ГАРЯЧІ МАЛЬВИ ПРИОРІЛЬСЬКИХ СІЛ

Юрій БУРЯК

КОВПАКІВКА І ДАЛІ

Олександру Нем’ятомуІСей дух, що бродить селами вздовж рікв ловитві тих, котрі пішли у позасвіття,кремезної статури чоловік,що озивається, бува, на ймення Вітя,сей дух, котрий забув про людський вікі переїхав грань тисячоліттяна велику старому, на Орільпогляне, як зурочить, заздрим оком,по-вовкулачи зиркнувши з-під бріві на педаль зіпершись, якось бокомз прискоком — на сідло, і — в далеч піль,і в далечі стає вже справжнім вовком,і звідти, коли повний місяць, чутьякісь непевні звуки, що морозом по шкірі людській хутко промайнуть,і погляд стигне, буцім під наркозомтоді, виття і скімлення, і лютьв смерч степовий ввійде з анабіозом — впаде на села, присілки, мов пил,пролізе в душу, в хату, до господи,перекопилить все на свій копил,очима блисне на криничну водуі ремигне над яслами, як віл,й почне щось виколупувать зі споду.ІІСей вічний голод, заздре і тупев тутешніх часом те переважає,що є в легендах; а чого немає,те ходить попідтинню як цабеі оком все під себе підгрібає;жує своє, а дивиться за тин,що у сусіда, чим, бува, багатасусідська хата, скаже і — затин…і неміч від щелеп вилупкуватазастигне, ніби в зад встромили клин.ІІІПризахідного сонця колесо поволі         падає у скіфський степі кришиться на лінії по небосхилу;номадам, будівникам нових цивілізацій те бне привиділось, якби утримували силуу сайдаках, у глечиках і в головах своїхна роздоріжжях степових дорігі перехрестях доль усіх народів;місяцевий рігу туманці легкому обіч грандіозних зрушень,обвалів темряви й вогню; тут дикі груші,як дуби, і солов’їв, як тих грушок, тих дичок!Крем’янисто попіл осідає і величнозводяться готичні храми, Готія в степу,скло блакитне пугарів, прикраси         готських дів, терпугзачистить крицю хмар пообіч храму,за мальвами на скринях — домалюєш крамуй святкового вбрання узори, плахт, наміток,візерунків хрещатих         на узорчатому полотні — всього, що тут лишилось по війні,якою горизонти охоплено щовечора, і вітерпонад очеретами збирає зграї         мініатюрних чайокі вони кигичуть, як у пісні; час минає,а вони кигичуть, голосільниці,         і ластівки, як смерчі,збиваються у велетенські зграї,         й до ночі небо застуєнапроти сонця догоряння Ластівочий Бог.ІVКорови переходять річку вбрід,вгорі затону сонце багрянієі падає не в море, а в Оріль;а щойно споночіє,трасують зорі врізнобіч, і солов’їна петровому батозі, на глоді, на колодістарої груші, все дзвенить і вибухаєдзвіночками дитячих паровозів і трамваїв,яких немає вже 100 років у садуміського парку; бери цеберку на бідаркуі в інший час проїдь хоч трохи,де мукання корів, бичачі роги,де з берегів Оріль вихлюпує, де чередаі чередник із чабаном, де є водачасів, коли буяло тут життя, і в Богавірили, й віталися на вулицях, і матбув приводом прилюдних страт…Тепер це все загинуло, занепад;дивись, як вохровіє наше небо,як осипається з вогню надхмарного         перистий попіл,і річка витікає із багаття, а в окропісмерть причаїлась і в оману вводить нас — мовляв, живіть, іще не час —         я пам’ять спалюю.Із темних вікон джипів лине джаз,а ти у сиротинці поміж скриньі мальв, і заходу вкраїнокрадених, покраяних нуворишами із країнколишніх каганатів й халіфатів,які не розуміють вже й на маті,що годі землю нищити, що годівинародовлювати край, що в цім народі,в серцях — не тільки солов’ї, а й Мамаїі гайдамаки! Нові атакимерів без’язиких. Їм все до сраки!Одного разу свиснуть раки —         і овид у багряницівпаде на води річки, на далеку перспективу,що швом поміж водою й небомшукає опертя на праведників мізки,         на імперативилюдей, посічених, зголодоморених,         пощезлих,на мить у цих пейзажах лиш воскреслих.VПід ожередом хата, по війнізібралися селяни на толоку,при березі поставили її,з дубовою лиштвою, світлооку;внизу в город підходила Оріль,і ятері з линами й карасямибули в часи великих водопільі в посуху приводили до тямивід гренадерів царськосільських догероїв-асів Другої, тієї,після якої на городі дот,чи рів, лишився в заростях алтею;стоїть ця хата — пам’ятка часівсередини ХХ століття,та ґанок дерев’яний геть просів,дупло у груші зяє і крізь віттяна запустіння вказує, це знак,яким час на деревах ставить міткупід серцем, без якого неяснасуть дійства, що видовжує, мов ниткудля хідників, цю тяглість степову,яка, на скринях, вкрита шаром часу,з-під патини скресає, і павуккладе стьожками пам’ять тому асу,котрий осів десь, може, у Москві,забувши односельців і толоку,а син його давно вже обрусіві донька зволгодонилась жорстоко,а хата все стоїть у тій красіі сходяться неквапно часом людидо неї на дідівські карасі,на поминки з’їздяться звідусюди.VIЗа гасовою лампою три скрині(навіщо так багато цій людині,котра облаштувалась домовито — три гребінці, барило і корито,і решето, і рогачі, і сито — того ми, може, й знати не повинні).А мальви починаються зі скрині,червона барва в патині темніша,землистіша, брунатна, цегляніша;колись вона буяла і яріла,Оріль горіла, стрічка пломеніла,мов тло, що увиразнить Фермопіли;призахідного сонця яра нішадля дервіша, можливо, найскромнішадля генія, що випалить із неїхрам на обвалах сонця, пропілеїз колон промінних, врослих, наче палі,в часи надприсмеркові і нездалісолдатиків, продажних генералів,що безголів’ям стали для своєїземлі, пороздавались на трофеї.Всі барви скринь ідуть за ним у небо,як апокаліпсис, все входить         прямо в тебе — край, що згасає, іскри загасаннядібров, гаїв і піль ув океані,та після смерку — ніч, а на світанніпобачиш барв суцвіття і під лепом,що, мов на сканер, ляжуть понад степом.VIIОкрасою тинів, старих парканів,     занедбаних дворівбіля повітки чи за клунею, в хатах     під стріхами, біля драбин,нагадуючи нам ідилію сільську, стрічки         дівчат і парубочий сміх,вони стоять осиротіло на белебнях, вітрівне помічаючи, очей не тішачи, одиншовковий смуток — велич цих рослин,що, в барокові строї         найшляхетніших фемінуплетені, захоплювали вельможні         погляди в палацах;тепер вони стоять на трасах,покинуті на поглум свинопасам,     що пересіли         в “ланоси” і “джипи”,яких цікавлять дупи голі в кліпах,ці дальнобійники короткохвильові, у них         не стане мізків на “кіно”,не те, що на… що вимерло давно.Але в хисткій структурі стебел мальв,розташуванні пуп’янків і листя,відтінках пелюсток, поставі гордійзаховано готичну сутність храмів,         прагнення злетітиі те, що душі предків надихалона співи, а очі до невидимого Богапідіймало, розіп’ятого і живого,         у ризах з мальвами,на Божому престолі…         Христос у мальвах,мальви у Христі, собори         з мальв… нічні свічки.VIIІГарячі мальви приорільських сіл,криниця у саду й дубовий стіл — ці квіти вибиваються зі скриньі кидають на стіни свою тінь,а в тінях тих собори і віки,жінки у мальвах і чоловікиз шаблями, в сідлах, верхи, біля мальвміж цвяхів на хрестах і гострих паль;за кожною з квіток стоїть собор,пишноти і злиденність вищих форм,ці мальви — наче храми на вітрахчи вітер, що зрива родинний дах. ІХНа місяця стежках, у розпаді зірок,у розмахові крил і в поступі думок,у просвітах між крон і в тінях давніх літ,розкритості дужок, поміж яких є міт,у звиклості очей до темряви темнот,в інтуїтивній прі на вигоні чеснот,де пастка пасовищ і вітер горовий,безодні і в астрал прориті кимсь рови;Куїнджі починав, а ти пішов за нимі в Гойю уступив чи в інші шизани,глибин дістався там, де вийшла мілина,і в сутінях води утримуєш лина,на темних плавниках, на спині золотійдаєш урок зіркам і з рибою летиш;не вислизне перо, не розпливеться тушу тиші яворів, між верб і диких груш;винурюєш з нуртів живі шматки життя,і шмаття ожива й лягає до путтяна білину білин, на аркуша білінь,як жмут ранимих мальв у кришталі болінь;напружуючи зір, ти мучиш окуляр,зі звіздами в саду задвинутий звіздар,а ніч, вона прийшла, вона світліш за день,де ми, як світляки, життя обсіли пень,милуємося тим, що явиш ти в ч/б,і чуємо в тобі, що Бог обрав тебе,що всю Господню міць вкладеш         у сонця спаді сонце поведеш по колу. І — назад.ХТут, де Оріль утворює велике плесо, де ми         спостерігали чайок лет,небесний овид набуває         біблійного масштабу,нагадуючи, кажуть, Назарет,і небо підіймається багряним         полум’ям (на вітер), абоіз сонцем опускає Царствіє Небесне         прямо в очерет,коли ж його немає — то на води орільські, що, як море навесні;та мова не про те, а про пейзажі         з сонцем, що заходить,як заходять наші сни за сосни,про те, що тут колись народиться молодик,вкраїнський Корбюз’є,котрий національним архетипам         надасть форм новизни.І це були б міста великої цивілізації і не обвалювались просто ув Оріль,стояли б, як стоять буддійські храмипо декілька тисячоліть по-спіль. Ми бачимо, як падають     на води будови         наших з вами спіль-них міст, що взорувалися на села, на давні звичаї, на обручі криниць,в яких вода жива,куди від міст реальних тікають зграї птицьі теж потонуть, як міста снів ірреальних.О земле наших прабатьків!Яка ж могутня ти, що замість недолугих мрій своїх нащадків,являєш нам картини величі, цілком реальні,         на тверезий розсуд,але пусті навдивовижу в дійсності оцій.ХІНа радіохвилях — попса нескінченна… Естетична гангрена.Якісь йолопи когось вітають з отриманням групи по інвалідності,дикторка для солідності“акаєт па-рязанскі” і “окаєт         на костромском”і українську мурижить,після загулу вчорашнього ледве         обертаючи язиком.Тягнеться ковбасою         шелепувата смердючказ Камеді-клабу:пісня про пиріжечки, про “звьоздочку”         і гань-дон,гепають з підтанцьовками         московки із Філіпкомі спересердя Сердючка“стерхує” й стерву-маму         кидає за балкон.Довго в ефірі плава,         яко лайно, Заправський,перетворивши канали в каналі-заційний стік,педики й педофіли “каккают         пряма в глазкі”.Довбаний чекатильнику,         хто тебе нам прирік!Монстр без’язикий,         зростом із бузину, з порожнім стеблом,великий — …й!ХІІЯ знаю, це і є та гільйотина,обвали полум’я понад Оріллю,отруєна ефіром Україназі штучним диханням, повільно,так тяжко повертається зі сну,з токсином… обвали, захід сонця.Собори мальв на ОборонцяАнгела чекають. Криваву плотьявляє смерком Сам Господь.ХІІІВночі степи палали і заграви від полум’я освітлювали небо в тому місці, де миспостерігали захід сонцяі там, де ти показував,звідкіль з’явилось НЛО.XIVА вранці — на Китайгород по трасі,із приймача Кирила-патріарха         транслювали з Лаври,і звуки літургії вже не в часі,а в часопросторі гули крізь шум, литавриі труби янгольські, кисневої отрутиознаки явні, на сон хилило,         плавилось на сонцідалеке марево, та вже на повні грудиі дихалось, і думалось —         не як у Ковпаковці.XVНе бачиш, Леонор, як занімівНаш берест понад вигином ріки?Ан. МачадоЧи ти не бачиш ту тополю, яка стоїть         на березі Орелі,над вигином, де на піску — безсмертник         і гвоздики?Чи ти не бачиш з Потомаку,         які жерделі тут? І трелісолов’їв які, чи ти не чуєш? І осикитремтячий лист чи не мигтить тобі         над Тихим океаном?Вода орільська ще така ж духмяна         (холодна м’ята),як і літа Божого того,         що на останнім злетіластівок, які жили на березі у норах.Сімнадцять літ минуло, а вода         така ж і листя на трепетітремтить як сміх дитячий нашого малого…American the woman from State Mariland,My dear Leonore!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment