ГАЛИНА ТАРАСЮК: «СВІТ ТІСНИЙ, ОСОБЛИВО НАШ, ЛІТЕРАТУРНИЙ»

— Галино Тимофіївно, без довгих вступів беремось до діла. Поговоримо про Вашу творчість, і це саме той щасливий випадок, коли читачам не треба довго розповідати, хто в нас у гостях. Якщо й будемо вдаватися до вступів і прологів, то цей пролог — Ваша поезія. Не вірю, що її “сонця кущ зелений” не світить і не гріє. Отож, поетеса Галина Тарасюк — це вчора чи сьогодні?— Не можу зарікатись, але, мабуть, поезія — це вже вчора. Як молодість — пристрасна, бурхлива, сповнена ілюзій-алюзій. А якщо й буде “повернення”, то в іншу естетичну якість, можливо, це будуть філософські “размишлізми”. Я боюсь повторень. Життя надто коротке, щоб повторюватись навіть у самому собі. І це насамперед стосується творчості. Але — як гарно (до сліз) Ви про “сонця кущ зелений”… І світить, і гріє, і снаги додає, і гордості, як дівоцькі фотографії, мовляв, ось які ми були прекрасно-геніальні. Недаремно життя прожите… Але є ще одна заковика — літературні жанри дуже ревниві. І якщо ти прагнеш досягти довершеності в котромусь, маєш жити і творити за його жорсткими законами. Тому я пишу або тільки новели, доки не випишусь, або романи — можна й кілька паралельно писати. Недавно, в паузі між романами, мене потягнуло на п’єсу. І я спробувала. І написала. Залпом. І відклала, бо там є все: інтрига, енергійні репліки і діалоги, запах епохи, навіть образи героїв виписані, але нема головного — чистоти жанру. — Наскільки в момент задуму відчуваєте жанр? І як ставитесь до того, що нині й прозу, й поезію називають “текстами”?— Все залежить від “матеріалу”. Якась вражаюча реальна подія, особливо трагічна, вимагає і стислої, сконцентрованої форми викладу. Щоб твоя інтерпретація письмова вразила читача, як блискавка. Передати це можна короткими реченнями, “рубленою” фразою, “загадковим” початком і “нагнітанням” пристрастей… Або навпаки, “матеріал” напрошується на філософське узагальнення, психологічне відстеження. Тоді вмикається відповідна форма мислення: романна, а не новелістична чи поетична. Нормально, оскільки цей термін придумали ті, які справді не знають, як назвати… свої тексти. Я ж на означення своїх творів цього слова не вживаю.— У Ваших віршах 80—90 років з’явилися гострі й болючі мотиви, скажімо, як у вірші “Я жінка з черги” і т. ін. Що це було — навмисне опрощення романтичної ліричної героїні, соціальні рефлексії, пошук темпоритму монологів для героїв прозових творів чи щось інше? — Певно, все, що Ви перелічили з таким знанням справи і відчуттям автора. Справді, чимало так би мовити апробованих у поезії мотивів стали темою моїх прозових творів. А “щось інше” — це, можливо, криється в самій моїй вдачі. При всій своїй толерантності, доброті й прощенності  внутрішньо я перебуваю постійно в стані війни проти всього того, що порушує мої наївні поняття про справедливість. Це пояснює і мою активну громадянську позицію, і такі… “революційні” мотиви у творчості. Тим паче, що в ті часи ми вірили, що Словом можна як не змінити, то бодай трохи вдосконалити світ. — Чи не поезія вплинула на те, що багато Ваших творів — монологічні?— Думаю, що так. Річ у тому, що монолог, зокрема і в поезії, завжди викликає довіру, провокує суголосний діалог із читачем. — “Кусайте, кусайте яблуко мого життя” — цитую Ваш поетичний рядок, аби запитати, наскільки є автобіографічною Ваша проза, особистіними — переживання, спокревними — герої?