«КОЦЮБИНСЬКИЙ. БИСТРОПЛИННИЙ СОН»

До 145-річчя з дня народження класика української літератури столична студія ВІАТЕЛ показала в Чернігові прем’єру фільму про письменника

 Заповнений вщерть актовий зал Чернігівського літературно-меморіального музею Михайла Коцюбинського ледве зміг вмістити охочих побути на святі. Саме тут, в обійсті письменника, де він прожив останні 15 років, де написав найкращі свої твори, де створювався цей фільм, відбулася і його прем’єра. А ще це був своєрідний ювілейний вечір студії ВІАТЕЛ. Адже їй 15 років, завершується п’ятий рік головного нині проекту колективу — циклу “Гра долі”, де створено 70 фільмів. Тож невипадково на зустріч із викладачами, студентами, творчою інтелігенцією, просвітянським загалом приїхали засновник і президент студії, кінорежисер, заслужений діяч мистецтв України Василь Вітер, директор і засновник студії, сценарист і продюсер Галина Криворчук й обличчя проекту “Гра долі”, ведуча всіх фільмів, актриса і сценарист Наталія Сопіт. 15 років існування студії — це численні документальні стрічки, здебільшого присвячені історії України, це нагороди на мистецьких форумах. Одна з нових найпомітніших робіт — знятий торік повнометражний документальний фільм “Михайлівський Золотоверхий. 900 років”.

Проект “Гра долі” — унікальний. Герої стрічок — видатні люди України. Часовий діапазон — тисяча років, від княгині Ольги до постатей ХХ століття. Герой першого фільму — Великий Кобзар. Це була стрічка “Яготинське літо”. А далі — про Івана Франка, Лесю Українку, Пантелеймона Куліша, Миколу Костомарова, Миколу Лисенка, Івана Мазепу, Михайла Старицького, Марію Заньковецьку, Павла Тичину, Володимира Сосюру, Леся Курбаса, Володимира Вернадського, династію Симиренків. Концепція проекту особлива. З одного боку — строга документалістика, опертя на музейні й архівні матеріали, з іншого — акцент на особистому житті видатних людей. Але показано його делікатно, без поширеної нині вульгарності. Бо в основі кожної стрічки — любов, яка була в долях цих людей, часто драматична, складне переплетіння особистого із суспільним.Усе сказане стосується і прем’єрної стрічки “Коцюбинський. Бистроплинний сон”. 45-хвилинний фільм дивишся на одному диханні. Адже в центрі сюжету — не відома широкому загалові драматична історія кохання Михайла Коцюбинського до двох жінок водночас. Перша — його вірна дружина Віра Дейша, з якою він прожив майже два десятиліття і яка народила йому двох синів і двох доньок. Друга — Олександра Аплаксіна, чернігівська дівчина, колега письменника зі статистичного бюро. Коли вони зустрілися, йому було 38, їй 22. А далі йдуть драматичні 11 років, коли серце письменника розривалося між двома жіночими, між домашнім затишком, сімейними обов’язками й потягом до юного серця Олександри, такої самої непересічної особистості, як і дружина. Добру годину тривало обговорення фільму, радше навіть зацікавлена дискусія про українське кіно, нашу історію, духовність. Чи не найгостріше питання — як побачити ці фільми тисячам чи й мільйонам глядачів. Картини створено коштом студії із залученням нечисленних спонсорів. На тиражування фільмів коштів просто нема. Не знаходять їх і міністерства освіти і культури. Хоч уже на цій прем’єрі сипалися численні заявки на копії фільмів від шкіл, ліцеїв, ВНЗ, закладів культури міста. Але де взяти кошти? Натомість глядачеві пропонують ремісничі підробки на кшталт торішнього телепроекту про видатних українців. Що вже казати про зйомки повнометражних художніх фільмів про видатних українців, нашу історію! Студія ВІАТЕЛ творчо до цього давно готова, з нею співпрацюють відомі режисери, сценаристи, актори. Бракує підтримки держави. А потяг до справжнього, високохудожнього величезний. Ось що сказав на прем’єрі Василь Вітер, доцент Національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого:— Я вражений тим, як мої студенти, юнаки й дівчата, із захопленням читають Коцюбинського. Одна студентка з Криму виросла у російськомовному середовищі. Вона чотири місяці читала Коцюбинського. І тепер досконало розмовляє українською. Мрію знімати повнометражні художні фільми про героїв нашого циклу “Гра долі”, стрічки за їхніми творами. Хочу зробити фільм за творами Коцюбинського.  Чи скоро українське кіно дочекається  справжньої підтримки? Наталія СОПІТ: “ДОЛІ УКРАЇНОК — ЦЕ ЗАХОПЛИВІ СЮЖЕТИ”Не одразу повіриш, що ця тендітна юна актриса, випускниця НУТКТ ім. І. Карпенка-Карого, фактично дала поштовх мистецькому проекту “Гра долі”. Але саме на ній тримається нитка сюжету фільмів, саме вона — в кадрі, не просто в ролі ведучої, а перевтілюється у героїв стрічок, вони розмовляють її вустами, вона веде глядача стежками їхніх доль. Ми розмовляли після прем’єри за кілька кроків від будинку, де мешкав Коцюбинський, у його прекрасному саду, який у середині вересня, в ювілейні дні письменника, палахкотить так, як і сто років тому.— Наталіє, як починався проект?  — Коли закінчували університет, нам дали завдання: написати сценарій і зняти за ним сюжет. Я написала про перше кохання Шевченка. А зняти сюжет нема з ким. І ось зустріла знайомого режисера Олега Турянського, учня Василя Вітра. Ми з Олегом удвох підготували дипломну роботу, обоє захистилися нею. Василь Петрович побачив наш фільм. Нас познайомили. І в нього з’явилася ідея розпочати цикл документальних фільмів про видатних українців. Півроку ми готували проект. Я написала сценарій про Шевченка і княжну Рєпніну, і це стало першим фільмом циклу “Гра долі”.— Тобто щаслива випадковість — ось така “гра долі”. Поговорімо про “підводний риф” проекту. Оскільки в ньому показують особисте життя персонажів, є небезпека “заїхати” в дешеву вульгарність, якщо хочете — “полуничку”. Як уникнути цього? — Матеріал ретельно підбираємо. Особливо цінні для нас листи героїв, їхнього оточення. Багато наших персонажів жили понад сто років тому, тоді були інші звичаї й звички. Усе було більш рафіноване, люди поводилися пристойніше. Але герої фільмів — живі люди. І кожен глядач має право робити власні висновки, дофантазовувати. Ми умисно не даємо оцінок, суджень, не засуджуємо, не хвалимо героя фільму. — Під час роботи Ви перебираєте дуже багато матеріалу. І звичайно ж, натрапляєте на всяке. Як бути з цим?  — Характерний приклад — робота над фільмом про Марка Вовчка. Легендарна особистість, одна з найбурхливіших біографій… Куліш назвав її “шльондрою”. Багато довелося відкинути. Ми брали лише тих історичних персонажів з оточення письменниці, які мали вплив на неї як на особистість, як на літератора. Звичайно, ручка писала певні речі, які потім і викреслювала. А хотілося ж подати! Бо це, мовляв, соковите, особливо для нашого часу. Але врешті це все було зайвим для фільму. — А різниця епох? Глядач нині “розґвинчений” баченим на екранах. І те, що сто років тому було фривольним, зараз може здатися наївним.  — Хотілося, звісно, в перших сценаріях писати щось на догоду саме сучасній ментальності. Але ми вирішили обходитися без цього “сучасного мазка”. У результаті оповідь лягає так, що сучасний глядач окультурюється, бо ми вже надто перенасичені нині зайвою відвертістю.  — Щойно показаний фільм залишає глядачеві запитання без відповіді: як далеко зайшли стосунки Коцюбинського й Аплаксіної? Це позиція авторів фільму та й циклу загалом? — Так, ми залишаємо такі запитання без відповіді. Ви чули у фільмі відверті листи Коцюбинського до Аплаксіної. Але ми нічого не стверджуємо. Та й чи справді це так важливо? Якщо людина має пристрасть, почуття до іншої людини, то “фізика” відходить на другий план. Навіщо на цьому акцентувати? Нині все й так надто “переакцентоване” цим. — Вам довелося перевтілюватися в циклі у багатьох цікавих видатних жінок. Чиї долі вразили особливо? — Заньковецька, жінка, яка прагнула справжнього великого кохання і страждала саме через свою вроду. Ті, хто її оточував, прагнули виставити лише себе на тлі цієї гарної “ляльки”. Ще вразила Ольга Кобилянська. Закохана в чоловіка, який не міг дати їй кохання — ні платонічного, ні фізичного, бо був людиною іншого виміру. Леся Українка — жінка “з надривом”. Її просто обожнюю як особистість, як поетесу. — Кого Вам хотілося б зіграти в художніх фільмах? — Стільки цікавих доль було під час роботи над проектом! Окрім названих — Софія Потоцька, Олександра Браницька, ціле сузір’я цікавих особистостей, пов’язаних із Качанівкою. Я просто плакала, коли довелося скорочувати сценарій про Софію Потоцьку. Це матеріал для серіалів. Не розумію, чому наші кінематографісти шукають іноземні сюжети. Знайома з багатьма сценаристами і чую від них: якщо написано на українському матеріалі українською рукою — то таке навіть не розглядають. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment