ЩО В СВІТІ НЕ ПЕРЕДАСИ СЛОВАМИ? ПОЕТА СЕРЦЕ…

Без цієї людини не ствердилося б багато  відомих і успішних українських журналістів. Назву хоч би Артема Шевченка й Отара Довженка. Володимир Буряк (для поезії приписує собі ще “Селіванов”; і це настільки відповідає його суті, що навіть не питаєш, навіщо) за умов браку вітчизняної традиції журналістикознавства спромігся в середині 1990-х створити власну наукову школу. І не в бундючній столиці, а в Дніпропетровську, який тоді ще не здогадувався про те, що насправді він — Січеслав. Лекції Володимира Буряка для студентів були одкровенням — це не перебільшення, бо автор цих рядків працював поруч із професором, навіть мав честь бути його аспірантом (але хвилі творчості просвітлили мозок і відштовхнули від нудного мулу науки). Цього року Селіванову-Буряку виповнилося 65. За плечима — чимало книжок, ціла філософська система і багато вдячних учнів. 

— Володимире Дмитровичу, Ваших іпостасей так багато — філософ, фольклорист, письменник, журналістикознавець, художник. Хто Ви насправді? Зірвіть, нарешті, маску й ідентифікуйте себе.

— Це соціальна природа людини — бути завжди в масці. Справжній художник завжди відкритий. Мовлю про небоязнь оголити себе там, де інші втаємничують… Прагну цього. На сто відсотків це нікому не вдається. Це лише як наближення до ідеалу. Внутрішнє єство, тим більш художнє — це не театр одного актора. Вияв особистості на соціум — вельми таємна річ… Усе, що в мені, сконцентровано у понятті “художник”, бо це багатоаспектна сутність.— Проте що Вам ближче: фольклор, література, філософія, образотворче мистецтво? — Усе художнє, все що стосується філософії образного самовираження. Наука — це логіка осмислення життя. Фольклор — закриті коди, стільники інформації. З них черпати й черпати. Це основа. Художня творчість передає флюїди підсвідомого, це чари впливу на свідомість такі, що можна розмовляти зі світами… Головне ж — постаєш над світом; це болючий процес осмислення вартості людини в Бутті.Казати про те, що я замолоду на весіллях грав на гармошці? Це така дивна імпровізація народних музичних тем. Скажімо, полька триста двадцять п’ята… Лише зараз можу так імпровізувати в поезії. Якщо є концепція розкриття теми, з’являється внутрішнє горіння… Це як весілля в душі. Тоді можна сказати багато. З іншого боку, це самоспалення…— Колись Ви працювали на радіо. Розкажіть про ті часи. Як сприймаєте сучасний радіоефір — чого йому бракує і чим він кращий за той, що був чверть століття тому? — Я більше працював на телебаченні, а на радіо займався переважно епічними жанрами — документальними радіоповістями. Це надзвичайно складний жанр. У мене вийшли серіали “Гончареве коло” (Олесь Гончар), “Наклеп на сонце” (Володимир Булаєнко), “Дзержинці” (робітничі династії). І все за символічні гонорари, більше для душі. За так званої ідеологічної диктатури можна було технічно й художньо варіювати, удосконалюватися. Тепер таких можливостей бракує. Звичайно, це була епоха дикторського мовлення. Живе слово явно “проціджували”. Але стандарт працював міцно, система функціонувала. Зараз, безперечно, існує імпровізація, демократизм, але поділений на погляди власників телерадіокомпаній. Тобто це вже поліфонічна “ідеологічна диктатура”…— Нині намагаються відродити жанр радіоп’єси, навіть спеціальну премію заснували. Як Ви до цього ставитеся? — Пам’ятаю, як мої батьки слухали вечорами радіовистави. Я й сам присідав до них. Це було на рівні обожнення… Своє диво у хаті. Моя бабуся, коли її привезли із сільської глибинки після війни до райцентру, почула радіоконцерт, а потім каже невістці:— Горпино, ой добре люди співали… Ти ж їх хоч нагодуй…— Та, мамо, це ж радіо… Он коробочка на стіні, бачите?— Та бачу, бачу, доню, та ти таки нагодуй їх…Телебачення тоді лише починалося. Нині доба візуальної інформації, та ще й експресивної. Змінюється свідомість сприйняття інформації. Шоу, реаліті-шоу (“За склом” тощо). Тому, з одного боку, проблема радіоп’єс — нібито анахронізм. З іншого — малий формат вистав пішов би. Це про ті, які поставлені спеціально для радіо. Потрібні хороші радіодраматурги, радіорежисери, фінанси… Утопія? Поки що так… За логікою, естетичний досвід епохи повторюється, людство не відмовляється від старих форм відображення світу, потрібна адаптація…— Колись Ви займалися фольклором. Пізніше це захоплення набуло більш узагальненої й менш практичної філософської форми, через деякий час обернулося на засоби і прийоми творення художнього тексту. Знаю, що для Вас “етнічний” — чи не найбільш схвальне визначення. Можете якось розтлумачити цей епітет? Чи може бути етнічне в сучасному? Скажімо, чи багато етнічного в творчості Вєрки Сердючки і писаннях Юрія Андруховича, “Свободі слова” Шустера і вибриках “Камеді клабу”? — Ми приходимо до поняття “духовна фольклоризація”, коли художник не стилізує текст під фольклор, а користується його основними барвниками (архетипами) як філософією буття і стилю вираження. Візьмімо ”Енеїду” І. Котляревського — це етнічна філософія буття! До речі, чистісінький постмодерн! Гротеск, іронія, буфонада… Фольклор невичерпний, він лише трансформується в інші естетико-соціальні коди. Хочу спростити дискусію про поняття етнічний, навівши три рівні визначення якості художнього твору — етнічний, національний, світовий. Тут пояснювати вже нічого не треба. Етнічний тут у розумінні народного примітивізму з елементами побуту. Наше мистецтво працює переважно на національному рівні з елементами реґіонального (у цьому розумінні — етнічного). Це духовна етнокриза. Тобто етнос не може відтворювати художню продукцію на рівні світових стандартів. Оскільки вашу газету читають інтелектуали, можна вжити термін “світовий художній континуум”. Як ви думаєте, ми виходимо на нього? Це передусім синхронізація з ідеями вічного й нова художня естетика самовираження. Світові енциклопедії плачуть від нашої неприсутності. Але є об’єктивні історичні причини. Є інше визначення етнічного — рівень естетизації народної культури, її інтерпретація в сучасній українській духовній цивілізації. І тут є значні надбання. Це може бути проривом у справжню світову культуру. Ніна Матвієнко, Ліна Костенко, навіть недооцінений Лесь Подерв’янський — у нього така народна поліфонія… А з приводу Вєрки… Андрій Данилко — актор надзвичайно талановитий, але не можна так інтенсивно експлуатувати один сегмент народної культури. Виходить гіпертрофія прийому. — Те, що Ви пишете, не можна швидко читати — ці твори треба споживати помалу, як рідкісну екзотичну страву. Щось схоже відчуваєш із Прустом, Кафкою, Джойсом і Селіном. Та є у Вас і цілком традиційна проза, наприклад “Любов завжди”. Що Вам ближче? І чого варто очікувати в найближчому майбутньому — текстовивертів, що не вкладаються в межі жодного з художніх напрямів (тим більш тих, що існують в Україні), чи витонченої лірики? — Художник, виконуючи свою естетичну програму, змінюється. Це закон творчості. “Любов завжди” я писав дуже давно. Вона зроблена “під документ”. Була інша епоха, я не був вільний від естетичних стандартів доби. Але це твір дуже чесний і мужній. Не хотів би вдруге переживати таку творчу трансплантацію… Нині я який є, такий є. Пам’ятаю період творчого перекомутування, коли зачитувався Прустом (“У напрямку до Свану”). Описувати кущ шипшини на кількох сторінках… Якесь художнє божевілля… Колись так само бентежився від М. Коцюбинського (“Iнтермеццо”). Це теж художня магія.“Спасибі” за “текстовиверти”… Так, працюю в напрямі постмодерну. Це дивна “фішка”… Треба мати досить іронії, щоб перевертати, естетизувати художній досвід епох, створюючи Щось, яке мусить бути самодостатнім і, відповідно, світовим, та ще й з елементом етнічного у вищому розумінні. Фактично елітарна література. Хто намагається його опанувати, — навіжений…До друку підготовлено перший том багатотомника “Над островами”. Тут відчутно мою еволюцію як прозаїка. Реалізм, модерн, постмодерн… В ”Universum” зараз виходить фольккітчпоетична філософія, а може, щось інше… Це поетична лінія творчості, що її вже встиг показати читачеві.— Ви кажете “елітарна література”. Чи не ризикує література, призначена надвузькій суспільній верстві, до неї просто не дійти? Не боїтеся потонути в Леті? — Усе залежить від того, який корабель. У справжньої літератури довге плавання… Елітарна література завжди буде — це естетико-художні “прохідники”. Вони вивіряють мислення на ставлення до філософської парадигми часу. Все інше — масова культура. Вона потрібна. Це підмурівок для вирощування пагінців нової культури. — Ваші тексти рясніють натяками і недомовками. Для майбутніх критиків стараєтесь? Ніколи не думали написати текст-розшифровку? Кого й що Ви так старанно кодуєте? — Творчість — завжди недомовленість. Із неї виникає поліфонія сприйняття тексту. У мене достатньо розшифровок. Придивіться до приміток. Інша річ, що це художня гра. Це часто додаткове смисловохудожнє запаморочення… Можливо, це для майбутніх читачів і дослідників.— Тривалий час Ви жили й викладали у Січеславі (що через історичне непорозуміння отримав химерно-глумливе назвисько “Дніпропетровськ”), зараз так само живете й викладаєте у Запоріжжі. Можете охарактеризувати ці міста? Все-таки в історії України вони відіграли велику роль… Розкрийте таємницю: що це за “Галерея”, “Галерея-2” й інші не менш загадкові місця народження Ваших текстів?— “Галерея-2” буквально — перенесення музейного інтер’єру з Дніпра (Вітряні Потоки) у Запоріжжя (Пороги). Це мої колажі, картини друзів — усе, що дає духовну передоснову творчості, метафористичний віраж… У сукупності реґіон претендує на духовну метрополію… А ви знаєте, що над Хортицею часто зависає НЛО? Казка? Всесвітній контроль, чи що… Архетипи “Дніпро”, “Пороги”, “Січ”, “Січеслав”, “Дніпрогес”… Тут надзвичайно могутня аура, тут треба творити лише геніальне…— Усі ці балачки про претензії на “духовну монополію” мені видаються смішними. Ось у Франції є Париж, Реймс, Лурд, Ліон, Страсбург, Монпельє — духовно-інтелектуальні центри, що спокійнісінько співіснують. Навіщо ті амбіції? — Ідеться про інше. Україна, на жаль, — не духовно-інтелектуальний моноліт. У нас ще остаточно не пройшов процес суспільно-свідомісної ідентифікації. Ми ще багато в чому вторинні у ставленні до світового контексту, хоч це образливо для нашого національного егоїзму. Але про це треба говорити. Століття перебування на правах автономії позбавили нас захисного етнокоду, що відтворює потенціал національних геніїв, високо чи низько це звучить. Тому працюймо! У Франції існує загальна культурологічна оаза нації. Це століття культурних надбань. Там територія не має значення. Київ має розчинитися у реґіонах, реґіони мають розчинитися у Києві. А поки що в Україні є моноцентричні процеси. Не знаю, може, в сучасній Європі ми “витягнемо” з такою соціодуховною структурою… Однак має бути активна державна політика щодо захисту національного культурного генофонду.Стосовно НЛО над Хортицею… Хортиця — геополітичне і духовне середовище. Може, вони нас допінгують…— Ви живете на березі Дніпра, за греблею Дніпрогесу… ЗМІ поширюють чутки про тріщини в греблі… Це до НЛО теж має стосунок?— До певної міри… Вони — чи воно — всім цікавляться… На греблі — моноліт цементу. Під час війни греблю підривали. Здається, вибухнули фраґменти, а вода не змогла прорватися. Тож оптимізм не полишає запоріжців, “дев’ятого” валу не буде, швидше планове зниження рівня води, якщо буде потреба. Ще одне — гребля як метафора стосовно стану нашого суспільства — не прорве.— Окрім текстів, Ви створюєте картини, і не пензлем. Розкажіть про це. Що, на Вашу думку і з Вашого досвіду, не можна відобразити словами? — Про передметафорну основу вже розповідав. Це колажі з матерії (шматків), наприклад, “Пароплави душ”, “Дно мирське”, “Прапор Гуляйпільської республіки”, “Прохід російських військ поблизу урочища “Урус Мартан”. Дуже хотілося зберегти побутові релікти батьківської хати, навіть шматки мішковини. Це важко пояснити. Це континуум мого життя. Починав латати дірки, прогризені пацюками, — виникала імпровізація сюжету. Так, це своєрідна творча компенсація можливого і неможливого.Що не можна описати словами? Музику… Вона є в кожного художника. Це флюїдність передчуття чогось неземного…— Творячи картини і тексти, Ви не забуваєте виховувати, плекати нові покоління журналістів. Як на мене, без Вас факультет журналістики ДНУ може називатися таким з великою натяжкою… Гадаю, кожне нове покоління чимось відрізняється від попереднього. Охарактеризуйте наймолодших — тих, хто тільки-но прийшов до Вас. Що чекає на українську журналістику в майбутньому, коли теперішні студенти посядуть чільні місця і зможуть не гарувати на догоду старшим і консервативнішим, а робитимуть те, чого справді прагнуть?— Я не завищував би свого значення. Факультет систем і засобів масової комунікації ДНУ чи інститут журналістики КПУ (Запоріжжя) — це комплекс, фабрика навчання. Це система. І кожен на своєму місці. Звичайно, головне в журналіста, письменника — інтенсифікувати талант власного бачення світу. Засоби вираження — це вже техніка подачі матеріалу. У Києві працює багато наших вихованців. Знаю, що послуговуються поняттям “школа Буряка”. — Зізнаюся: я себе до цієї школи теж зараховую…— Сказав би точніше: школа Дніпропетровського університету чи школа Класичного університету в Запоріжжі. Мені не соромно за своїх учнів.Що чекає на українську журналістику в майбутньому? Вічна проблема: як бути об’єктивним, як не зрадити своєму сумлінню. Журналістика завжди буде четвертою владою і тому… Журналісти варіюють фактами, світом, а це варіювання свідомістю мас… Це банально, але це так. А молодь завжди талановита. Кожна нова епоха менш консервативна за стару. Історія повторюється…— Чого, на Вашу думку, не вистачає сучасній українській літературі? Маю на увазі не зодіозований “сучукрліт”, а сучасну українську літературу. — Даруйте, повторюсь — не вистачає світового художнього континууму. Я науковець і мушу бути принциповим. Прекрасна база, попри катаклізми історії. А зараз період накопичення сил, сподіватимемось. Ви ж пам’ятаєте: генії народжуються раз на століття.Мені сподобалося Ваше запитання про те, що можна чи не можна зобразити словами. Вийшов вірш:Духовний відблиск бережу     від Віктора Коржа. Бо як у піч не сунули його, —     він не міняв     засмагу у душі. І проліски тоді на підвіконні     нашім цвіли тамованим         клечанням. І матері ряднини слали     у степові дороги, щоб з краю в край лелеки     однокрилі вели бої     за українське серце. А в полі, полі сокирочка     читала алфавіт. І на причастя край дороги     повисідались плугатарі, бо небо писало заповідь     святу про те, що світ не вироста     з штанців, доки рої     над вишнями гудуть.Хтось запитав:— Що в світі не передаси     словами?Поета серце…Спілкувався Іван РЯБЧІЙ, письменник, перекладач 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment