ЛІТЕРАТУРНИЙ МАРШАЛ ЦЕНТРАЛЬНОУКРАЇНСЬКОГО СТЕПУ

Сергій ТКАЧЕНКО,головний редактор журналу “Ятрань”, Нью-Йорк — Київ Ім’я Володимира Бровченка добре знане українському читацькому загалу. Його доробок налічує понад 30 поетичних і прозових книжок, а також сотні публіцистичних статей і рецензій, надрукованих у провідних національних газетах і журналах. Про його творчий і життєвий шлях написано десятки літературознавчих розвідок. Його твори включено до шкільної програми. Він  — один з видатних письменників сьогодення.Народився і виріс поет на Кіровоградщині — в містечку, яке ще донедавна зберігало традиційні риси українського села, на ймення Мала Виска. Територіально Маловисківщина розташована недалеко від географічного центру України (у сусідньому Добровеличківському районі), однак для Володимира Бровченка її україноцентризм пояснюється не лише цією обставиною.Відомий англійський учений — один із теоретиків націоналізму Ентоні Д. Сміт писав: “Рідний край стає скарбницею історичної пам’яті й асоціацій, місцем, де жили, працювали, молились і боролись “наші” мудреці, святі й герої. Все це робить рідний край унікальним”.Як підкреслював російський літературознавець і філософ Георгій Ґачев, склад мислення народу визначають його уявлення про побудову космосу, про співвідношення простору і часу, протиставлення верху і низу, ширини і далини, про основні природні стихії — землю, воду, світло.Базовим макрообразом, у якому поставала в дитячій уяві поета і в який трансформувалася в його пізнішій літературній творчості отча земля, є “сивий степ — отець моєї долі”. Поет зізнається: “Мене зродили степ і небо”, називає себе “дитиною степу”, стверджує у вірші “Степ”: “Ти в мені хазяйнуєш, степе!”, звертається до його природної стихії, як до істоти: “О батьку Степе, підкажи дорогу!” У вірші “Думка великого степу” поет уявляє себе степом. Для нього Степ — абсолютний імператив:Знову степ встає із глибини, Із душі, з очей, з моєї мови. Ось дожив уже до сивини, А не знаю іншої любові.Степового неба зорегляд Оповив і час мені, і простір… Там, в степу, глибока борозна І сліди мої на орнім полі…“Всетерплячий степ” з його “прадавніми курганами” і “свіжими болючими могилами” своїми вітряками “хрестив” поета, благословляючи його в життєву дорогу. Саме в степу — поетова “перводомівка” і “первопочаточки доріг”. Саме сюди — “до першослова, до первороду” — він тікає зі “стольного города”.Уже в зрілому віці, живучи в “Київграді”, поет потерпав через вимушену відірваність від степової землі, й слова, сказані “смаглявим односельцем” під час одного з його спорадичних приїздів у батьківський край, звучали не компліментом:— Ти ба’, по городах вже         стільки років, А так співаєш, брате, як і ми…Такі стихійні “ходіння в народ” були для поета болісними, бо несли неминучий присмак штучності: сьогодні поет зустрічався — як із рівними — з односельцями, задушевно розмовляв із ними, пив чарку, співав пісень, а назавтра повертався у недосяжну для них столицю, у свій високий кабінет, залишаючи земляків з їхніми непроминущими проблемами і негараздами…У категоріях степу поет мислить навіть себе самого: “Я — на ниві твоїй колосина”, — стверджує у вірші “Ти легендою давніх, ледь видимих днів…” Степ (іменник чоловічого роду) асоціюється в його творах передусім із батьком (також іменником чоловічого роду):У батька брови стали колосками…Таке порівняння знаходимо у вірші про дядька Устима:Та в дядька Устима Своя політика Для Олесі малої, Для Іванка і Дмитрика. Тільки гляне привітно З-під брів-колось…Через відповідні образні аналоги (словосполучення, до складу яких входять слова жіночого роду) Степ уявляється поетові матір’ю:А мені — наче камінь на душу,Мов пронизують стріли мене…Мати — з хати та й скаже: — На сушу… —І, як хвиля пшенична, зітхне. Семантику степу поет поширює і на онуків:Коли планету брали ми на руки, Оберігали від глобальних лих, В моїй родині колосились внуки, Ті люди, що родитимуть нових.Навіть дівочу красу сприймає в образах степової землі:На озері сміх.Дівчата.Скинули платтячка-одіж,Бредуть зривати        купави-качата. Може, на продаж? Жагуче-закличні, голі, Як колосочки в полі…До степу поет прирівнює навіть свою любов:І що би там не говорили нині —Я змалку колихався на калині. В її вогні навік себе втопив —І мав любов, як обшири степів.Поетів спосіб мислення — хліборобський. Пишучи про колегу-дипломата, з яким довелося співпрацювати у США, і його дружину, що виконувала при своєму чоловікові функції “бойової подруги”, поет зазначає:І він, відклавши проблеми світові, Стомлено сяде коло тебе,         як по обжинках, І, мов дитину, погладить тебе по голові, Бо ти й справді у нього славна жінка.В одному з програмних віршів — “Вечірня молитва” — саму історію народу, його минувшину Володимир Бровченко уявляє в термінах степу:Пошли Україні мудрого будівничого,А не гетьманчуків-тимчасовців,Що витоптують ниву пам’яті нашої…У Херсоні, в дні юності, працюючи в котельні консервного комбінату, поет бачив Степ. У книжці “В оркестрі світла” Володимир Бровченко зізнавався:І, диво дивне, у котлі гарячім (Не раз там був, як труби потечуть…) Мені усе чомусь жита шуміли, Громадилися хмари понад степом, На все ростуче падав дрібен дощ Та з-поза очерету рідна мати Качаточок додому закликала…Херсонці, до речі, визнали його земляком, адже саме там він починав “трудовий і поетичний шлях, був першим редактором обласної молодіжної газети”. Рецензуючи книжку Володимира Бровченка “Нерозстріляні зорі”, дописувач херсонської обласної газети “Наддніпрянська правда” П. Леоненко величає поета  “наш земляк”, подаючи матеріал про його творчість у рубриці “Книги наших земляків”.Одначе поет не зрадив своєму Вищанському степові. Херсонський степ надто рівнинний і сухий. Поетові ж степ подобається саме такий, як на рідній Маловисківщині, — з “яругами” і “косогорами”:…А вже й село виходить із долини. Там плюскотить маленька річка Вись…Степ йому подобається саме українськомовний. Казахський чи киргизький степ поет навряд чи полюбив би. У вірші “Сурми”, який відкриває перший розділ книжки “В оркестрі світла”, Володимир Бровченко говорить про “дорогу Батьківщину стомовну”, однак добре знаємо, що його батьківщина — одномовна, українськомовна.З Києвом виявилося складніше: він став для поета випробуванням. Тут було місце його нової престижної роботи, тут була столиця України. У вірші “Нехотячи найближчого образив…” поет зізнається:До серця близько підступає Київ, А там навічно оселився степ.Минуло багато років, а Київ так і не переміг Вищанського степу. У вірші “Лісосмуги” поет резюмує:Люблю безмежно городище Києве,Та в мене ще й перводомівка є, Де за ярами Виска, Оникієве… Отам душа то жайвором стає,То закигиче степовою чайкою, То в березі калиною зросте, То деревом крислатим — докучайкою Від суховіїв затуляє степ.Поет щиро переймається новітньою долею свого Степу:Тут ніби все таке, як знав я змалку, Повітря, степ, і дерево, й вода. Та в горлі сльози застряють кавалком, Бо щось найголовніше пропада.Зміни, які відбуваються зі Степом, геть його не радують:Лежать моїх ланів картаті плахти, Безмежні й неолюднені тепер. До вікон ближче підступають шахти, У душі глибше входить НТР.У вірші “Літо. Степ” він підсумовує враження від поїздки в рідні краї:Провідали з братом колишні сільця, Квітучі колишні бригади —І нашій тузі немає кінця, І нема нам розради…Свята тутешні згадались та будні —І гіркота перехоплює дух. “Безперспективні” стоять і безлюдні Цілі хати старих розвалюх.В брата вогні під бровами густими. Каже, пішов од землі народ. Хочеш, каже, за пачку “Прими” —Ось тобі хата, ось город…Виною всьому — політика колишньої й нинішньої влади:В райкомі потилицю чухають: — Ах, ти… Інструкції пункт невмолимо велів… Треба й на фабрику, треба й на шахти, І нікому, бачте, коло землі…У вірші “Недожата нива” з поетичного триптиха “Бесіди з внучкою про хліб” поет, провідуючи з онукою “солдатську могилку”, розповідає їй епізод із минулої війни, коли “пшеничні степи” були “полем бою”, і “ми” (вживаючи займенник першої особи множини, поет солідаризується зі своїм народом, хоч у той час був ще підлітком) “не брали в руки серпи”, бо в той серпень “руки тримали зброю”. Один із бійців (певна річ, такого, як і сам автор, хліборобського роду) не міг стерпіти “над хлібом наруги” і “в ніч” вийшов із “траншеї-яруги” і — “поповзом” — вижав ниву. Сам же загинув:Стало на світі більше вдовиць… Хлібові трудно служивши і чесно, Воїн лежав між снопів горілиць, Стягнутий ременем, як перевеслом.Цей безстрашний воїн-жнивар виступає у поета модерновим варіантом традиційного образу козака-господаря, набираючи узагальнених епічних ознак язичницького бога Степу.Володимир Панченко слушно підкреслював “абсолютну закоріненість поетової музи в оцій його степовій Малій Висці”. Відомий критик переконаний, що саме “в маловисківських степах душа поета розпогоджується після столичних кам’яниць”. Рецензуючи книжку Володимира Бровченка “За сивими курганами”, член АУП Василь Піддубняк зазначив, що її “спільний знаменник” — “Степ”. Аналізуючи доробок колеги з Товариства “Україна”, письменник Микола Чубук також відзначив степову “заземленість” його творчості.Степ відігравав особливу роль у житті людей ще з давніх біблійних часів. У степу (пустинній місцині) жили пророки — якнайдалі від міського гамору і метушні. Як зізнавався сам поет, “степ став основним героєм моєї творчості. Дехто з літературних колег навіть зауважував, що пора б, мовляв, виходити на ширші простори, а то все пишеш про Вись та про степ. А я собі думаю, помиляєтесь, шановні. Може, в тому й полягає творче щастя, коли в найближчому, найріднішому знайдеш поетичну “відмичку” до широких осягнень буття”.Гадаю, що винесений у заголовок високий титул “літературного маршала” — не перебільшення, адже маємо всі підстави вважати, що після Івана Тобілевича, Євгена Маланюка і Юрія Яновського цей почесний клейнод перейшов до рук саме Володимира Бровченка.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment