СИТУАЦІЯ ВСЕ ЩЕ НЕ НОВА…

11 вересня в Києві відбулася Міжнародна конференція “Рух у відродженні української державності та зламі комуністичної системи”. Подаємо виступ П. М. Мовчана.

Павло МОВЧАНМи всі вже звикли до численних сентенцій, що стосуються тієї проблеми, яку маю розглянути: мовної проблеми в Україні напередодні формування Народного руху України, в період його існування і в пострухівському періоді. Стереотипами стали висловлювання: “Без мови немає нації”, “Мова — світогляд нації”, “Мова — дім національного буття”, “Мова — це засіб самоідентифікації”, “Мова — скарб народу”, “Мова — абсолютна самоцінність народу”. Справді, у мові, за висловлюванням академіка І. Дзюби, концентрується сама серійність людського буття, історичного буття нації. Мова — це дійсно дух народу, його не лише інформаційний, а й енергетичний ресурс. Фундаментальну цінність мови розуміли всі, хто прилучився до кількаетапного процесу відродження української нації, а відтак і держави як інструментарію самозахисту, самозбереження. Саме тому навколо мовного питання, яке не втратило своєї значущості й донині, гуртувалися ті, хто розумів, що мова — явище незмірно глибше і важливіше, аніж засіб комунікації, хто розумів і розуміє донині, що зникнення мовно-культурної ідентичності — це зникнення нації…

Отже, винятково в спілчанському середовищі виникли і реалізувалися послідовно такі важливі проекти як створення Комісії зв’язків НСПУ з навчальними закладами, що була утворена наприкінці 1986 року і незмінним головою якої був Д. Павличко, а відповідальним секретарем — А. Погрібний… Найперше, на що звернула увагу комісія, — це на масове звільнення учнів від вивчення української мови та на дискримінаційну 15-відсоткову надбавку вчителям російської мови.А вже 23 березня наступного 1987 року на засіданні Ради СПУ з охорони пам’яток історії та культури під головуванням Сергія Плачинди було розглянуто питання створення клубу шанувальників української мови. Ініціатором був професор Іван Ющук, який невдовзі став відповідальним секретарем новоствореного об’єднання.Масштаби діяльності обох структур ширшали, збільшувалося коло ентузіастів — захисників мови в кожній області в усіх сферах суспільного життя.  Тому й не дивно, що вже у вересні  1988 року пролунала вимога керівників українознавчого клубу “Спадщина”, що вже функціонував при будинку вчених АН УРСР, зокрема Івана Зайця, про необхідність найскорішого скликання установчої конференції Товариства шанувальників української мови ім. Т. Шевченка, положення якого було вже видрукувано на шпальтах “Літературної України”.Звертаю увагу на зачин цього звернення: “українська мова сьогодні в небезпеці…” Нагадую: це було 8 вересня 1988 року. А вже за півроку, 11—12 лютого 1989-го, відбувся Установчий з’їзд Всеукраїнського товариства, коли фактично відновилася загальноукраїнська “Просвіта”,  знищена окупаційною владою у перші дні її панування. Чому зупиняюся на цих подіях і датах, які комусь можуть видатись другорядними?..А тому, що майже за рік до організаційного оформлення Руху потужна національна хвиля прокотилась по всій Україні, виокремивши найвизначальнішу проблему, яка, на превеликий жаль, так і не розв’язалась за 20 років, — мовну. Тому мовне питання є фундаментальним, перспективозабезпечуючим, гарантуючим незворотність націєтворчих і державобудівничих процесів.Мені не  потрібно нагадувати, чим зумовлена була активність представників української нації, — мовним захистом…Процитую великого і незабутнього Олеся Гончара з його доповіді, виголошеної 11 лютого 1989 року.“Дико, а втім, вважалось нормальним, що одна з найбагатших слов’янських мов із року в рік дедалі більше занедбується, принижується, зводиться до становища упослідженої, витісняється… десь аж на десятий план. Ось чому державність української мови нині має набути законодавчої… сили… Статус державності нашій мові потрібен, щоб після згубних браконьєрських літ повернути їй природну роль і престиж, повністю забезпечити їй право на життя у всіх сферах, на всіх рівнях… Тож що ми можемо зробити, — питав майже 21 рік тому О. Гончар, — для оздоровлення й нормалізації мовної ситуації на Україні? Очевидно, потрібні, — стверджував він, — значно динамічніші заходи, потрібна терпляча, тривала, але неодмінно результативна робота. Працювати ж бо доведеться не тільки з тими, хто мову знає, хто рідною мовою дорожить, маємо подати  руку й тим окраденим, мовно недовченим, недорікуватим, у кому громадянська й національна самосвідомість сьогодні ледь-ледь пробуджується. Не забуваймо, що багато людей виростало в умовах національної дискримінації, страхів, переслідувань, поширених настроїв національного нігілізму, цілі покоління вступали в життя духовно озлиднілими, бувши — часто не з своєї волі — позбавлені знань як рідної мови, так і правдивого уявлення про героїчну історію свого народу. А мова й історія — це ж єдине ціле, один кровообіг, тож і відроджувати їх маємо водночас. Маємо відродити в наших сучасних українцях й українках генетичну пам’ять почуття народості, маємо і до збайдужілих їхніх душ торкнутися запашистим євшан-зіллям рідного слова”. Я наводжу цю розлогу цитату з виступу О. Гончара на установчому з’їзді ТУМу не тільки тому, що ці слова не втратили своєї актуальності й понині, а ще й для того, щоб збагнути, яку Україну ми маємо. Адже мовне питання було народжене в процесі  державодомагання, а відтак залишається болісно-пекучим і в період так званого державотворення.Не можу не нагадати вам сентенцію, виголошену тоді одним із засновників Руху Д. Павличком: “Без пріоритету української мови мовна політика на Україні, хочуть її автори цього чи ні, вестиме до міжнаціональних чвар, ставлячи щодня, щогодини, на кожному кроці під сумнів існування української мови. Пам’ятаймо: однією з головних умов, що забезпечують українському народові національну суверенність і право на утворення держави, є не просто його мовна самобутність, а й пріоритет вживання рідної мови на своїй території”.Доречною буде і цитата з виступу нашого великого письменника Романа Іваничука на тій же конференції: “Отак-то наша мова, на сором і ганьбу стала нині неперспективною. Бо й справді, навіщо її вивчати, коли вона ніде не знадобиться після закінчення школи. Коли її функції звузились до двох сфер — побуту (та й то не всюди) та до художньої літератури. Чи не очевидним є те, що таке звуження функцій національної мови загрожує її відмиранням, а тим самим і відмиранням нації?”Отже, від висловленого І. Зайцем спільно з іншими авторами звернення “Ми — за товариство”: “Українська мова сьогодні в небезпеці” до Іваничукових слів “загрожує вимиранню”, мовний фактор стає визначальним і в програмних документах народного руху України за перебудову: “Рух вважає, що першим і невідкладним  кроком у розв’язанні назрілих питань національно-культурного відродження повинно бути надання  українській мові статусу державної мови… Домагаючись цього конституційного акту, Рух пропонує законодавчо забезпечити на практиці відновлення і утвердження української мови у сферах партійної, державної, громадської діяльності, науки і культури, виробництва і діловодства, середньої і вищої школи, дошкільних закладів,.. українське кіно, театри, радіо й телебачення, інші засоби масової інформації, естрада тощо мають розвиватися з урахуванням пріоритету української мови на території України”.Розділ “Національне питання. Мова. Культура” в програмі НРУ є найоб’ємнішим, найвичерпнішим… І є спокуса зупинятися на кожному окремому підпункті, де мовиться про конкретні шляхи реалізації програми відродження нації, адже терміна “самоідентифікація нації” ще не було зафіксовано на той час… І здавалось би, що з відродженням Української держави ця мовна проблема буде розв’язана раз і назавжди… І як висловився майже через 10 років після проголошення незалежності України на міжнародній науково-практичній конференції І. Дзюба, тема “мовна ситуація в Україні не нова — вже хтозна з яких часів. І може скластися враження, що це суто наш, український безнадійний привілей у добу високих технологій, клонування і гендерських стосунків”.Тоді, коли ми утворювали “ТУМи-Просвіти”, клуби шанувальників, комісії й Рух, ми не могли й гадки допустити, що через 20 років будемо змушені говорити про трагізм ситуації, в якій опиниться українська людність. Все той же Іван Дзюба, який для мене є найвищим  вітчизняним авторитетом, зазначав, що мовне питання не можна розглядати ізольовано від усієї політичної, соціально-економічної та культурної ситуації. “Нині втрачено ту ініціативу в мовній політиці, яка починала народжуватись в час здобуття незалежності”.Він називає кілька причин, серед яких “кризовий стан суспільства, знищення престижу українськості внаслідок розчарувань, а найважливіше в незацікавленості державних структур, “втома” громадських інституцій, пряма політична протидія певних груп… “Закон  про мови” не приймається ВР України”, програма підтримки української мови не здійснюється. “У багатьох сферах, — робить висновок академік, — ми відкинені назад навіть у порівнянні з кінцем 80-х років”. Оскільки моя доповідь ґрунтується виключно на документах, то я змушений  вдатися до офіційного документа — ухвали VIII з’їзду “Просвіти”, що пройшов у червні вже цього, 2009 року.Цитую: “Стан, який склався нині з українською мовою в незалежній Україні, є критично загрозливим. Нехтуючи всіма нормами Конституції України, історичним правом українського народу на розвиток української мови та культури, нинішня влада прямо й опосередковано фактично законсервувала напівколоніальний статус української мови, потураючи ідеологам реакційного москвофільства, що активно заявляє про себе на Півдні і Сході України”.У зв’язку з тим, що найвідвертішу, на мій погляд, оцінку ситуації зробив колишній політв’язень, активний донедавна просвітянин і рухівець Юрій Бадзьо п’ять років тому, я звертаюсь до його висновків і пропозицій, які він виклав  в праці “Український вибір”: “Українське національне питання має сьогодні два взаємопов’язані аспекти — становище і перспективи українців. Ганебний стан несвободи, дискримінації, напівживого існування народу і перспективу національної смерті в разі консервування такого стану або актуальної інтеграції в інші етнічні спільноти…”Зрозуміла річ, всі питають, що робити? Ю. Бадзьо дає відповідь: “Українці не матимуть світоглядної та психологічної спонуки до відродження, якщо інтелектуальний та політичний провід народу не поставить перед ними позитивного національного орієнтиру історичного розвитку, не створить відповідної  ідеологічної атмосфери, не покаже переконливого прикладу боротьби за майбутнє Батьківщини… Або порозуміння з нами (українцями — П. М.) на основі наших історичних прав та актуальних національних потреб за умови громадянської рівноправності всіх,.. або міжнаціональний конфлікт чи перспектива жити в Російській державі з її проблемами сучасними і майбутніми. Кажу про Росію, бо нині вона для України визначальне джерело загроз стратегічного масштабу, аж до фундаментального — бути чи не бути українському народові”. І цей вибір ми повинні зробити не в наступному десятиріччі, а вже сьогодні, тобто в січні 2010 року.Я не вдаватимусь до статистики, скільки і якими мовами видають в Україні книг, скільки ефірного часу припадає в середньому на одного українця, скільки періодичних видань, скільки теле- і радіоканалів, фільмів, скільки вищих навчальних закладів веде викладання державною мовою, чому і досі не прийняті закони про статус української мови як державної й Закон про мови в Україні, автором яких є я… Чому і досі коридорами влади гуляє “Концепція мовної політики в Україні”, чому, скільки і допоки?! Відповідь — жахлива, статистика — вражаюча. Потрібно робити вибір: ми за Україну?! Якщо “за”, то потрібні нові зусилля, потрібен і Рух за Україну. Це наш вибір!  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment