Антонич Б. І. Повне зібрання творів / Передмова Миколи Ільницького; упорядкування і коментарі Данила Ільницького. — Львів: Літопис, 2009. — 968 с. + 32 с. ілюстр.
Назарій НАЗАРОВ, студент Національного університету“Києво-Могилянська академія”Цього року водночас минає 100-річчя із дня народження поета (Богдана Ігоря Антонича) і стилю (футуризму, маніфест якого теж вийшов 1909-го). Цей випадковий збіг у ході написання есею втратив свою позірну випадковість і спричинився до низки міркувань.Повне зібрання творів будь-якого автора — це певна випроба для сучасної виданню філологічної культури. Тому творці книжки (зокрема Данило Ільницький, якому належить уся текстологічна робота в архівах, упорядкування і примітки; автор передмови професор Микола Ільницький; редактори Ірина та Микола Старовойт), напевне, добре розуміли свою відповідальність, бо книжка має ґрунтовний науковий апарат і стане у пригоді всім зацікавленим постаттю Антонича.
Але, виявляється, перед читачем, який намагається зрозуміти суть та актуальність Антонича, постає не менше серйозних проблем, ніж перед видавцями.Після прочитання передмови складається враження, що існує певна ілюзія мистецької стильової незайманості й стерильності Антонича. Якось невиразно висловлені стосунки Антонича із сучасними йому рухами й течіями. Звісно, самому поетові належить гасло “Вийміть його з шухляди ізмів!” (ідеться про Пікассо), але не схоже на те, що дослідникові варто ігнорувати різнобічну й суперечливу закоріненість лемківського поета в субстрат сучасної йому європейської літератури, застосувавши його ж вислів до нього надто буквально. Натомість бачимо, як у передмові однозначно відсікають контексти, зіставлення з якими було б доволі продуктивним для кращого розуміння внутрішніх конфліктів творчої особистості: мовляв, Антонича не торкнувся ні імажинізм, ні “сюрреалізм”, бо останній, “згідно з основною засадою його теоретика А. Бретона,.. підпорядкований автоматизму письма”, якого “годі й дошукуватися у поезії Антонича”. Передовсім “автоматизм письма” — лише одна із рис сюрреалізму. У такім разі сюрреалістами не були ні Елюар, ні Араґон, ні Лорка. Легко зрозуміти, що якщо відносно помірні форми літературних збочень на кшталт імажинізму й сюрреалізму не зіпсували Антонича, то тим більш він не міг підпасти під згубний і розтлінний вплив футуризму. Цікаво, що в передмові згадано й нібито проаналізовано ранній яскраво футуристичний цикл поета — “Бронзові м’язи”, але слово “футуризм” нам не трапляється.У жодному разі не наполягаємо на доконечності запихання в шухляду “ізмів” Антонича, але річ у тім, що така класифікація через зіставлення з іншими текстами того самого стильового поля дасть багатовимірне розуміня тексту поета. Тому ми навіть не ставимо на меті позбавити Антонича так високо цінованої стильової “незайманості”. Та уникання такої “аналізи” теж є своєрідним запиханням у шухляду і дивною відмовою від судження.Відомо, що авангардистські мистецькі практики (футуристичні передовсім) часто пройняті виробничим чи спортивним пафосом. Машинна і спортивна образність стає виявом ритму й життя нової епохи. Італійські футуристи у маніфесті (який, до речі, тільки на вісім місяців старший, ніж Антонич — маніфест вийшов 20 лютого 1909 року) писали: “Дотепер література оспівувала задумливу нерухомість, екстаз і сон. Ми ж хочемо оспівати агресивну дію, гарячкове безсоння, біг змагуна, смертельний стрибок, удар кулаком і ляпас”. Або: “Ми хочемо оспівати людину за кермом машини, яка кидає спис свого духу над Землею” (курсив мій — Н. Н.).Тепер нам відомі такі факти. Однією з перших друкованих у періодиці статей Антонича (1932) була “Дещо про нашу спортову термінологію”. Отже, маємо свідчення про зацікавленість поета сферою спорту, хоч (судячи з фотографій) його навряд чи можна назвати вправним “спортовцем”. Тобто це було зацікавлення передовсім ідейно-естетичне. І “Бронзові м’язи”, які з’явилися роком раніше у збірці “Привітання життя”, вписуються у стильові засади футуризму: Пісня змагунівСонце любимо та спорт,наша пісня складена в мажорній гамі,перегонів любимо бурхливий гамір,просто й без хитання в порт човен наш пливе.Ратище в руках нам свищей пестить ляском диск,понад гуркотливе грищекули срібний блискй має м’яко м’яч.Інший вірш циклу — “Скок жердкою” нагадує кінематографічний прийом уповільненої зйомки:Штовхнув себе й воринувідкинула назад рука.Залопотали в вітрі і ноги й руки враз,мов крила вітряка.Хоч тіло олив’яне,здається, що легкий, мов лист.Сумний, що не зістане, мов парус понад криком мас,поволі упав униз.“Спортивна образність” у той час просто пронизувала мистецьке повітря Європи. Кількома роками пізніше після виходу “Привітання життя” Лені Ріфенштайль зняла свій славнозвісний і неоднозначно трактований фільм про Берлінську олімпіаду 1936 року. На початку стрічки — кадри давньої Олімпії, й тому всі подальші спортивні змагання постають як продовження і відродження античного культу оголеного тренованого тіла. Але культ спорту — це вже не антична, а, швидше, успадкована від футуризму риса. І таке поєднання старого з новим для футуризму, що мав багато форм і виявів, — не дивовижа. Іноді він міг передбачати ривок у майбутнє шляхом граничної архаїзації. У циклі Антонича є такі рядки: Я — грецький бог з античної статуї,виходжу з жестом гордої поваги,дарма, що оплесків гудуть ще струї.Але відчуття нетривалості переможної миті, передчуття поразки і невдоволення перемогою, не надто характерні для футуризму, постають як авторська стильова модифікація і не суперечать футуристичній домінанті циклу:Несу здобуту чарку в свій притин,я хочу пити, я горю від спраги,до уст бокал підношу — в нім полин.Із циклом “Бронзові м’язи” перегукуються вірші, написані приблизно в той самий час (початок 1930-х) і видаються ніби зумисною ілюстрацією головних футуристичних мотивів як змістово, так і формально (“Дума про плякати”, “Поема про вітрини” тощо).Якщо потім Антонич і одужав від хибних футуристичних мотивів, то рецидив недуги подибуємо і в пізнішій творчості. Тім Бентон у статті “Dreams of Machines: Futurism and l’Esprit Nouveau” (Journal of Design History. — Vol. 3, N 1. — 1990) стверджує, що “машинна” й “автомобільна” образність італійського футуриста Марінетті мала втілити авторські “ніцшеанські фантазії” (цитуємо маніфест італійця: “…машина для перегонів, капот якої, ніби вогнедишні змії, прикрашають труби. Вона прекрасніша, ніж Ніка Самотракійська”). Механізми такого втілення ніцшеанських ідей нас мало обходять. Нас цікавить те, що прикінцевий вірш останньої збірки Антонича “Ротації” “Мертві авта” залучає ці футуристичні мотиви, хоч водночас постає як поетове “прощання з футуризмом”. Якщо в маніфесті Марінетті автомобілі ще “живі”, то вірш Антонича — це радше справдження цих апокаліптичних візій італійця, взятих із маніфесту: “Нарешті вони (нащадки — Н. Н.) знайдуть нас якось зимової ночі в чистому полі, під печальним дахом, по якому лупитиме монотонний дощ. Вони побачать, як ми чипітимемо біля своїх тряских аеропланів, зігріватимемо руки над жалюгідними багаттями, що складені з наших сьогоднішніх книг…”. “Мертві авта” — це вже постапокаліптична візія того світу, про який мріяли футуристи: Мов кусні зір розбитих, сплять на цвинтарях машин завмерлі авта,червоне квіття цвілі міряє застиглі в мідь роки й хвилини. Як ми копаєм кості ящурів під скелями років забутих,колись копатимуть на цвинтарях міст наших кості металеві.Безперечно, Антоничеве засвоєння футуризму — ідіосинкратичне і до певної міри заперечує однозначний оптимізм “класичного” європейського футуризму. Але діалог поета з футуристичними текстами напружений і плідний, і нехтувати ним не випадає. Та й серед самоідентифікаційних гасел футуристів було й таке: “Найстаршому із нас тридцять років”. Про вік Антонича не треба говорити…Звісно, такий Антонич багатьом не до смаку. Адже як можна бодай припустити, що педантичний, зразковий студент із напівдитячим почерком та дипломом Львівського університету, де навпроти всіх предметів стоїть “z wynikiem bardzo dobrym” (“з великими успіхами”) міг бути причетний до тих культурних практик футуризму, які хотіли “очистити землю від гангрени професорів, задавак і антикварів”.Але нехтуючи цей темний бік Антоничевого місяця, читач прирікає себе на бачення поета, позбавлене конфліктності, напруги, неоднозначності, а отже, й самого життя. Бо ж Антонич тим і привабливий, що “стереокартинка” його творчості ніде не має суцільної лінії — скрізь бачимо пунктирні розриви, нерівномірні деформації кольорових мас і таємничі штрихи. Стереокартинка вимагає зміненого кута зору, іншої точки фокусування погляду.Можна лише уявляти вагання роздвоєного поета, більшість віршів якого насправді глибоко закорінені в європейську філологічну культуру — часто аж до переситу, який стирає “пилок поезії з крилець того метелика, який називається поезією” (так говорив з іншого приводу Максим Рильський). Часто таке перенасичення тексту вбиває всіляку поетичність і відгонить професорськими віршами:Моя кохана вчиться деклінації:…… давальний, знахідний, на -е, на -і.Орудний, однина, двійня та множина…Немов ядро в горісі, зміст заклятий в слові.Сьогодні є для нас відміна лиш одна:любов, любови, любові, любов, любов’ю, в любові.Мертвотну граматику не оживлює навіть шестиразове повторення слова “любов”. Цю тему опрацьовували здавна — в антології пізньогрецької поезії (в “Палатинській антології”, автори якої кохалися в поетизації лінгвістичних і книжних реквізитів) є епіграма про граматика, який спочатку навчав ученицю граматичних способів, поєднань та керувань (чи “улягань”), а потім того самого, але в ліжку. У грека бачимо якесь життя й новизну, на відміну від Антоничевого сухого тексту, де далі відмінювання не пішло.Нанизувати такі “професорські вірші” немає сенсу — кожен може їх додати на свій вибір. Головне, що ми тепер можемо потрактувати футуристичні мотиви Антонича як утечу і спочинок від надмірної рафінованості, виваженості й педантизму, від “утоми культурою”. Такий тимчасовий культурний ескапізм мав урівноважити стильові пошуки поета, діапазон яких справді вартий подиву. Від цього “стомленого культурою” боку поета, напевне, й бере витоки апокрифічна версія Антоничевої біографії, яку створює Юрій Андрухович у “Дванадцяти обручах”. Письменник ніби заповнює зяяння між “непрофесорськими” віршами Антонича і його педантичним, “професорським” боком.Тексти, які мають таку різну інтенціональність, зібрані в одному томі, створюють велике контрастне панно, ніби розтягуючи в різні боки і фраґментуючи те, що було цілим — іконним, знаним зі шкільної програми “весни розспіваної князем”. У цьому й полягає велика користь Повного зібрання творів. Бо так починаєш бачити Антонича як справді цікаву й багатовимірну постать, яка варта неодноразового прочитання в контексті різних стилів, світоглядів та ідентичностей. Словом, виймаєш поета із шухляди.
