець Ростислав Глувко, видавши себе за поляка, разом з полоненими польськими військовими частинами був інтернований до Палестини. Це сталося 1942 року на вимогу британського уряду. Через п’ять років Ростислав переїхав до Лондона, де навчався в поважній мистецькій школі — Гаммерсміт Коледж оф Арт. Спочатку він ілюстрував книжки, журнали, займався прикладною графікою (малював конверти для грамофонних платівок, святкові листівки, афіші концертних програм, каталоги виставок тощо). Згодом прийшла любов до малярства. Відвідання Італії спонукало його створити цілу серію акварелей — пейзажів Венеції й інших міст. Писав портрети, картини на історичні та героїчні теми. Так творив Глувко рік за роком, люди любили його майстерне малярство за життєвість і ясну палітру. Аж ось, наближаючись до свого 50-річчя, Глувко задумався над тим, як сила Господня рятувала його в дитячі та юнацькі роки від тюрем і заслань. Як молився, як обіцяв бути вірним Богові та жити й творити за Його заповідями. Середина 70-х років XX ст. стала початком і нового Глувка — ікономаляра з дуже цікавою манерою зображення святих.Ця манера містила три основні компоненти: форму, колір і простір, у які митець вніс чимало такого, чого не було в традиційній класичній іконі. Через форму він хотів возвеличувати, монументалізувати святих. У нього не було певного засобу возвеличення, як, скажімо, у Гніздовського, — через надмірну вертикальну видовженість постатей. Глувко домагається значущості образів і через видовженість, і через присадкуватість, і через легкість, і через масивність — тобто через протилежні трактування форми. Він спонукає глядача думати, що святі не од світу цього, вони особливі, їхні обличчя й тіла не такі, як у тутешніх людей. Отже, маємо виразний відхід від натури, від реалізму. Відхід де помірний, а де навіть радикальний, як, наприклад, у роботах “Апостол Павло”, “Святі Борис і Гліб”, “Феодосій Печерський”. У ранніх іконах (середина 70-х років) Глувко часто брав за основу відомі старовинні взірці — ангела із золотим волоссям, Христа Вседержителя, деякі Богородичні ікони, а також ікони за мотивами головних релігійних свят церковного року. Глядачі легко впізнають твори і милуються незначними змінами, які вносить митець в авторські наслідування давніх ікон.Але у 80-х роках Глувко почав значно перебудовувати традиційні образи, доводячи їх до деформації: це “Юрій Змієборець”, “Молитва Богородиці”, “Пречиста Діва”, “Архангел Михаїл”. За радикальними змінами у зовнішності святих та їхньому оточенні стоїть глибоке переконання автора, що святі в невидимому світі, в раю, в духовному просторі не позбулися чогось від своєї колишньої земної іпостасі. Вони немов проходять перебудову. Земне для них — це не прокляте минуле, а матеріальне, варте возвеличення, бо й воно є творінням Бога. Тож за цими змінами форми, елементарними чи ґрунтовними — авторське розуміння вічного буття, безсмертя, зв’язку часу земного й небесного.Цій меті слугує у Глувка і колір. Майстер дотримується тієї самої спектральної градації, що й класична ікона: барви насичені, чисті. Але порядок їхнього використання і символічне значення у митця своєрідні. Він закутує Богородицю в чорний мафорій, тло ікон буває і золотим, і помаранчевим, і синім, і навіть чорним. Це, звичайно, відступ від канону. Але так Глувко домагається разючого контрасту. Зіставленням протилежних кольорів, які не гармонують між собою, він прагне збудити віру глядача, запросити його до молитви, а може, й драматизувати особу зображеної святої людини. У світських творах Глувка, особливо у пейзажах, панує гармонійна суголосність барв і відтінків. Зовсім інше спостерігаємо в іконах. На виставках Глувкових творів увагу відвідувачів одразу привертали образи, які мовби кидали виклик світові, запрошували до мовчазного діалогу. Задля посилення контрастності кольорів Глувко зрікається їхніх традиційних символічних значень, запроваджених Церквою в давні віки. Якщо спробувати накласти загальноприйняту схему іконної символіки на релігійні твори Глувка, то в результаті дістанемо значні неузгодження. Видається, що митець зовсім не хотів, щоб використані ним кольори мали якийсь прихований зміст. Імовірно, він надавав їм не сакрального, а суто декоративного сенсу. Деякі ікони скромно орнаментовані, в інших деталі скомпоновано у вигляді певних, переважно округлих, геометричних фігур. Це зближує ікони пензля Глувка з традиційними народними іконами, наприклад з іконами на склі.У трактуванні простору Ростислав Глувко, здається, найближче стоїть до класичної церковної ікони. Простір у нього двовимірний, третього виміру — глибокого — майже не відчувається. Тло кожної ікони плоске, одноколірне, а постать святої людини не вирізняється на ньому як щось осяжне, зливаючись в одну площину. Все зображення сприймається як кольорова яскрава тінь. Інакше кажучи, у трактуванні простору майстер наслідує більше візантійську, ніж українську ікону. Проте якщо у Візантії плоским іконам надавали певного символічного значення (проекції небесного на земне), то у Глувка такого втаємничення нема. Як цілком сучасний митець, він водночас із посиленою увагою ставився до всього старовинного й намагався йти за старими майстрами в деяких деталях і засобах.Так, наприклад, малював ікони лише на дерев’яних дошках, до того ж, зі старого, часом почорнілого, але не зітлілого дерева, особливо з вимоченого у воді так званого мореного дуба, улюбленого в Англії. Готував дошки до розмальовування власноруч: вкривав їх ґрунтовкою (левкасом), скріплював левкас тонкою тканиною (паволокою) і різними клеями й оліями. Фарби розчиняв у яєчному розчиннику з додаванням оцту і свяченої води — тобто малював яєчною темперою, як старі ікономалярі. Інколи Глувко використовував сучасні акрилові фарби, які міцніші, барвистіші за темперу, ніколи не темніють і не вицвітають. Не цурався він також олійного малярства. Отже, в технічних засобах творення ікон, так само як і в образних, Глувко, можна сказати, однією ногою стояв у Середньовіччі, а другою — у своєму XX столітті з його винаходами і творчими експериментами.Вражений тяжкою недугою, Ростислав Глувко упокоївся на 63-му році життя. Як ікономаляр він тільки починав свою творчість, бо звернувся до ікони досить пізно. Кілька десятків образів, створених майстром у 80—90-х роках XX ст., свідчать про те, що він не лише знайшов цікаву, небуденну форму, а й мав духовну візію стосовно незбагненного, але омріяного людьми потойбічного світу, де мешкають душі святих. Ікономалярі не бувають просто формалістами, “самовиражальниками”. Вони — релігійні філософи, які самі шукають та іншим вказують шлях до вічності. Одним із них був Ростислав Глувко. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment