НОВИЙ-СТАРИЙ ПРАВОПИС

СУБ’ЄКТИВНІ ЗАУВАГИ ЩОДО ОБ’ЄКТИВНОГО ПРАВОПИСНОГО СТАНУ

Микола ЗУБКОВдоцент Харківського національного університету ім. В. КаразінаПроблемні питання правописного унормування впродовж двох минулих сторіч неодноразово були об’єктом найзапекліших дискусій науковців різного штибу зазвичай із сумними, а то і трагічними прикінцевими наслідками для реформаторів/опонентів. Попри низку об’єктивних, а радше суб’єктивних причин контроверзи довкола українського правопису тривають і в XXI ст. Тішить надія лише на те, що дискутанти цього разу лишаться на свободі й дійдуть нарешті довгоочікуваної згоди. У потребі змін переконані всі (або майже всі), сприйняття/несприйняття викликає лише їх обсяг і глибина. Ця пекуча тема була об’єктом багатьох різнорівневих наукових і навіть урядових конференцій, форумів, засідань, нарад тощо. Перелік ґрунтовних статей, монографій, досліджень і розслідів науковців-мовників, оприлюднених упродовж останніх десятиріч XX ст., міг би скласти грубезний том-пам’ятку зусиллям подвижників соборного українського правописного кодексу. Ось лише кілька прізвищ: І. Дзюба, В. Захарченко, С. Караванський, Ю. Мушкетик, О. Пономарів, О. Ткаченко, І. Фаріон, Ю. Шевельов й ин.

Певно, не лише мені, поєднуючи наукову роботу з викладацькою, часто-густо доводиться якось обґрунтовувати, чи бодай урівноважено сприймати запитання колеґ, студентів, учнів й абітурієнтів, чому в одному словнику, підручнику чи посібнику написано так, а в иншому инак!? Декоративні напівзміни правописних норм проведені 16 (!) років тому, як це не дивно й сумно, є чинними для осіб сумлінно-відповідальних або ж утаємничених. Широкий загал і досі послуговується нормами, які існували до 1991 року. Певним чином цьому сприяє рівень низки довідково-навчальних видань, а також і відповідні найвищі інституції.Прикро, що долю правописного унормування й досі вирішують не носії мови, не знані науковці-філологи, а та частина суржико- й матюкомовного “насєлєнія”, яка літературною українською мовою ніколи не розмовляла, не розмовляє й не збирається цього робити. Упродовж 2000 року низка інтерв’ю саме з ними з’являлася як на шпальтах багатонакладних часописів, так і на всіх телевізіях, навіть у сусідній Росії. Саме на них неодноразово посилалися мовники-консерватори, а найактивніше не фахівці П. Толочко, Л. Кравчук, М. Попович, І. Вокуба, І. Курас й ин., як вислід маємо категоричне: “Жодного реформування українська мова не потребує” [1, 15]. Різнорівневі партійно заанґажовані ЗМІ наввипередки у кращому випадку іронізували, а зазвичай лякали пересічних читачів/глядачів новою мовною реформою. Задекларовано й забуто проєкт Концепції державної мовної політики в Україні, годі сподіватися, що теперішній склад Верховної Ради матиме змогу розглянути відповідний вимогам часу Закон про мову. Бракує фахових інституцій для виконання існуючих урядових програм мовного розвитку та неупередженого контролю за їх упровадженням. За іронією, останній суто наглядовий підрозділ зліквідовано в Кабміні саме в Європейський рік мов, а опісля його доля чекала й Раду з мовної політики при Президентові. Допоки ми “мовчки чухали чуби”, антиукраїнським/антидержавним силам у Верховній Раді вдалося протягти прийняття “Європейської хартії регіональних мов або мов меншин”. Некоректний переклад лишаємо на совісті авторів, оскільки — European Charter for Regional or Minority Languages є Європейською Хартією реґіональних або міноритарних мов. Парадокс сьогодення і країни в тому, що саме мова більшости — українська, де-юре державна мова, потребує не декларативних заяв і нечинних законів, а дійового захисту й підтримки з боку держави. Хартія, таким чином, сприятиме не захисту мов, які дійсно потребують цього, бо зникають (ґаґаузька, кримськотатарська, ромська й ин.), а навпаки, призведе до їхнього подальшого винародовлення, оскільки носії перейдуть на “общепонятный”. За потурання чи байдужости влади низка антиукраїнських (складом) обласних і місцевих рад запровадила “двоязичіє”, яке попри ухвалу Конституційного суду (1999) й досі є чинним на місцях. Мало не щодня чуємо цинічні заяви посадовців і депутатів усіх рівнів про двомовність, про неї ж і 22 законопроєкти у Верховній Раді, “Сєвєродонєцьк I”, “Сєвєродонєцьк II” й лист так званої “інтеліґенції”. Усе це красномовно свідчить про затяту аґресивну позицію манкуртизованих “хохлів” і “п’ятої колони” щодо місця української мови в державі Україна. Ретельно пропололи і Правописну комісію, вивівши з її складу як фахових вітчизняних мовників, так і знаних науковців діаспори. Натомісць розробляти новий правописний кодекс залучено “проффесіоналів”, відомих своїм неґативним ставленням до будь-яких змін. “Реформаторів” очолили не філологи-лінґвісти, а історики, філософи, партійні функціонери й ин. Відтепер це осередок абсолютних однодумців, котрі вже видали на-гора свій варіянт-проєкт, утаємниченим розіслано аж 75 (!!) примірників. Під наглядом тодішнього запопадливого наукового редактора творці явили загалові не варіянт нового правописного кодексу, а гіршу версію старого (до 1991 р.). “Русанівськофікатори” вилучили практично всі косметичні зміни, які з неймовірним трудом понад 10 років виборювали своє місце в освітніх закладах, а натомісць подали: 1) звуження правила “дев’ятки”: одіссея [2, 101]; Кастілія, Корсіка, Коста-Ріка, Рів’єра, Тібр, Цінціннаті, Цюріх [2, 103,196] й ин., годилося б, навпаки, поширити його на власні як географічні назви, так і на антропоніми, бо навіть у чинному правописові забагато винятків. А як дати ради наступним порадам: Адіс-Абеба [2, 103] й Адис-Адеба, адис-абебський [2, 129]; Лейпціг [2, 103,107] і Лейпциг, лейпцизький [2, 126]; Сан-Франціско [2, 103] й Сан-Франциско [2, 129]; Сіракузи [2, 103,108] й Сиракузи, сиракузький [2, 103,126]; Уолл-стріт [2, 100] й Уолл-стрит [2, 52]; Чилі й Чілі [2, 104];2) икати, икання і т. ін. [2, 8], цікаво, скільки ж саме і т. ін. слів?;3) чомусь Могилів [2, 126], а не Могильов, адже ж це місто в Білорусі, а ось в Україні Могилів-Подільський;4) “Слово о полку Ігоревім” [2, 56], хоча маємо український відповідник “Слово про Ігорів похід”;5) Торрічеллі [2, 101], та чому залишено дві р у терміні торрічелієва пустота? (слід було б — порожня); також чому в цьому терміні нам радять писати і, іґноруючи правило “дев’ятки”, а у схожих випадках — Дізель але дизель, Тіроль але тиролька [2, 103]?; 6) Бокаччо [2, 101] (Boccaccio), де поділась одна к у прізвищі?; 7) Жюль Верн, Жюльєтта [2, 106,101], Жюль [2, 105] і Жуль Верн, жуль-вернівський [2, 120], а також журі, брошура, парашут [2, 105], cпробуйте зрозуміти, що писати після шиплячих?;8) О’Генрі [2, 106]. Допоки з одного правопису до иншого переходитиме нісенітниця щодо написання апострофа у псевдоамериканського (не ірландського) письменника Вільяма Сідні Портера, яке в мові-джерелі (анґлійській) пишемо O. Henry [3, 284], адже лише “…ірландську частку О пишемо у власних іменах з апострофом”, як зазначають автори [2, 118]; 9) знову двох’ярусний [2, 32], а відповідно і трьох’ярусний і под., хоча було двоярусний [4, 30] (бо інакше маємо збіг двох приголосних);10) знову Зінов’єв [2, 115], хоча було Зинов’єв, Зиновій-Богдан [4, 110,48];11) знову Тимірязєв [2, 115], хоча було Тимирязєв [2, 220].Дивно, але Проект і всі попередні видання Правопису подають прислівникову конструкцію за світла [2, 40], [4, 39], [5, 39], хоча завжди було і є засвітла.У Примітці до § 48 ідеться: Але -у, -ю пишеться у складених назвах населених пунктів, другою частиною яких є іменник, що має звичайно в родовому відмінку закінчення -у: Давидового Броду, Зеленого Гаю, Красного Лиману… тощо [2, 70]; а годилося б пояснити закінчення -а, -я для складених назв на взір: Великого Бурлука, Красного Луча, Старого Салтова й под., оскільки вони мають закінчення відповідних іменників [6, 126].Годилося б нарешті унормувати цей безлад щодо закінчень іменників II відміни в родовому відмінку. Чому акта й акту , але лише наказу, рапорту, розпорядженню й под., вони теж позначають і документ, і процес, як телефона (апарат) і телефону (вид зв’язку). Чому пікніка, феєрверка, а не пікніку, фоєрверку й под. це ж процесові поняття. Таких чому щодо цієї теми безліч. Твердження авторів алогічні також щодо вживання літери ґ. Оскільки саме норми вживання/невживання літери ґ є каменем спотикання, а отже, і спротиву щодо справжньої її реабілітації, годилося б ці правила чітко окреслити. Натомісць у Проекті відповідно до правила, викладеного в § 87, маємо“Дейлі телеґраф енд Морнінґ пост” [2, 56], якщо літеру ґ у слові Морнінґ вжито відповідно до транслітерації слова мови-джерела англ. moring, то у слові телеґраф повинна бути г, оскільки воно походить від грец. grapho, а всі грецизми передаємо на письмі через г [7, 5]. Слово телеграф [2, 98] поза назвою згаданого часопису пишемо за чинним правописом із літерою г, та й самі проєктанти подають: гідрографія й орфографія [2, 99,100]. Хоча на попередній сторінці натрапляємо на банк “Гаранті траст компані”, теж транслітеровану назву, але вже без літери ґ, як і блюмінг, бульдог, вігвам, гяур, сулугуні, холдинг; Готьє, Лейпціг, Лонг’їр і багато инших. Що стосується инших випадків, тут усе навпаки: “Дойче фольксцайтунґ” [2, 107], але чомусь багі, гаус, імміграція, леггорн, Голсуорсі, Фрайнбург, Хемінгуей [2, 100–101] та инші.У Примітці до § 15 йдеться: У власних назвах іншомовного походження етимологічний g згідно з усталеною традицією вимовляється як г; проте збереження g у вимові не є порушенням орфоепічної норми. Отже, правильною є вимова: Гданськ і Ґданськ, Гренладія і Ґренландія, Гібралтар і Ґібралтар; Гарібальді й Ґарібальді, Гете й Ґете [2, 17]. Але як бути з написанням, це ж як-не-як правопис, а не довідник з ортоепії.У Примітці до § 86 п. 2. [2, 99] знову натрапляємо на фонетичні поради варіянтів вимови власних назв, а як хотілося б урешті-решт правописної усталености.Карколомні пастки-загадки чатують на уважного читача мало не в кожному розділі:а) “…з малої літери пишуться й родові позначення в іншомовних назвах вулиць, майданів, бульварів: Пенсильванія-авеню, Уолл-стрит, Трафальгар Сквер” [2, 52] та чомусь знову з малої літери Сахо-сквер [2, 129] — то як же писати останні два сквери?б) певне, на власному глобусі автори відшукали мітичне Сант-Яго [2, 125,129], бо на всіх инших існує лише Сантьяґо; в) ще один фантом — вест-індійський [2, 129], хоча є лише вест-індський і він не належить азійській Індії, оскільки на всіх мапах Вест-Індія — це назва острівної частини Центральної Америки [8, 235];г) аж ніяк необґрунтовано зміну написання Той, що греблі рве [5, 49] на Той, Що Греблі Рве [2, 50]. Укладачі, навівши назви українських орденів [2, 57], медалі подали лише колишнього СРСР.Чому б не подати винятки дієслів із суфіксом -ір, -ир, які не притаманні українській мові, отже не марширувати [2, 30], а маршувати [9, 472].Проект, на жаль, продовжує хибну практику попередніх видань Правопису щодо унормування калькованих із російської форм імен: Коля, Маруся [2, 28], тоді вже й Ваня, Саша, Петя, Маша та Параша.Останні зміни російської ортографії свідчать про тенденцію зменшення написання чужомовних запозичень із подвоєними приголосними: билон і пох., командос й инші [10]. Чинний український правопис кодифікував цю норму, реформатори ж пропонують не лише повернути колишнє написання впритул наблизившись до російських взірців, а й зіґнорувати правило “дев’ятки”: аннали, барокко, беладонна, групетто, інтермеццо, калла, каприччіо (каприччо), конфетті, ларгетто, легатіссімо, лібретто, меццо-сопрано, палаццо, піаніссімо, піцікатто, спагетті, стакатто, стретто, фортіссімо [2, 101]. Опісля знову подано одіозне і т. ін. Що саме, хочеться вже заволати, і т. ін.? Невже все, що кому заманеться!? Далі маємо дивне застереження: “У мистецьких термінах італійського походження бравіссімо, піаніссімо, фортіссімо й под. після зазначених приголосних зберігається буква і (але генералісимус)” [2, 104], — то це звання відтепер слід уважати мистецьким терміном?! Назви хемічних первнів за чинним ДСТУ [11] слід писати з великої літери, але про це у Проекті жадного слова. Складається враження, що Держкомстандарт, Головне управління геодезії, картографії (певно, гральні карти продукує, а не мапи) та кадастру при Кабміні, НАН України і провідна філологічна установа — Ін-т мовознавства ім. О. Потебні повсякчас конкурують. Тобто замісць координації зусиль на мовознавчій царині, автономно продукують взаємозаперечні варіянти, норми, правила, а пересічне вчительство і студентство намагається ці ребуси розгадати. Після 7-го видання Правопису видрукувано ще чотири стереотипні, й у кожному, як й у Проекті, часто-густо не дотримано: а) правил позиційного чергування від перших і до останніх сторінок, хоча їх задекларовано в §11—12: …, в старослов’янському; …, вчені; в групах; в словах; в твірних; Вживаються; … в транслітераційній; рекламі і т. п. [2, 3, 4, 8, 18, 19, 74, 160, 161]; б) норм рубрикації, тобто якщо після цифр ставимо дужку, то слово (окрім власних назв) слід писати з малої літери [2, 7—158]; літери ґ не використовуємо в рубрикації згідно з чинним ДСТУ [12], укладачі й це зіґнорували [2, 11, 12, 20, 33, 37 і далі]; але натрапляємо в § 20 на рубрикацію за згаданим стандартом; в) норм і форм скорочення згідно з чинним ДСТУ [13]: і т. п. [2, 161]; г) правил переносу: проф. І. || Зілинським [2, 5], хоча самі ж зазначають, що цього “робити не можна” [2, 60].No comentar: перенона, угоджуваного [2, 35,40]; директор-ропорядник, Воробйовва [2, 34,115].Дивно, що в Передмові, крім зазначених персоналій, забракло місця, аби згадати також фундаторів і подвижників становлення національного правопису: В. Ганського, В. Гнатюка, М. Гладкого, Г. Голоскевича, М. Грунського, О. Курило, В. Симовича, О. Синявського, С. Смаль-Стоцького й инших, але тричі у Проекті натрапляємо на прізвище наукового редактора. Автори, як вони себе назвали, запевняють, що “…нині діюча (то є ще, певно, инша — не “діюча” — М. З.) комісія повністю враховує рекомендації попередньої Орфографічної комісії” [2, 6]. Це абсолютна неправда й реґрес, а не поступ до припинення правописної війни, яка вже має діагноз — “правописне божевілля” [14], як про це з болем писав експерт Центру досліджень нацбезпеки при НаУКМА. Плекаємо надію, що за невреґульованости дієвої законодавчої бази конституційної, економічної, судової, митної, податкової, пенсійної et cetera систем, буде наведено лад хоча б у правописному кодексові України. Правопис — це мовна конституція, яка час до часу потребує реформи [15]. Реформувати ж мовний кодекс мають фахові філологи, а політики й посадовці мали б утриматися від спокуси виступати в ролі мовознавчих авторитетів чи арбітрів (а очільників і поготів — М. З.) у правописній дискусії [16].Безперечно, що викладені зауваги не зачіпають усіх вад згаданого “продукту”, і їх було б значно більше, якби наклад Проекту складав не 75, а хоча б 750 примірників та до обговорення було залучено ширший загал фахівців. І допоки мовозаконотвірний процес ледь сунеться, цьогоріч видрукувано ще 10 тис. чергового стереотипного (щодо помилок і ребусів/загадок) Правопису. Торік з’явилися 200 пр. “Українського правопису” (проєкт) знаного мовознавця І. Ющука [17], який виважено, логічно й толерантно підійшов до розв’язання найсуперечливіших “кривописних” проблем, прибравши з чинного варіянту майже всі ґанджі. Минає вже другий рік, а НАН України, ін-т мовознавства ім. О. Потебні, ін-т української мови, Міносвіти і науки, віце-прем’єр з гуманітарних питань — ні пари з уст. Чи тому, що пан професор не належить до втаємничено-наближеної правописної комісії, чи очікують виборів. Яка-то нова влада буде? Оскільки так вже повелося, що Правопис в Україні є не суто філологічним, а політичним питанням.1. Толочко П. Що або хто загрожує українській мові?— К.: “Оріяни”, 1998. 2. Український правопис (проект). Українська національна комісія з питань правопису: В. Русанівський (наук. ред.), Б. Ажнюк, С. Єрмоленко, Н. Непийвода, О. Тараненко, Л. І. Шевченко, Л. Л. Шевченко.— К., 2003. 3. Універсальний словник-енциклопедія.— 3-тє вид. випр. й доп.— К.: “Ірина”, 2003. 4. Український правопис / НАНУ, Ін-т мовознавства ім. О. Потебні; Ін-т укр. мови — 4-те вид. випр. й доп.— К.: Наук. думка, 1993. 5. Український правопис / НАНУ, Ін-т мовознавства ім. О. Потебні; Ін-т укр. мови — стер. вид.— К.: Наук. думка, 2000. 6. Зубков М. Сучасний український правопис. Комплексний довідник. 10-те вид., випр. й доп.— Х.: “Весна”, 2009. 7. Пономарів О. Фонема Г і Ґ. Словник і коментар.— К.: ВЦ “Просвіта”, 1997. 8. Советский энциклопедический словарь — 4-е изд.— М.: “СЭ”, 1987. 9. Російсько-український словник. Ін-т ім. О. Потебні НАНУ. /За ред. д. ф. н., проф. В. Жайворонка. — К.: “Абрис”, 2003. 10. Русский орфографический словарь / РАН Ин-т русского языка им. В. Виноградова. — М.: “Азбуковник”, 2000. 11. ДСТУ 2439-94. Елементи хімічні та речовини прості. Терміни та визначення понять. Умовні позначення. 12. ДСТУ 3008-95. Документація, звіти у сфері науки і техніки. Структура і правила оформлення. 13. ДСТУ 3582-97. Скорочення слів в українській мові у бібліографічному описі. Загальні вимоги та правила. 14. Кулик В. Правописне божевілля // Урок української. — 2003. — № 10-11. 15. Фаріон І. Правопис — корсет мови? — 2-ге випр. і доп. вид.— Л.: “Свічадо”, 2006. 16. Рибалко К., Рибалко О. Коло має бути розірвано // Дивослово. — 2001. — № 3, 4. 17. Ющук І. Український правопис: Проєкт.— К.: В-во Пугач О. В., 2008. Матеріал подано в авторській редакції  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment