Вересень в Україні традиційно багатий на літературні зустрічі. Спочатку до Києва завітав класик сучасної норвезької літератури Юстейн Ґордер і поїхав на Форум видавців до Львова. На Форум видавців завітала знана польська письменниця Ольга Токарчук і на запрошення Центру досліджень сучасної літератури та Інтернет-видання “Літакцент” вирушила до Києва, де мала насичену програму: кілька зустрічей, “круглих столів”. В Україні було опубліковано вже чимало романів пані Ольги, проте найулюбленіші ще чекають на переклад. Чому найулюбленіші? Як зізналася польська авторка, для неї найулюбленіший — це кожний новий роман. А отже, найцікавіше попереду…
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,Києво-Могилянська академія, “Всесвіт”Ольга Токарчук — одна з найчитаніших у Польщі сучасних письменниць, лауреат премії “Nike”. За освітою психолог. Після закінчення навчання працювала психотерапевтом. Ольга Токарчук веде семінар для прозаїків у рамках літературно-мистецьких студій у Яґелонському університеті та заняття з художнього письма в Опольському університеті. Співорганізаторка Фестивалю оповідання, авторка романів “Подорож людей книги” (певно, в українському перекладі більше пасувало б “книжки”), “Е.Е.”, “Правік та інші часи”, “Дім денний, дім нічний”, “Останні історії”, збірок оповідань “Шафа” і “Гра на багатьох барабанчиках” тощо.
Наталка Сняданко, яка мала слово на зустрічі Ольги Токарчук з читачами в книгарні “Є”, спробувала проаналізувати специфіку звичайної читацької (і також професійної критичної) рецепції творів польської письменниці. І хоч виступ був занадто зібганий, проте одна з названих проблем така: літературним критикам важко визначити суб’єкт чи об’єкт, із яким працює пані Ольга. Річ у тому, що кожний новий твір польської письменниці — це нова Душа. Не знаю, чи можна писати це слово тут з великої літери як щось символічне, монолітне, унікальне. Якщо врахувати те, що Ольга Токарчук — психолог, а за професійно-життєвими вподобаннями — шанувальниця Юнга, то, певно, можна. Душа — це й індивідуальна субстанція, наділена особливою вітальною силою, і Світова Душа, як у російських символістів. Проте нині світ занадто прагматичний, тож критики, не звертаючись до Душі, яка тепер видається архаїчним, застарілим поняттям, пропонують слово свідомість. Принципової відмінності, як на мене, немає. Може, свідомість і справді звучить більш по-науковому, по-сучасному. Але свідомість — це, може, лише частинка з виявів Душі… Може, це лише та вітальна сила, що скеровує нас сприймати світ і перетворювати його в системі індивідуальних смислів на щось олюднене, власне. А може, Душа відповідає за щось значно більше? У будь-якому разі сприйняття творів Ольги Токарчук у Європі неоднозначне, як намагалася показати пані Сняданко. І тому одразу ж надійшло запитання: чому метр європейської критики Райх-Раніцький сказав, що з творами Ольги Токарчук європейська література йде назад? Запитання і справді нестандартне. Сама Ольга Токарчук зізналася, що дуже боялася за новий роман “Бігуни”, якого ще не перекладено українською мовою. Це інтелектуальна річ, важка з формального боку, позаяк, як слушно зауважила Наталка Сняданко, одна з проблем сприйняття творів польської письменниці — це не-лінійність розгортання подій у тексті, уривчастість, перерваність, фраґментарність. Пані Токарчук боялася, що її читач не готовий до такого експерименту. Але все вийшло з точністю до навпаки. Книжка стала європейським бестселером, що справді свідчить про визнання. Деякі європейські критики навіть позаздрили: така вартісна річ, не комерційна, не одноденна, не розважально-інфантильна здобулася на високу відзнаку. Часто на полицях книгарень можна побачити спрощені літературні схеми. Це норвежець Ґордер може собі дозволити естетичний діалог із Достоєвським і Манном, а в Європі в естетичному плані все набагато простіше, позаяк книжковий ринок орієнтовано на ринкові умови, на швидке споживання книжкової їжі. Однак проти чого виступив Райх-Раніцький?Як пояснила пані Ольга, йшлося про твір, що віддзеркалює провінційне життя, а не простір урбаністичний, не світ мегаполіса зі споживацькими принадами. Професор Володимир Панченко, організатор зустрічі, зауважив, що і в українській літературі віднедавна та сама проблема: література дедалі більше орієнтується на зображення міського простору, хоч ще 20 років тому ішлося переважно про зображення світу і ментальності села. Проте з таким твердженням, можна посперечатися: повісті Марії Матіос (“Солодка Даруся”, “Майже ніколи не навпаки”, “Москалиця”), які здобули всеукраїнське визнання, — репрезентанти сільського простору, що вкорінений у міфологічну та міфоісторичну площину. Або ж роман Любові Голоти “Епізодична пам’ять”, у якому відображено процес “адаптації” сільської свідомості до міської, часом доволі болючий, драматичний, якщо не трагічний. Зрештою, захоплення в польській літературі світом села (або ж, вульгаризуючи, стихією народництва) — процес довгий і давно розпочатий. Представники доби “Молодої Польщі” поринали у світ села, який рятував їх від стану вичерпаності життя. Навпаки, в українській традиції молодомузівці відходили від сільського простору, витворюючи гру на міському ґрунті. Ольга Токарчук — психолог, який знається на горизонті очікування нинішньої публіки. Не сприймаю деяких моментів у її письмі, але романні екскурси в минуле, коли історичний час перетворюється на міфологічний, коли людина зустрічає магів і алхіміків, які відкривають зовсім інший світ — непізнаваний, містичний, не можуть не вражати. На зустрічі в книгарні “Є” Володимир Панченко прочитав уривок із роману пані Токарчук про зустріч з алхіміком і чарівником, що витворив із власної крові людину, яку мав підживлювати екстрактом крові. Цей маленький чоловічок не мав статі, був беззахисним і, здавалося, непотрібним. Але перша згадка про те, що на тілі чоловічка не було печаті статі, наводила на думку, що перед нами — химера, в будь-якому разі щось янгольське. Саме янголи не мають статі. Але ця людина створена іншою людиною, хоч і в неприродний спосіб. Усе це відкривало перед читачами грані магічного кристала, грані магії світу. Іноді ми, поринаючи в епоху пост-постмодерної раціональності, забуваємо про непізнаваність світу і його безмежжя. Твори Ольги Токарчук підштовхують нас саме до такого бачення світу, як казки. Пані Ольга не любить раціоналізму, позаяк розум занадто небезпечний і водночас замалий для пізнання. Потрібна Душа… Ольга Токарчук розповіла про свою участь в експерименті, до якого вдалося одне британське видавництво. Видавець попросив письменників із різних країн світу написати роман на основі реінтерпретації міфу. Пані Ольга взялася за шумерський міф. Як відомо, у 1980-ті на території нинішнього Іраку віднайдено шумерські таблички, на яких зафіксовано міфологічну оповідь. Цим табличкам майже 4,5 тисячі років. Але найцікавіше, що текст завершується згадуванням імені автора. Автором виявилася… жінка. Усе це змушує нас по-іншому поглянути на історію розвитку світової цивілізації. Таблички було перекладено багатьма мовами світу, зокрема і польською. Така знахідка не могла не знайти відгуку у феміністичному єстві пані Токарчук, тож вона взялася за конструювання постмодерного ритмізованого нелінійного роману на основі міфологічного субстрату. Володимир Панченко згадав, що шумерське місто Ур знайшло віддзеркалення і в українській літературі, у вірші Ліни Костенко: …І жив народ. І звався він шумери.Все пережив, і війни, й землетрус.І древні воїни, що вмерли,держали кубки біля вуст. Страшно уявити, що на тому місці, де тисячоліття тому розпочиналася писемність, формувалася могутня освічена культурна цивілізація, нині — лише вибухи і кровопролиття. Розумієш, що задум британського видавництва злободенний: потрібно нагадати людству про те, що не зброю винайшла перша людина, а одухотворене слово, щоб промовляти до серця іншого. А ми часом зазіхаємо на святе, яке існуватиме і без нас. Тільки чого досягне людина, яка винищує перші цивілізаційні точки на планеті, приносячи туди атом і ненависть?…Ідуть роки. Ідуть століття.Хтось щось руйнує. Хтось і створює.А місто Ур зсипає сміття,зсипає сміття на свою історію.Не секрет, що польська письменниця Ольга Токарчук має українське коріння. Її бабця, яка жила на Тернопільщині, свого часу вийшла заміж за поляка. Відтоді розпочалася польська сторінка в історії роду. Тому нинішній візит для пані Ольги дуже цікавий (вона запланувала собі трохи помандрувати Поділлям). Якщо у Львові пані Ольга була 2004 року, то до Києва приїздила ще за радянської влади, тридцять років тому. Українська мова видається польській письменниці неймовірно цікавою: це мова, в якій слово, яке позначає homo sapiens, належить до жіночого роду (“людина”). У багатьох мовах це слово чоловічого роду. Правда, не все вдається розуміти Ользі Токарчук в українській мові. І йдеться не про рівень побутового спілкування. Було згадано давніший діалог Наталки Сняданко й Ольги Токарчук, у якому польська авторка зізналася, що не проти багатомовності й двомовності в Україні, позаяк таке різнобарв’я мов і культур іде тільки на користь. Безперечно, багатство мов і культур у межах однієї території спричиняється до цікавих результатів. Ось хоч би українське Закарпаття або дореволюційна Одеса! Але що робити, якщо в Україні відсоток української культури, мови, свідомості не досягає потрібного для самобутності України мінімуму? Добре було б казати в Польщі про полікультурність, якби в цій країні всі спілкувалися мовою чужої держави… Можна зрозуміти пані Токарчук: у Європі — ренесанс діалектів, формується нова політика мирного співіснування багатьох культур у межах одного мегаполіса. Але ж в Україні двомовність — це повернення в минуле, спосіб колонізації. Чудово, що у Львові на вулицях можна почути і польську, й їдиш, а в Ужгороді —угорську, румунську, словацьку… Але все це добре за умови панування однієї національної етнічної спільноти. Саме на цьому аспекті слушно наголосив Володимир Панченко. Для України розмаїття культур має позитивне значення, але в тому разі, якщо буде сформовано українське ядро. Нині його не існує, про що свідчать передвиборні опитування. Попри все, відбулася дуже цікава і важлива зустріч із прекрасною письменницею, яка нарешті постала перед українським читачем не у формі книжок, а в живому спілкуванні. Пані Токарчук наголосила, що її твори “комунікативні”, тобто орієнтовані на те, щоб промовляти до сердець читачів.