— Важке запитання… Ніколи не задумувалась над цим… Як Ви знаєте, я десь у шістнадцять почала писати новели, які через тридцять років увійшли в книжку “Любов і гріх Марії Магдалини”. Вони справді були біографічними, оскільки я в них вклала весь свій житейський досвід і поняття про людей і світ, який окреслювався межами мого рідного села. Написала десь 15 новел і все! Матеріал вичерпався! Тим більше, що мене запідозрили (це були 1966—1968 роки) в націоналізмі, у викривленні радянської колгоспної дійсності, наслідуванні Кафки і Джойса, про яких я зовсім не чула у своїх подільських степах. І тоді я почала писати вірші, які живляться емоціями, де не потрібний фактаж, не треба рубати в очі сіросвитну правду-матку, де, навпаки, правдивість твориться метафорою — ілюзією, півтонами і натяками. І тільки через тридцять років, натоптавши душу враженнями від тисяч подій, характерів, знаннями про власне і сотні чужих життів, я зрозуміла, що знову готова писати прозу.Звичайно, в кожному творі є якийсь особистісний штрих, якась дещиця, епізод, який висмикуєш із власного життя, з власного досвіду, щоб надати граничної правдивості тому, про що пишеш. Але частіше буває, коли чуже, підслухане чи підгледжене життя мусиш перепустити через себе, пережити, як удар блискавки. І часто — пережити вперше, ввімкнувши на повну потужність усі свої емоції. Тоді відбувається диво творчості: чужий життєвий досвід стає твоїм. Це все одно, що грати роль у виставі: чим більше стираються грані між чужими рисами і власними, тим більша ймовірність достовірності, життєвості й правдивості образу. Але є в мене і справді автобіографічний — за жанром — роман “Грішні, чесніші за херувимів”. Хоч, за великим рахунком, ця автобіографічність — насправді суцільна вигадка, казка, гарна і страшна, розказана вустами п’ятирічної дівчинки, яка живе в тілі п’ятдесятирічної жінки.— Однак останнім часом Ви застерігаєте читача: “Усі герої твору, зображені в конкретних історичних реаліях, — вигадані”. Хоча в одному зі своїх інтерв’ю говорите про те, що будь-які люди й реалії для Вас — “романний матеріал”… — Між цими “заявами” немає суперечностей. Я не пишу про конкретні події й конкретних людей, бо це нецікаво. Я “живописую” явища і типи характерів, які, звичайно, не виссані з пальця, вони мають реальну основу. Часом якась риса, фраза, вчинок, подія з життя однієї людини змушує писати цілий роман. Але роман не про конкретну людину, а зовсім іншу, зліплену з тисячі подібних типів. А часом мені здається, що загалом усіх своїх героїв змальовую із себе. В мені теж намішано всілякого… і комплексів, і маній, і ницого, і високого, грішного і святого… Інша річ, що саме з цього всього стане внутрішньою мотивацією до написання твору. Адже  кожен пише лиш про те, що особисто заболіло, запекло, солодко замлоїло чи просто дістало. І якщо йому це вдалося, тоді й читачеві болить, і персонажі “впізнавані”. Притому кожен читач впізнає свого “героя”. А я від того маю купу неприємностей… — Конкретизуйте: а) Вас переслідували? б) чи доводилося чути від читачів, що вони впізнавали прототипів? — Було всього і всілякого, бо світ не тільки дуже схожий, він — тісний, особливо, наш, літературний. Доходило не просто до скандалів — до абсурду. Вкотре перечитуючи роман Ольги Кобилянської “Апостол черні”, зловила себе на бажанні написати про старіючу знамениту письменницю, ліміт геніальності якої вичерпався разом із простими людськими потребами: закохуватися в чоловіків, ревнувати, себто з лімітом лібідо. Але писати про таку жінку я, правду кажучи, остерігалась, оскільки в Україні жінок-класиків мало, а тому, звісно, могли б з’явитися небажані асоціації. Тому я перестрахувалась і написала про старіючого радянського класика, відповідно прикрасивши його життя відповідним епосі джентльменським набором типових достоїнств і вад. І отримала такий скандал від колег, що почала не лише людей, а й сама себе боятися, як Гоголь, пробачте за нескромність. А віднедавна боюся приїздити у свою Орлівку, бо там теж читають мої книжки, і вже повпізнавали в моїх героях всю мою рідню: і тіток, і дядьків, і братів з братовими, а кого з персонажів не впізнали, то думають, що то я, мої діти й чоловіки… Особливо це стосується монологічного роману “Мій третій і останній шлюб”. Тому й почала застерігати читачів: “усе в книжці вигадане”. Хоч не знаю, чи це допоможе… — Як і які обставини Вашого життя впливають на написання ваших книжок? Що живить Ваші авторські емоції — любов, ненависть, жаль, співчуття? Яка відправна точка письма?— Думаю, що кожне з людських почуттів і всі вони в комплексі. Що ж до обставин… Біда, горе  не просто вибиває із сідла — вбиває. Але ось активна громадська діяльність, якийсь “героїчний” вчинок — сприяють. Здається, Той, Хто вділив мені письменницького талану-таланту, пильно слідкує за чистотою і благородством моїх дій і намірів. Як я хочу за різних обставин злукавити, на щось заплющити очі, десь промовчати, Він мені буквально “перекриває кисень”. Позбавляє натхнення. Я не можу ні писати, ні читати, ні жити. Тому, як каже одна моя героїня з гуморески “Гвадалквівір і далі” ще 1993 року, “мушу бути завжди в епіцентрі боротьби і на вістрі борні”. Така плата за право писати…Та все-таки найбільший стимул до писання — відведений мені для цього час, який, на жаль, невблаганно минає.— Ще кілька років тому я беззастережно могла б сказати, що у Вашій прозі домінують жінки. Сьогодні, після з’яви романів “Між пеклом і раєм”, “Храм на болоті”, “Цінь Хуань Гонь” ідеться скоріше про жінок у чоловічому світі, про чоловіків у світі деформованих цінностей, про чоловіків і жінок, які існують в одному часі, але в різних світах…— Бачите, як Ви тонко відчуваєте спонуку, насправді дуже заховану навіть від самого автора. Але Ви не назвали моєї найновішої збірки новел “Короткий танець на Віденськім балу”, яка присвячена проблемам жінки в чоловічому світі, сучасному, а тому особливо жорстокому, цинічному і підступному. Як бачите, я ще не вичерпала власні комплекси і мотивації щодо цієї теми. Так, я ніколи не кажу про те, що мені як жінці довелося перебороти на шляху до права бути самодостатньою особистістю, але про це пишу, можливо, наївно сподіваючись застерегти інших… Та Ви, певно, самі не раз ловили себе на думці, що не відаєте, задля чого пишете, тим паче, що хочете сказати. Де мета і яка мотивація цих добровільних мук?! Ну не заради ж слави чи популярності, бо в Соньки Золотої ручки чи Жириновського вона більша! Не знав, заради чого “страждає, мучиться й не кається” і Тарас Шевченко, і жахався власного таланту Микола Гоголь. Аж збожеволів від того, про ЩО і про КОГО змушував писати його Геній. В юності мені здавалося, що моя місія “згори” — продовжити в слові життя тих дорогих і неповторних людей, яких смерть безжально висмикувала в мене з-перед очей. Тепер думаю, що кожен митець-творець запрограмований ще й дати відповіді на визначальні морально-етичні запитання свого часу, зокрема, й на ті, що Ви перелічили… — Що цікавіше — жити чи писати? — Мабуть, жити й писати.— Проза як життя чи проза життя?— Мені подобаються обидва визначення і те, що за ними. А чим більше живу, тим більше знаходжу втіхи у звичайній прозі життя, яка мені дарує сюжети і довгожданну можливість писати.— Наскільки важливим є для Вас належність до літературної тусовки? Чи вірите в літературне братство?— Раніше, в молодості, коли ми всі тільки вирушали на ярмарок літературний, тусовки, чи творчий бомонд, як ми казали, для мене важили дуже багато. Я й досі згадую зі сльозами ностальгії ті вечори, зустрічі, семінари, особливо березень 1977 року, коли нас із Вами, а також Михайлом Шевченком, Наталкою Білоцерківець, Ларисою Хоролець, Валею Кузьменко, Тамарою Костецькою та іншими приймали у Спілку письменників. У цьому було відчуття суголосності, єдності кровної зі своїм поколінням і мети — сказати правду від його імені. Шкода, що не завжди це виходило… Сьогодні ціную зустрічі з добрими і талановитими друзями, щиру розмову, сповнену спогадами юності й планами на… авжеж, майбутнє. Чи вірю у літературне братство? Вірю. І мрію про таке товариство, особливо сьогодні, коли наше з Вами покоління уже вертається з ярмарку… Саме час згадати про найцінніше — щастя спілкування близьких за духом людей. — Трьох Ваших найновіших книжок “Цінь Хуань Гонь”, “Короткий танець на Віденськім балу” та “Сестра моєї самотності” цілком вистачило б, аби зі смаком обговорювати широту Ваших тематичних зацікавлень, авторських можливостей і стильових знахідок. Отже: іронія, гротеск, сарказм… Український роман абсурду. Театр тіней. Політичний гороскоп і психологія виродження на політичному ярмарку — це все мої враження від роману “Цінь Хуань Гонь” — телеграфним стилем.“Сестра моєї самотності”… Ні, я не помилилась і не забула сказати “Смерть — сестра моєї самотності” — так називався Ваш перший роман. Перший в авторському рахунку і перший в літературі нового періоду. Ви першою заговорили, як самі пишете, про “те, що з нами відбувалося і відбувається”, очима представників двох світів, на які розділене наше суспільство. Це була “бомба” ще й тому, що йдеться про двох письменниць, про те, що правда життєва і правда творча для багатьох були двома різними правдами, і від цього не сховаєшся за соцреалізм… Щойно побачило світ допрацьоване видання цього роману, і слово “смерть” зникло з його назви. Що ж, часом смерть визволяє людину з мук сумління, але чи звільняє смерть носія ущербного сумління наше суспільство від подвійної моралі?— Колись я гадала, що смерть — це звільнення від мук, хвороб, помилок, тобто від “бремени” земного життя. Але, на жаль, з роками гірко переконалася, що смерть ні від чого не звільняє. Вона — просто інша форма існування, однаково уярмленого нашими земними гріхами й окриленого нашими чеснотами. Тобто на “тому світі” чи в паралельному світі, який ми називаємо “пам’яттю”, не легше, аніж у реальному. Мені, православній християнці, яка регулярно ходить у храм молитися за здоров’я живих близьких людей і за упокій тих, хто відійшов за вічну межу, подобається один постулат християнської віри протестантського обряду, за яким людина мусить жити  праведно тут, на землі, й відмолювати гріхи теж тут, і самому — за життя. Бо ніхто по твоїй смерті за тебе не випросить у Бога тобі й крихти прощення, тим паче життя вічного в раю. От ця думка, мені здається, — головна ідея допрацьованого роману “Сестра моєї самотності”, який охоплює період українського життя від 1986-го — року Чорнобильської трагедії — до наших днів. Тобто помежів’я двох епох і всі катаклізми, які випали на долю нашого народу. І, звісно, головної героїні, покинутої всіма, навіть смертю, і змушеної наново “вчиться” не тільки ходити, а й жити. Начисто. Без подвійних стандартів. Це важко. Бо люди у суті своїй не міняються. Але щастя, коли вони мають час осмислювати все, що з ними відбувалося і відбувається. Тому найбільшою цінністю для моєї героїні в цій пекельній боротьбі із самою собою є вже не смерть, її уявне (а може, й ні) спілкування, а точніше, сповідь перед давно померлою подругою-суперницею. Отже, тому й зникло із назви книжки слово “смерть”.— Мова Ваших творів як головний інструмент характеристики героїв. Особливо це видно на прикладі роману “Цінь Хуань Гонь”. Але в ранніх оповіданнях, та й у новелах останніх років за нею легко було впізнати буковинку, подолянку і т.ін. Деякі “допуски в лексиці”, як то лайка та росіянізми. Чи задоволені якістю перекладів Ваших творів? Чи вповні вони передають Ваші занадто “українські твори”?— Не люблю дистильованої води. І мови — теж. Мої герої говорять, як розмовляємо всі ми в житті. Крім того, хоч як це дивно, багатство української мови можна підкреслити різнобарв’ям діалектів, тим більше, що глибини мови таять у собі такі можливості передачі настрою і духу, ситуації, що важко повірити. Це я підмітила, хоч це дивно, в російській мові Жванецького. Що ж до перекладів, то мою прозу мало перекладали. Більше поезію. Але всі перекладачі, на щастя, перфектно знали українську мову і були обізнані якоюсь мірою з діалектами західноукраїнськими, тож шукали відповідники. Але в більшості випадків, звичайно, текст адаптують. Що ж до роману “Цінь Хунь Гонь”, то я його писала тільки для українців. Тим більше, що в іншомовному перекладі він втратить усе, заради чого я його писала. — “Быть знаменитым некрасиво”, — цю фразу часто повторюють і ті, хто за славу готовий запродати душу. Ваше ставлення і самооцінка  як упевненість у собі, в своєму призначенні?— Я ніколи не була знаменитою навіть на всю Україну. Тому не знаю, як це. Але на цілу область була. Нічого особливого. Навпаки, популярність письменника традиційно вимагала неабияких чеснот, стійкості, обов’язково патріотичності, активної громадянської позиції… І я ці вимоги чесно сповняла. Я не могла розслабитись ні на роботі, ні дома, бо мене скрізь упізнавали.. Я муштрувала бідних своїх дітей, щоб вони відповідали уявленню народу про дітей письменниці. Я навіть спала в спортивному костюмі на той випадок, якщо почнеться, не дай Боже, землетрус чи пожежа, щоби першою вискочити рятувати людей. Звичайно, певною мірою утрирую. Бо чим більше людей тебе знають, тим більше в тебе читачів. Але коли я переїхала до Києва, де мене зовсім не впізнавали навіть колеги-письменники, Господи, яке ж відчула полегшення! Я впивалася невідомістю і свободою!Правда, часи змінилися. Зараз відомий письменник — це скандальний письменник. А я боюся скандалів, хоч і вигнана зі Спілки за “аморальну поведінку” “високоморальними” злодіями Яворівським, Кримом та їхніми сраколизами.— Мораль і аморальність. Моральні авторитети. Народна мораль. Митець — руйнівник моралі чи її підвалина?— Залежно що розуміє суспільство під цим терміном. Якщо говорити про мораль християнську, то мусить бути її підвалиною. А коли про мораль суспільну, часом подвійну, а то й потрійну, як нині у нас відбувається, то звісно, її руйнівником. Критерії кожен визначає сам. — У вихідних даних Ваших книжок часом стоять імена Ваших дітей… Отже, вони — Ваші перші критики. Чиє слово Вам важливо почути після виходу книжки?— Діти — не лише мої критики. Вони — дизайнери і навіть видавці деяких моїх книжок. Я дуже прислухаюся до них. У них прекрасний літературний смак. Часто раджуся навіть, як назвати твір. Але не завантажую надто своїми “заморочками”. У них — власне життя. Та все ж мені приємно, що в ньому є місце і для мами, тим більше, вони поважають мою працю і допомагають. А чия думка важлива після виходу книжки?.. Мабуть, котроїсь із моїх постійних читачок-уболівальниць. У мене, звичайно, їх — не вся Україна, але на фан-клуб набереться.— Що те єдине, яке Вам не зрадило, та кого чи що не зрадите Ви в письменницькій долі?— У письменницькій долі? Мій талант, хоч який він вже завбільшки, але він — чесний, добрий і незрадливий. І ще — діти. Цим двом цінностям теж ніколи не зраджувала і не зраджу. — Яке питання Ви поставили б мені, якби брали в мене інтерв’ю з одного запитання?— Те, що Ви мені поставили передостаннім.Спілкувалася Любов ГОЛОТА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment