ЛАРИСА ІВАНОВА ЗАВЖДИ ДРУЖИЛА  З ЛАРИСОЮ КОСАЧ

Лариса Іванова пройшла довгий життєвий і мистецький шлях, та лишилася навдивовижу чистою, світлою і романтичною. Її ілюстрації до книжок, акварелі, портрети сповнені гармонії й краси. Художниця поєднує талант і найкращі людські риси: шляхетність, доброзичливість, працьовитість, чесність, високу духовність. Створила галерею портретів “Славетні жінки України” і плекає в собі найкращі риси своїх героїнь.

Надія КИР’ЯН— Ларисо Володимирівно, ми всі — родом із дитинства. Воно живе в нас довіку. Що можете згадати?— Народилася 1926 року в селі Безбородькове на Дніпропетровщині. Дитинство припало на 1930-ті, коли почався голод. Сім’ю врятував батько, який був прекрасним столяром, робив гарні меблі, віконниці, стелив підлогу, крив дахи. 

Був актором у сільському театрі, яким керував Єфрем Ткач, директор місцевої школи. У селі працювала “Просвіта”. Ставили українські п’єси, популярна була козацька тематика. Пам’ятаю, батько колись мені проспівав “Ще не вмерла Україна…” А мама йому: “Тихо, тихо, не можна”. Тоді відверто про таке говорити боялися.Як тільки почався голод, батько нас перевіз до Запоріжжя, де його брат працював електрозварником. У Запоріжжі купили маленьку земляночку. Там моя сестричка пішла в перший клас, а через рік — і я. Нас було троє. Пам’ятаю ту скориночку хліба, тонесеньку, як мізинчик, яку смоктала і боялася проковтнути, бо закінчиться моя насолода. Батько діставав для нас по 300 грамів хліба: так ми вижили 1933-го. 1935 року знову повернулися в село. Учителі мене любили за старанність, я добре вчилася. Під час війни мене поранило випадковим снарядом, роздробило коліно. Тепер це дається взнаки. Мама та її сестри дуже гарно співали. Коли я зрозуміла, що таке справжній вокал, сказала маминій сестрі: “Тітонько Марусю, у вас же справжнє колоратурне сопрано”, на що та відповіла: “Я не знаю, що таке колоратурне сопрано, але коли дядько Яків грає на скрипці, хоч би як високо взяв, я голосом тягнуся”. Коли вони співали, мене щось таке проймало, що ховалася за грубку і починала там ридати. Тим співом пройнялася на все життя. І сама співала, грала на гітарі. Тому, коли закінчилася війна, пішла вчитися в Дніпропетровське музичне училище. Провчилася рік і вступила до художнього училища — перемогло бажання стати художницею.Сім’ю не обминули трагічні події: від хвороби померла маленька сестричка, брат загинув в армії.Хоч як було складно, тато й мама жили в повній гармонії. Мама займалася вихованням дітей і домашнім господарством, обшивала нас усіх.Коли я стала забезпеченою, змогла допомагати батькам. Вони збудували будиночок, стали жити в нормальних умовах. Жінки маму часом запитували: “Скажіть, хто Вас так одягає?” Відповідала: “Моя донечка, київська художниця”.— Ви навчалися ще за часів “культу особи”. Відчували це?— П’ять років навчалася в Дніпропетровському художньому училищі. Там були цікаві педагоги, серед них художник Панін, учень Рєпіна. Дніпропетровськ 1950-х — це домни, заводи, все кушпелить, димить… Відчутна русифікація. Забороняли все непартійне. Теми дипломних робіт однокурсників — саме “культівські”: “Хрущов”, “Молотов”, “Товариш Сталін”, “Пьотр Вєлікій”, “Пушкін” тощо. Я єдина на курсі взяла тему “Леся Українка”. Зі шкільних років була закохана навіть у саме ім’я поетеси. Мій педагог був розумний, толерантний, дозволив узяти цю тему. Пам’ятав, як на відкритому занятті я читала напам’ять поему “В катакомбах”. На захисті дипломної роботи викладачка літератури сказала: “Лариса Іванова завжди дружила з Ларисою Косач”. Захистилася з відзнакою. Історичний музей Д. Яворницького замовив копію моєї дипломної роботи. Виконала замовлення, заробила грошей і змогла поїхати в Київ вступати до художнього інституту. Провчилася п’ять років. Темою дипломної роботи обрала твір Ольги Кобилянської “У неділю рано зілля копала”. Поїхала в Карпати, на Буковину. Ходила горами, малювала, вивчала матеріал у бібліотеках. Дипломна робота складалася з восьми ілюстрацій до твору.— Значна частина Вашого доробку — художнє оформлення українських книжок, яких Ви проілюстрували понад 50. Що найбільше подобалося в цих роботах?— Щойно закінчила інститут, як у видавництві “Дитвидав” (згодом перейменованому на “Веселку”) одержала замовлення проілюструвати “Снігову королеву” Андерсена. Це був щасливий початок. Спершу ілюструвала класику, потім сучасних письменників: “Лілея”, “Мамо, іде вже зима”, “Плине білий човник”, “Пісенька весняної води” Лесі Українки, твори Олени Пчілки, Івана Франка, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Павла Тичини, Наталі Забіли та багатьох інших. Переважно працювала з “Веселкою”, бо все життя любила малювати квіти й дитячі личка. Добре відчуваю їхні пропорції. Це не всім дано. Замовлення були постійно.Неодноразово зустрічала панно, перемальовані з моїх ілюстрацій до книжок. Наприклад, у лікарні на Оболоні — романтична картинка з книжки “Яринчин віночок” Віктора Женченка: Яринка серед квітів, на голівці віночок, стрічечки, біля дівчинки пташка. Могла звернутися у Комітет із захисту авторських прав, адже це плагіат. Але й свідчення того, що мої малюнки подобаються.Коли ілюструвала книжку “Софійка і весна” Івана Петровція із Закарпаття, їздила аж у Берегове, щоб малювати Софійку. — На Вашій виставці, яка відбулася нещодавно в Національному музеї літератури, — 26 портретів славетних жінок України. Як їх обирали?— Для музею Лесі Українки намалювала шість портретів. Це Марко Вовчок, Олена Пчілка, Ольга Кобилянська, Леся Українка, Соломія Крушельницька і Марія Заньковецька. Після виставки 1996 року портрети залишилися в музеї. Мені найбільше з них подобається Ольга Кобилянська. Намалювала її романтичною, натхненною. У мене є ще малюнок — Ольга Кобилянська верхи на коні. Вона любила верхову їзду. Багато портретів замовляла меценатка Наталка Даниленко з Америки. Переважну більшість із них подарувала Союзові Українок. Роботи перебувають у Києво-Могилянській академії, де ця організація має власне приміщення.Малюючи портрети, намагалася передати особливості характеру кожної жінки. Для цього вивчала фотографії, історичні матеріали. Скажімо, портрет княгині Раїни Вишневецької. Мала примітивну чорно-білу фотографію її портрета. Пішла в Історичний музей, розшукала портрет, почорнілий від часу. Розглядала, розшифровувала кольори. Здогадалася, що ця ось матерія — парча, вона мусить бути золотиста, а ось це — перли, це блакитна вишивка тощо. Якось мене познайомили з поетесою Ганною Світличною, яка була прикута до ліжка. Не раз її відвідувала, вона раділа моїм візитам. Ми з нею співали українські пісні. Її портрет також намалювала, Ганні сподобався.   Портрет Софії Караффи-Корбут малювала вже після її смерті, скористалася фотографіями, які робила сама, коли бувала у неї в гостях. До того ж, маю хорошу пам’ять. Пам’ятаю її волосся, колір обличчя, очей. Портрет подарувала львів’янам, репродукції з нього друкували в книжках про художницю. — Софія була Вашою подругою. Як ви подружилися?— Познайомилися в Києві в товаристві шістдесятників, які збиралися в майстерні Людмили Семикіної. До неї приходили цікаві люди: Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний та інші. Завжди мала багато роботи, але коли чула, що там збираються, також приходила, слухала лекції з літератури, історії. Там уперше почула про геніального режисера Леся Курбаса. Про нього розповів Лесь Танюк. А Григорій Логвин, письменник, історик, мистецтвознавець, організовував поїздки Україною. Ночували якось в однієї жінки, ліжок не вистачало, спали по двоє. Із Сонею ніхто не хотів лягати, бо була застуджена. А я не побоялася. Ми лягли в одне ліжко, довго шепотілися. Коли встали вранці, Соня сказала: “Віднині ти моя сестра”. Так почали дружити, листуватися. Коли вона приїздила до Києва, жила в мене. А як я вперше поїхала до Львова, вона доручила Богданові Гориню показати мені місто. Обійшли музеї, історичні пам’ятки. Повів на Личаківський цвинтар, де могили Січових Стрільців. Потім підвів до могили Ярослава Галана й сказав: “А оце наша ганьба”. Відтоді я пізнала й полюбила Львів. — Кажуть, Вам вдавалося копіювати навіть акварелі Шевченка.— Так, був такий випадок. Київський музей Шевченка замовив копію Шевченкового портрета Луніна, щоб передати до філіалу. А Шевченко все робив делікатно, ювелірно і працював на бристольському картоні. Це акварельний папір завтовшки з картон, золотистого відтінку. Мені показали оригінал під склом, дали фото. А відповідного паперу нема. Брала звичайний ватман, намочувала, протискувала, покривала відваром абрикосових чи вишневих гілочок, дубової кори тощо. Коли досягла схожості з папером оригіналу, що пожовк від часу, почала малювати. Вийшло з третьої спроби. А коли поклали поруч оригінал і мою копію, накрили склом — відрізнити було важко. Лариса Іванова має величезний мистецький доробок. Багато працювала й працює, попри поважний вік. Дуже скромна, тому нагороди обминали її. Нині група творчої інтелігенції, митців звернулася до секретаріату Національної спілки художників України й до Міністерства культури і туризму України з пропозицією присвоїти їй звання заслуженого художника України. Ми підтримуємо звернення і бажаємо мисткині плідної праці на довгі роки.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment