ОБЖИВАННЯ КЛИЧНИХ ВІДМІНКІВ

В’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙЗвільнення тексту з кокону фраз і ніби завбачливий підрахунок граматичних форм, урешті, також властиві цьому періоду. Може, саме через їхню перевагу в звучних теоріях оцінка художнього простору кінця 1960—середини 1980 рр. позбулася найзаповітнішого — цілісності. Поетичний напрям, окреслений у тодішній українській літературі, нині чи незграбно оминають, чи “пошепки” зараховують до “тихої лірики”. Хоч мимохіть більше “приглушуються” естетичні суголоси між самобутніми доробками. Адже безпосередні стосунки, тісні естетські обговорення чи, тим більш, маніфести для багатьох сучасників “київської школи” не були найістотнішими.Поезією із “середмістя” ХХ ст., здається, вишукано підсвічується кліше про виняткову мову в підґрунті окремого покоління. “Людина. // Народжуєшся тільки в однині”, — спостеріг у досі не відомому верлібрі Володимир Затуливітер. Уже за кілька рядків його ліричний герой, спраглий до зізнань, стверджуватиме: тільки сьома форма у словозміні недосяжна. Хоч небавом буде “вже не так страшно”, бо, “себе не докликавшись, // пізнаєш, що є ще ти: тебе, тобі, тебе, тобою, на тобі // (кличного немає)”. Про те, що стислому читацькому розмовнику таки вистачає обширу для звертань і нагадувань, свідчать, зокрема, три книжки, видані впродовж останніх років. “Чаша жертовна” (2009) світлої пам’яті             В. Затуливітра поряд із томиком Михайла Дяченка “Музика і мати” (2008) розмикають уже відомий стильовий обрій письменників. Натомість збірка Романа Кіся “Написи на румовищах” (2003) уперше вивільнює з-поза самвидавних притулків поезію етнолога, філософа, культуролога. Кожен із цих ліриків прикметний певним прийняттям герметизму, і не образного, непроникного для тлумачень, а “життєтворчого”. Своє вибране М. Дяченко невипадково розпочинає з каверзної присвяти: “Усіх, хто гіпотетично міг би допомогти у… виданні бодай гривнею, але не допоміг, автор обіймає…” Структура “Чаші жертовної” впорядковує архів яскравого поета, ще не опрацьований до ладу. Водночас найбурхливіший гнів Р. Кіся викликаний довколишнім надсадним гамором. Чи не тому є підстави віднайти за впізнаваним кличним відмінком.ГОЛОС ПЕРШИЙ, “HОMО NOVEMBER”ЗАТУЛИВІТЕР Володимир. Чаша жертовна / Упорядк. В. Бородін, Л. Снісар. — К.: Видавн. Центр “Бучак-ирій”, ТОВ “Задруга”, 2009. — 424 с.Таке осіннє ім’я одному з ліричних суб’єктів дає В. Затуливітер. Чималою мірою воно личить і “пізнім” добіркам автора. Ідеться тут не тільки про перегуки із загибеллю талановитого літератора й чутливого редактора, несподіваною, наче стрімкий падолист. Необтяжені крони, схоже, — прикметний символ прозорості в образному круговиді. Затуливітрові твори, друковані в попередні десятиріччя, майже завжди виокремлювалися пружністю рефлексій про природу. Безмежно зацікавлений погляд героя там не міг бути незрушним, наче в когось із “наукових поетів”-сентименталістів. Він прожогом, або, за власним оказіоналізмом, “захаращо”, облітав терени, де зарінки Дніпра чи прибалтійські луки звірялись у пережитих драмах і мимоволі навчали.Вірші з ошатного вибраного налаштовані на такий діалог найнаочніше. У розкішному оформленні книжки Віктора Бариби та Вадима Бородіна задіяно пам’ятні кадри з довженківських “Землі” та “Звенигори”, у кожному з яких мовою кіно “серце збилось, наче лист. // Брунечка зарубцювалась, // де сміялося колись” (“ХІІ. 1989”). Щоправда, між чорно-білими вставками проглядається вмиротвореніший, ніж раніше, блукалець — ледь уловлюваними, й тому ще “не написаними пейзажами”. Це авгур, який у чужому ХХІ ст. віддано ворожить на лініях польоту птахів у чистому листопадовому небі. Бо “тільки ти // постіль неба, в журавлиних мітках, стелиш // із таких далин — на те ні рук, ні крил…” (“Гомо новембер”).Безлюдні привілля автор ніби пересаджує в ту саму недорозгадану твердінь, де “пергаментні барвінки й спориші… // гудуть-шепочуть… // підбитими лелеками душі, // яка ще пам’ять слова, що вже не мають значень…” (“Той, хто розказує лелек”). І водночас вичерпна образна мова поета — “поцілункова”. “Одведись не дивись // посунься калино губами // біло-біло морозяно в світі // чого ж ти дурієш // од моїх віковічних очей” (“Біле-біле”), — згага до пестощів заступає всі розділові знаки. Миттєва розгублена засліпленість у В. Затуливітра стає посестрою найчистішої ясності: “Сьогодні сталось. Грішний чи не грішний, // сміявся, може, з тебе — не сміявсь…” (“Таких, як ти, мені уже не буде…”). У ній усі шість відмінків “я” переростають у тривожно-невидне “ти”: “Втікай, немов Орфей. Тонку десницю // до голої душі ліпи, немов бинти. // Отрута мариться. Цикута сниться. // Давно помер, давно забутий ти” (“З присвяти”). Отже, хто розпорядиться кличним відмінком, як не Еврідіка, осяяна по-осінньому?ГОЛОС ДРУГИЙ, ДЛЯ ВУХА БЕТХОВЕНАДЯЧЕНКО Михайло. Музика і мати. — Кобеляки: Кобеляки, 2008. — 348 с.Якщо вся суть метафорики Володимира Затуливітра в пильній передачі книжною мовою того, що підказує природа, Михайло Дяченко прагне прискіпливо розрізняти олюднене і нерукотворне. З такого приводу в циклі “Живопису фарба жива” (назва свідчить, що буває й “нежива”) він навіть дискутує з хрестоматійною “художницькою” баладою Івана Драча: “Стоживописне май-надвечір’я… // Гей, хто в лузі Сар’ян, озовись! // Тут хмарин розпрозорене пір’я, // там — тополі злітають у вись…” (“Перед картиною заходу сонця”). Усевидющим вікном, у яке “влітають ластівки і небо, // а вилітають ластівки і крик”, для ліричного героя є лише “слово слів — невисловлене слово” (“Пам’яті друга Семена Ковальчука”) (курсив автора). А привілля краєвидів у цих віршах озивається щоразу “безіменними звуками”, які пахнуть м’ятою й фіалками (“Фантазія вічного лісу”).Від першої збірки “Іще зозулі слово не погасло…” (1991), яка увійшла до видання поряд із новими віршами, комічними епітафіями, епіграмами, широким спектром перекладів, текстами листівок, щоденниковими уривками, кількома оцінками критиків, поет закріплює рівнозначну піднесеність за трепетними степовими картинами та власне мистецькими палітрами. Проміжний між їхніми “крайнощами наснаги” фольклор. Пісенна канва тісно споріднює Дяченка з митцем-ровесником Михайлом Саченком. Обидва письменники впевнено почуваються у меткій ритмізації, візерунчастому словотворі: “Наїхало дощів // до травня в зелен-гості, // з далеких ген-країв, // з чужої стороності, // такі вже зелен-ніжні, // такі зеленомлості, // такі зеленомудрі, такі зеленопрості!” (“Наїхало дощів…”). Часта ця впевненість і в розчуленій оповіді: “— Жовтень? //— Я! — й сипонув листками, // і дощами, // й грибами запах…” (із циклу “Жовтневі алегорії”).Ці риси сприяють тому, щоб ясність, притаманна М. Дяченкові, як і В. Затуливітрові, тут уподібнювалася до загадкової ширми. Поета з Дніпропетровщини цікавить розкута гра читацької уяви. Через це в його доробку не бракує загадковості, щоправда, не конче пов’язаної з міфом. У циклі “Краплини” ліричний оповідач ніби раптово забуває про опредмечений виклад і затуляє долонями очі того, хто тримає книжку: “Крізь голубу фіранку диво-сну // я ледь розгледів голубине туркотання… // Десь зовсім поруч бавилось дитинство” (“Уранці”). Хоч, може, річ і в серпанку розчуленості, “талості”, що полонить погляд.Тож, на відміну від “Чаші жертовної”, роль сердечного ворожбита призначається саме реципієнту, який за потреби збагне: “Тихо як! — // геніально-тихо! — // як у вусі Бетховена…” (“Музика ночі”). Цю роль потаємності переживань автор уподібнить до “тонкої-тонюсінької // золотої нитки єднання // напнутої між найвищим хрестом // православної Софії // і моїм гріховним серцем язичника…” (“Осінь у Києві”).Хіба мовчазність фантазії — не кличний відмінок?ГОЛОС ТРЕТІЙ, ЗІ СНІЖНОЮ ХРИПОТОЮКІСЬ Роман. Написи на румовищах. — Львів: Манускрипт-Львів, 2003. — 128 с.Ця тендітна збірка видана раніше від двох попередніх. Але стильовий контекст запізненням не порушиться. Розглядаючи її, мабуть, не кожен повірить, що має справу з андеґраундом. Виняток серед читачів становитимуть ті, хто чув про львівський підпільний альманах “Скриня”. Справді, знайомство з творами Кісевого колеги за журналом Грицька Чубая, часто побіжно-модне, нині й складає основне уявлення молоді про тодішню поезію. Непросто буває хіба співвіднести куртуазну тональність автора “П’ятикнижжя” з поширеними шибеницькими спогадами про нього, ба навіть із “додатковою літературою” музиканта Ілька Лемка про “протирадянський” Леополіс.У справжності неформальних 1970—1980-х “Написи на румовищах” переконують до щему дохідливо. Передусім, через біографізм. Роман Кісь, окрім кількох арештів та ув’язнень — тавра тієї доби, пережив іще й трирічне кочування з оленярами-чукчами, протестуючи проти глупоти в наукових стандартах. Звідси — проступання у віршах мотиву безпам’ятної втечі. Йому скорюється навіть охудожнена юрба, яка “брела і хнюпилась… // І ховала чорні трупики посмішок…” (“Око”). Чи не від цієї динаміки табірна поетика, суголосна Стусу та Руденку, живе в легкій мінливій палітрі: “Північний промінь — акварельним приторком // І вже рожево лагідніє сніг… // І так чутливо, // так хитливо витекли // Блакитні тіні із копит і ніг…” (“Північний промінь — акварельним приторком…”).Наскрізний образ книжки — Овідій із гіпівськими герданками, оточений засніженою тундрою. Він — важливий, але “випадковий… гість, // Що йшов до природи від літератури” (“У тундру — від галасу і від гуркоту!..”). А ще — зворушливий “футуристичний грубіян” із семенківською тонікою, викликом до “сальонового базікання” (“Обиватель”) та “колажу із… // Дірявих трамвайних талонів” (поема-видіння “Написи на румовищах”).Тож дяченківська осібність позалюдського й обжитого світів хвилює менше такий фактурний ліричний характер. Для нього загрозливіший повний збіг життя й кипучого мистецтва, коли умовність, навіть гротескова, переростає в остогидлий стереотип. Невипадково розділи в кількох провідних поемах збірки присвячені “кар’єрі мови”, через яку Міцкевич приречено стежить за гелікоптером, а супрематичні ескізи нагадують про “світ прямокутний і рівнобіжні фрази”. Водночас, попри осоругу до “розмагнічених” дисонансів, авторська нарація пестливо визбирує назви “заборонених” гуртів, течій, цитат.“Румовища” письменника, хоч і не в по-затуливітрівськи розкішних пейзажах, приховують музикальність. На відміну від Г. Чубая, звуковий лад тут убачається не як спосіб оскаржити світ. У поемі-триптиху Кіся “Відродження роси” збої в гармоніях найдошкульніші: “От постава сторіччя — хмародери жорстокосерді // І жорстка металевість хард-роківських децибел… // Мозгівниця скрегоче, мозгівниця моторна гарчить” (“Постава сторіччя”). Стрункість же мелодії — шлях до збереження людяності Овідієм “У бороді моїй вітер собі насвистує… // Йому рукавицею я, // рукавицею диригую…” (“У бороді моїй вітер…”).Схоже, третій різновид кличного відмінка — сховок для роздумів подорожнього.Згідно з такою “троїстою” романтичною граматикою, життя “я” в поезії другої половини ХХ сторіччя ніби уособлює весь зріз попередніх віршових пошуків. І різний масштаб письменників тільки підтверджує це. В. Затуливітер та М. Дяченко виводять на новий художній виток чутливу натурфілософію. Наскрізна проблема книжки Р. Кіся — естетизм. Геній знову потребує тиші, проте нерідко для змагань із нею, для видобування музики з алхімічною строгістю. Остаточно всі авторські голоси починають урівноважуватися самою мовою, яка “второвує”, робить доступнішими, звичнішими, яснішими вибагливі модерністські звороти. Таке рецептивне “згладжування”, вочевидь, і становить підґрунтя для часто згадуваного “неомодернізму”, того, що тривав від “Скрині” до пізніших “гераклітівців” — “Голінних ентузіастів рака літерального”. Символічний сьомий відмінок стосовно багаторівневого напряму свідчить про дедалі “закличніше”, бурхливіше повернення до джерел. А триватиме воно доти, доки почуті відлуння ще не різатимуть слуху надміром.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment