Григорій КУЦЕНКО, голова Київського товариства політичних в’язнів та жертв репресій,м. КиївВийшов тритомник письменника Віктора Гамана “Коридори ЦК”. У контексті сучасної історії це дуже цікава й повчальна трилогія, бо написана як щоденникові спостереження і роздуми в “котлі” ЦК КП України. Хоч і написав Віктор Пантелійович у передмові до другого тому, що “головне в цих книжках не ностальгія за минулим”, але як цього уникнути? Там була молодість, чисті ідеї й бажання щось зробити добре людям і країні, в якій жив, яку шанував як батьківщину. Авторів батько не повернувся з війни, захищаючи саме цю країну. Не уникнути людині жалю за минулим, за тим, чого навчалася… Це природа пам’яті й життєва філософія, віддалена від сьогодення.Тож адміністративна система ізсередини, репортаж з кабінетів і коридорів (петля на шиї була у всіх, і багатьох вона стримувала). Серце й душа українця Віктора Гамана благословилися чистотою й наївністю сільського повоєнного дитинства, бідної голодної юності, піднесеної до — хай і уявної — Правди, в яку вірив. Ця чиста віра й привела автора до коридорів обкому, а згодом — ЦК, де людина не могла належати собі.Щоденники Віктора Гамана несуть свіжість вражень від побаченого й почутого, а водночас і осмислення того, що відбувалося в житті країни, простих людей і чиновництва, бо саме чиновництво було в радянські часи носієм партійної діяльності, отже, складало природу системи. Партійний актив був золотим фондом системи. Номенклатура посаджена Сталіним, пережила Хрущова, розцвіла за Брежнєва, була і залишається силою досі, спаяна інтересом, застіллями і взаємопідтримкою. У щоденниках Віктора Гамана усе це можна простежити, відчути, бо це — пульс часу, життя номенклатурного організму.2009 року, перечитуючи щоденник як документ епохи, я зробив чимало записів на полях тритомника. Деякі з них наводжу. У коридорах тодішньої влади не було тверезості, критичності в оцінці вождів, лише партійний сленг, а за ним — свавілля й жорстокість до “відщепенців”, а головна турбота — зберегтися при владі, не зупиняючись ні перед чим. “Битіє переросло в биття”, бо самі вони теж були в системі політичними ґвинтиками.Чи могли щоденники про коридори влади побачити світ у ті часи, коли їх написано? Звичайно, ні. Бо це була таємниця закритої системи. Виносити будь-які свідчення, “сміття” з коридорів і кабінетів було заборонено. Непослух карали швидко й жорстоко. Втікачі — “зрадники” писали про такі коридори в еміграції та вигнанні. Тим і цінні свідчення Віктора Гамана, що вони написані по свіжих слідах, а нині — майже без купюр — опубліковані. Саме ця обставина робить щоденники унікальними. У другому томі є тодішнє офіційне твердження: “Национализм многолик. Это: 1. Идеализация прошлого. 2. Бесклассовый подход. 3. Преувеличение национального. 4. Сепаратистская политика. 5. Вывод: строить хорошо у себя, значит, проявить интернационализм”. Цікаво, хто тоді в країні міг дозволити собі мати іншу думку? Ось цитата із В. Щербицького: “В умовах міжнародної розрядки відбувається дальше поглиблення і загострення ідеологічної боротьби. Треба викривати підривні дії націоналістичних, сіоністських центрів, маоїзму”. З “маоїзмом” зрозуміло, але “підривні” дії націоналістичних і сіоністських центрів, а далі що? Правильно: далі — арешти, суди, табори… Ось вона, реакція на поглиблення й загострення ідеологічної боротьби. А “підривні центри” — це ще й таке: я щось прочитав, щось сказав… Автор чесно пише про долю Івана Дзюби: “Різкі зміни після травневого (1972 р.) Пленуму ЦК КП України (зняли Шелеста, обрали Щербицького). Принципова лінія цілком виправдала себе. Було завдано ідеологічного удару. (Це, мабуть, коли Івана Михайловича посадили до камери КДБ. — Авт.). Розчарування на Заході, а наша велика перемога. Він зрозумів, засудив свою діяльність”. Або: триває пленум ЦК з критикою П. Шелеста: хто “прямо” критикує, хто “непрямо”, хто нічого не говорить… А хто заявляє відверто: історію України “не можна розглядати поза історією Російської держави”. Далі “в національному питанні група митців у 20—першій половині 30-х років виявила хитання, а окремі з них ставали на шлях боротьби проти політики партії”. Це вони, хто “виявив хитання”, лягли в землю Биківнянського лісу, Левашовської пустоші, Сандармоху, Соловків з простреленими головами — сотні молодих і немолодих поетів, письменників, митців України, яких ці “ЦК” і його репресивні дітища “виправили” назавжди, і не каються в цьому й досі.Є в щоденниках Віктора Гамана неприховано “крамольні” думки, за які не тільки могли “попросити” з роботи… 9 квітня. Робота над інформацією про поїздку Л. І. Брежнєва в Сибір і на Далекий Схід. Чому? Навіщо ця поїздка? Знічев’я. Бо який результат? Жодного. Попив, побазікав… У таборах сиділи й за меншу “крамолу”. Або про смерть Кулакова: “За сталінською традицією, ніхто точно нічого не говорить, бо таємниця смерті тримається за сімома замками” (Брежнєв не сприймав Кулакова). У розділі “Пам’ятне в 1978 році” читаємо: “У цей час, як відчувалося, я вже був “під ковпаком”. Ще б пак! Писав трилогію про лікування травами (тобто “неознахарство”). Це було чужим для цековських стін. Ну чом не орвеловський “1984-й”?! Працівник ЦК “під ковпаком”, — це вже діагноз для радянської психіатрії, принаймні для оргвисновків… Віктор Пантелійович міг потрапити і до Мордовії, де були його однокурсник В’ячеслав Чорновіл, побратим по перу Микола Руденко, або до Дніпропетровської спецлікарні, де також “лікували” “писак”, тобто виправляли “виявлене хитання”. Врешті-решт В. П. Гамана звільнили з ЦК без будь-яких формулювань. “ЦК — абревіатура з двох літер. Але яка грізна магія цього слова, що стало уособленням влади в Україні протягом багатьох десятиліть! Звідси простяглися важелі керівництва до великих міст і віддалених сіл, до всіх заводів і колгоспів. Звідси надходили команди, як збільшити видобуток вугілля і якими сортами пшениці засівати поля, як оплачувати працю музиканта і про що треба писати в газетах. Тут призначали керівників областей, міст і районів, усіх міністерств, наукових і навчальних закладів, звідси надходив дозвіл-рознарядка, кого обирати депутатом, кого з авторів не можна друкувати, — словом, це була така тотально всеохопна установа, зміст і характер дії якої, думається, нелегко буде в повному обсязі збагнути тим, хто житиме і працюватиме, скажімо, вже в другій половині ХХІ століття. Отаке всевладдя, більше скажемо — всесилля і право видавати народжену в цьому будинку думку істиною в останній інстанції — водночас вражали обмеженістю, обережністю і навіть боязкістю. Чому боязкістю? Бо ЦК Компартії України — то був абсолютно залежний підрозділ від союзного партійного керівництва в Москві”. Так написав літературний критик і громадський діяч Леонід Остроушко в післямові до тритомника.Додам: ці “коридори” були націлені на постійну війну з інакодумцями, з виявом вільної точки зору. Ця війна разом зі справжньою війною на всіх континентах (Афганістан, Нікарагуа, Ангола, Мозамбік, В’єтнам, Палестина, Іспанія, Чилі) виснажила країну з велетенськими запасами матеріальних, природних ресурсів, довела її до повного банкрутства й розвалу. Це все морок коридорів ЦК, більших і менших, впливовіших (як члени Політбюро) чи менш впливових чиновників — усі вони винні в загибелі мільйонів громадян, поспіхом таємно копаючи велетенські братські могили, не підозрюючи, що закопують там і майбутнє власної країни. Нам залишається подякувати Вікторові Гаману за багаторічну працю, за документування подій в цеківських коридорах, відтворення портретів їхніх мешканців, відчуття застійної атмосфери, що призвело до заміни старих коридорів новими, демократичними. Повчальні томи, повчальні щоденники. Хай люди читають, вдумуються, роблять висновки.
