Пісня, музика, як і живопис, миттєво долають будь-які мовні, культурні, ментальні, психологічні лінії поділу поміж людей. Кращого й ефективнішого комунікатора людство не придумає, попри будь-які технологічні й інформаційні поступи. Бо цей комунікатор активізує мову сутностей, єдино універсальну й абсолютно щиру. Тому саме народний спів як духовний код національної культури українців і представили організатори Літньої школи україністики й українсько-американського літнього табору для молоді при Києво-Могилянській академії до уваги учасників цього проекту. Простоту форми й глибину змісту народного мелосу юним американцям й українцям розкрила українська співачка Ірина Шинкарук. Саме її майстер-клас у рамках проекту “Глибокий колодязь” за якусь годину-дві долучив молодь із різних країн, з різним соціальним досвідом і музичними смаками до народної пісні.
Жанна БЕЗП’ЯТЧУКІрина Шинкарук — унікальна співачка, особистість-митець, поетеса. На музичних просторах України її творчість — це оаза справжності, дефіцитної за нинішніх наших грошоцентричних реалій. Ірина — авторка двох поетичних збірок “Народження голосу” та “Відчуваю”. Вона восени 2004-го розпочала новаторський акапельний проект “Глибокий колодязь”. На дні “глибокого колодязя” накопичуються народні солоспіви, які записала співачка та її команда у найрізноманітніших сакральних місцях України: храмах, музеях, печерах, палацах, на великих підприємствах й у горах. Пані Ірина виконує стародавні пісні (деяким із них понад дві тисячі років), приміром “Поміж двома дорогами”, яку співачка виконала для учасників українсько-американського табору.
Ірина Шинкарук розповіла, як записували пісні на Божій горі в Почаєві та в київському храмі Життєдайного джерела, на заводі “Авіант” і в кримській печері Карані-Хоба. Учасники майстер-класу мали змогу послухати записи й почути цікаві історії про дива, які творить пісня. Так, після запису солоспівів у соляній шахті на Донеччині співачка отримала о четвертій ранку від журналістів з обласного телебачення смс-повідомлення. У ньому вони зізнавалися: їх настільки вразило почуте й побачене, що вони цілу ніч переглядали записане відео в студії. А між іншим, втомлена знімальна група не мала особливого ентузіазму затримуватися надовго в соляній шахті, щоб спостерігати за записами. Проте пісня все і всіх змінила. Принаймні на якусь мить. “За піснями народу можна зрозуміти, чи він розвивається, чи починає деградувати. Колись казали, що в Україні 10 відсотків пісень для скакання, а 90 — для духу. Тепер — навпаки”, — зазначила Ірина Шинкарук. “Я відчула силу української народної пісні, коли почала багато співати в місцях запису, і побачила, як люди змінюються. Які вони на початку зустрічі напружені, нашорошені, і як змінюються після того, як стали безпосередніми учасниками цього дійства, — розповідає Ірина Шинкарук. — Їм раптом самим хочеться переповісти, які вони пісні чули від своїх бабусь. А ці спогади, почуті пісні оживають у найскладніші хвилини життя”. Деякі з американських учасників табору, взявши участь у майстер-класі, вперше почули український народний солоспів. Так вони отримали свої перші спогади й пісенні враження, які мають таку тривалу й могутню силу. Хоч у насиченому графіку табору, що тривав місяць, майстер-клас був лише однією з багатьох подій, екскурсій та зустрічей, він добре запам’ятався учасникам. “Мені дуже сподобалося, як звучать ці пісні. Доти я такого не чув”, — переповів свої враження Микола, що приїхав до табору з Нью-Йорка. Учасникам Літньої школи україністики та українсько-американського табору при Києво-Могилянській академії варто побажати успіхів в освоєнні української мови та вивченні української культури. Хотілося б, щоб візити американських учасників до України, яка для більшості з них є історичною Батьківщиною, були регулярними, а проект “Глибокий колодязь” Ірини Шинкарук успішно завершився. Співачка планує випустити ці записи у мультимедійному форматі. Погожої серпневої днини вони потрапили до Школи україністики, щоб уперше відкрити для когось українську пісню й культуру. Так само вони мають потрапити до кожного українського посольства, до бібліотек, шкіл, університетів. Проте до цього ще далеко. Співачка прийняла вольове рішення: проект української пісні реалізовувати силами самих українців. За участі іноземців справа могла б просуватися швидше й легше… На жаль, для нас і для України. А Пісні байдуже, вона й не таке переживе. У неї за плечима — тисячоліття.
