«МЕНІ НЕ СОРОМНО ЗА ЖОДНУ З ПІСЕНЬ»

Композитор і співак, лауреат міжнародних і всеукраїнських конкурсів, заслужений працівник культури України, лауреат літературно-мистецької премії імені Дмитра Луценка “Осіннє золото” Анатолій Сердюк завітав до нашої редакції… на чай. Ми пригощали його медом з батьківщини поета Василя Юхимовича. Пан Анатолій розчулився і згадав, як світлої пам’яті Василь Лукич зустрічав його, молодого запоріжця, в Києві, як “зірку”. Це було після його яскравого виступу на “Червоній Руті” 1991-го з піснею на слова Дмитра Павличка “Вставай, Україно!” Тоді пісню визнали символом року, вона звучала на радіо й телебаченні й принесла співакові велику популярність.

— Чи часто Вас, пане Анатолію, зустрічають, як “зірку”?— Тепер нечасто. Віднедавна зосередився на роботі у студії, випуску пісенних альбомів, культурній діяльності. Спільно з міським управлінням освіти організував пісенний конкурс про рідний край “Запоріжжя моє кохане”.Моє амплуа — оспівувати рідний край. Як член журі беру участь у багатьох пісенних конкурсах по всій Україні. Чую, що нема дитячого репертуару — дітям нічого співати. Вони співають старі піонерські пісні або щось про нерозділене кохання з репертуару Пугачової. Намагаються виконувати пісні російською або англійською мовами. 

У Запоріжжі українськомовних співаків небагато. Молоді, які починали в нашому місті, часто вирушають у пошуках щастя й слави в інші міста. Дуже багато запорізьких музикантів у Москві. Тож я єдиний у місті, хто тривалий час (відзначаю 20-річчя творчої діяльності) співає українською. Проте хочу, щоб мої пісні виконували й інші співаки. Так до співу долучаються діти.На День Незалежності на загальноміських концертах співають російськомовні пісні. Тому вирішив популяризувати творчість місцевих поетів, композиторів, спонукати їх до написання нових пісень про рідний край. Озираючись назад, можу з упевненістю сказати, що щороку дедалі більше дітей бере участь у пісенних конкурсах. За три роки кількість учасників збільшилась удвічі.  — Чи думали про те, щоб переїхати із Запоріжжя в інший реґіон, де українцем бути легше?— Свого часу Назарій Яремчук запрошував до Чернівців (саме він допомагав мені робити перші кроки на великій сцені), адже всі “зірки” української естради вийшли з Чернівецької філармонії. Тоді не погодився, бо в Запоріжжі було цікаво й приємно працювати.Згодом надійшла пропозиція від ансамблю пісні й танцю “Донбас”, запрошували до Києва солістом оркестру радіо й телебачення. Не поїхав тому, що перебував на підйомі, мої пісні користувалися популярністю. Вирішив, що житиму в Запоріжжі, а гастролюватиму по всій Україні. Мої співавтори мешкають саме в Запоріжжі: Петро Ребро, Григорій Лютий, Анатолій Рекубрацький. І це мені вдавалося до кінця 90-х років. А тоді на естраду вийшов шоу-бізнес, закупили ефір, і змагатися з грошовими мішками я не зміг. Тому мене відсунули на задній план. Тепер співаю де безплатно, де за символічну плату. Мої концерти показують телеканали “Культура”, “УТР”, канали місцевого телебачення у Вінниці, Криму, пісні можна почути на Національному радіо.— За кордоном це оплачується, а як у нас? Чи отримуєте матеріальну винагороду за те, що суспільство користується здобутками вашої інтелектуальної праці?— Радію з того, що з мене грошей за це не беруть. Проте справедливості заради слід додати, що за гастролі платять. Бували поїздки до Львова, Донецька, інших міст. Так запорізька пісня звучить по всій країні, об’єднує Україну. — Чи не мріяли жити й працювати за кордоном?— Моїм принциповим рішенням було тільки рідне місто. Часто сучасники вважають, що українська пісня — “не формат”, треба співати по-російському або по-англійськи, бо це модно. Я ж завжди прагнув писати досконало, щоб довести суспільству, що українська пісня може звучати, може бути модною, бо вона глибоко закорінена у народну, яку співали далекі предки.Кажуть, офіційно дослідники описали більш як 100 тисяч народних пісень, але існує втричі більше ще не досліджених, не занотованих, не відомих науковцям. У кого є ще такий скарб? А ми свого не шануємо, а слухаємо якусь примітивну московську попсу. Проте є й гарні російські пісні. Коли такі чую, мене завидки беруть, думаю тоді: чому ж у нас таких нема, ось нам би щось схоже! Тож їхати нікуди не збираюся — ні близько, ні далеко. Якби переїхав до Києва, втратив би свій запорізький колорит — широкий, напоєний степами мелос. Тут, мабуть, співав би не про степ, а про Хрещатик. У Запоріжжі разом із Ларисою Верьовкою і Григорієм Лютим ми зробили цикл пісень про Нестора Махна, де створили образ отамана, відмінний від того, який був за радянських часів, і від того, який пропагують нині. Це крайнощі: спочатку його подавали загалові як бандита й недоумка, а тепер — як п’яницю й бешкетника. Я досліджував цю тему, організовував культурологічну експедицію для пошуків частівок, бувальщин, пісень, і добре знаю, що Махно інший. У піснях використано мотив “Яблучка”, вірші Махна. Спочатку цю тему було важко “пробивати” на радіо й телебаченні, на концертах “доброзичливці” протестували, що співаю “про бандита”. — Кажуть, якось під час концерту в Запоріжжі директор “Мотор Січі” вийшов із зали, коли почали співати українською.— Чув цю історію, але сам не бачив. Це болюча для мене тема, бо після школи я працював на цьому підприємстві. Коли нинішній директор В’ячеслав Богуслаєв почув, як я співаю, й дізнався, що свого часу працював на заводі, запропонував допомогу. Він сприяв у створенні кліпу, друкуванні пісенників, допомагав організовувати концерти, презентацію пісенника в Українському фонді культури в Києві. Тож я щиро вдячний “Мотор Січі” й особисто В’ячеславу Богуслаєву за те, що він підтримував мене протягом кількох років.  Але помаранчева революція розвела нас по різні боки барикад. Наші погляди не просто розійшлися, вони стали несумісні. Я виступив на київському Майдані, бо прагнув змін. Ішлося не так про підтримку Президента Ющенка, як про зміни в країні, в державі. Тоді допомога Богуслаєва завершилася. Я свідомо пішов на цей крок, бо передбачав такий розвиток подій, наївно думаючи, що хай буде мені погано, зате Україні добре. Із цього вийшло, що ні мені не добре, ні Україні. — Незабаром Ваш концерт у Національній філармонії України. Що співатимете?— Співатиму пісні з різних концертних програм, а їх у мене десять. Перша була 1993 року — “Козацькому роду нема переводу”, згодом лірична “Моя кохана”, “Я співаю для вас” у рок-ритмах, “Запоріжанки”, “Гуляйполе”, “Запоріжжя моє кохане”, танго, романси. Із кожної програми співатиму найкращі пісні. Хочу представити всіх поетів-співавторів — і запоріжців, і киян, і з інших міст. Особисто представити всіх не зможу, але кілька слів про кожного скажу, бо вони тепло відгукуються і про мене. Наш краянин Анатолій Рекубрацький якось сказав, що “Сердюк дав крила нашій поезії, й вона залунала піснями на всю Україну”.Іноді в Запоріжжі на концертах проводимо вікторини, ставлячи залу запитання, хто автор слів тієї чи іншої пісні. І глядачі завжди відповідають, за що отримують білети на наступні концерти. Тож представлятиму поетів: Григорія Лютого, з яким написано 30 пісень, Віру Коваль (теж 30), Анатолія Рекубрацького (сім), Петра Ребра (сім), Дмитра Павличка, Бориса Олійника, Миколу Лукова, Вадима Крищенка, Ларису Верьовку, Олега Орача, Федора Млинченка, Світлану Короненко.— Ваші диски можна придбати?— Мої диски продають здебільшого на Майдані, бо зараз, хоч як це прикро, патріотична пісня вийшла з моди. На початку 1990-х був набагато більший попит, а відповідно, і пропозиція. Нині справжнє українське мистецтво, на жаль, програє. Та й загалом нинішня ситуація дискредитує українську ідею, вона не реалізувалася. Люди бачать те, що відбувається, й не заглядають у майбутнє. Ті з моїх земляків, які ще п’ять років тому вагалися, стали у лави супротивників українського. Знаю багатьох, хто ще недавно підспівував на моїх концертах, а тепер вони — по інший бік. Попри все, мені не соромно за жодну з пісень. Є серед них пісні на замовлення, і я пишаюся ними. Так, написав “Краю мій рідний” — до 70-річчя Запорізької області, гімни міст Гуляйполе і Пологи, гімни університетів — Запорізького національного й Запорізького технічного, спортивних команд. Людям вони подобаються, допомагають перемагати, надихають. Вірю, що невдовзі українську пісню оцінять і належно пошанують у рідній країні.16 жовтня у Національній філармонії України відбудеться концерт Анатолія Сердюка. Митець запрошує шанувальників причаститися із глибокого джерела української пісні. Тож приходьте на свято українського духу. Спілкувалася Олена ШУЛЬГА 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment