«ЧЕРВОНА РУТА»’09: ЗАКРІПИТИ ПРОЙДЕНЕ 

Юрко ЗЕЛЕНИЙХоч би хто що казав, але якби не забава “Червона Рута” 1989 року, то не було б у нас такого явища, як Українські Сучасні Підмостки. Упевнений у цьому на всі сто пудів! Зауважте: свідомо не кажу про всю видовищну галузь — такий-сякий шоу-биз оголених і безголосих, звісно, з’явився б, нікуди він не подівся б, але ось гуртів, виконавців, котрі свою справу роблять із сенсом і творчо, — їх би точно не було. Потовклися б усі оті “БГ” (саме в українському розумінні — Брати Гадюкіни), “ВВ”, “Кому Вниз”, Марія Бурмака, “Скрябін”, “Плач Єремії”, Руслана, Катя Чіллі, “Танок На Майдані Конґо”, Юлія Лорд, “Тартак”, “Мотор’ролла” та багато інших, кому цей злет дав натхненний поштовх у світ, — потовклися б, як риба об лід, та й зійшли б на манівці-задвірки.Зрозуміло, що далеко не кожен, кого запалила “Червона Рута”, витримав випробовування часом, не кожен дав собі раду в суспільстві, що поклоняється богу Споживу, але водночас усі співці, котрих ми нині вважаємо притчами українських рок- та поп-, вийшли саме з “Червоної Рути”. Навіть Ірця Білик та Натася Могилевська, які хоч і “трансформувалися” з часом, та все ж невідомо, де вони зараз були б, якби не виринули на “Червоній Руті” ‘89 і ‘95 років. Та що гудці: якби не “Червона Рута”, то невідомо, чи постала б на  світі така країна, як Україна! Без перебільшення! Це зараз легко казати: фестиваль, забава, а у вересні 1989-го, майже рівно за два роки до проголошення Незалежності, під час проведення І “Червоної Рути”, багато глядачів у прямому розумінні по голові міліційним кийком (тодішні дотепники прозвали це знаряддя утихомирення “демократизатором” або “демократкою”) отримав за…. Тризуб і Жовто-Блакитний Стяг! Не вірите? Ну то попитайте в очевидців тих подій, учасників. Благо, не так багато літ минуло, тож спогади з пам’яті ще не вивітрилися.А згадати є чимало. Ну хоч би те, як стражі порядку при вході на міський стадіон, де розгорнулися підмостки “Червоної Рути”—89, обшукували всіх на предмет Українських Національних Знаків: не дай Боже, аби хтось проніс жовто-блакитне полотнище! Особливо прискіпливо обшукували молодь у вишиванках. Втім, для юних і запальних це не ставало на заваді: правдами і неправдами наші знамена все одно потрапляли на концертний майданчик.Вдавалася тодішня юнь і до інших хитрощів. Наприклад, вбиралася у жовто-блакитний одяг: жовта майка та блакитні джинси або щось у такому дусі. Прикметно, що розмаїтих представників “інтердвіженій” (шановний Читач пам’ятає, що це за бяка така? Читай: кадебістських “шісток” з “кумачево-лазуревими” полотнищами) теж вистачало. Було смішно дивитися, як комсюки та іже з ними кривили мармизи під час виступів “ВВ”, “БГ” та Сестрички Віки: мабуть, відчували, що своїми піснями виконавці з них хоч і не прямо, та все ж глузують.Тогочасний совєцький режим полював не лише за прапорами. Навіть сцену на міський стадіон доводилося проносити… уночі якимись потаємними ходами, буквально по одній монтажній трубі!Незабутньою була й хода Чернівцями великої кількості людей у національних строях чи стилізації під них. Як тоді казали в проукраїнськи налаштованих колах: ходили будити народ. Класики не вийшло: вигостреної сокири не прихопили, обійшлося кількома роздертими нині вже державними стягами та синцями від “демократки”. Хоча гарячі парубоцькі голови готувалися і до рішучіших дій: древка до знамен робили розбірними на кілька частин, які в разі потреби швидко перетворювалися на ваговиті списи для відсічі ворога. Словом, точно як один із переможців ЧР’89 — гурт “Кому Вниз” співає:Я візьму з собою тризуб,То не тризуб — вила,Та й піду ген за обрій,Де гуляє сила.Проте чи не найяскравішою була крапка дійства, коли ціла когорта молодих людей у національному вбранні прорвала міліційні кордони, вирвалася до підмостків і разом з учасниками фесту на повні груди, на всю гучність гримнула: “Ще не вмерла!” Чернівці завмерли…. Правоохоронцям не залишалося нічого, як скреготати зубами: надто багато представників засобів оповіщення з усього світу було на дійстві, а міць СРСР — уже далеко не та, що раніше.Минуло 20 літ. Багато тодішніх двадцятирічних нині вже й самі мають дітей під два десятки літ. Сьогодні ніхто привселюдно ніби й з рук Українських прапорів не видирає (не факт!), “Ще не вмерла” наче є повноправним  славнем держави, однак… Однак неспокійно в “данському” королівстві. Розслабитися і просто поринути суто у співи та гуди молодим піснярам якось не виходить. Доводиться щодня підтверджувати право на існування жовто-блакитних барв і повторювати, наче мантру, оте “Ще НВУ”. І хай можна обійтися без древка з арматури, однак ще одна хода-нагадування про те, хто в хаті господар, не завадить. Тож до цьогорічної червоно-рутівської ювілейної ходи, яка відбулася у Чернівцях 17 вересня, — у день, від якого 1939 року Західна Україна на власній шкурі почала відчувати, що таке енкаведистська “добродушність”, — залучили учасників-очевидців подій, яким 20 років, їхніх нащадків і просто гідних онуків прадідів славетних. Старші згадали, як було, молодші дізналися, як слід чинити, аби не потрапити в халепу, що її маємо й досі.“Червона Рута” назавжди повернулася в Чернівці.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment