БУЛИ СОБІ «ЦЕГЛОВІ» УКРАЇНЦІ…

Володимир ФЕРЕНЦ,м. Івано-Франківськ Про роль помаранчевого кольору в українській історії чесно говоритимуть тільки наші нащадки. Проте можна ризикнути і спробувати зробити це передчасно, бо вік сучасників короткий. А ще цікавіше оцінити сучасність очима наших дідів і батьків, які вже відійшли, але в нас ще живе пам’ять про їхнє бачення світу. На українському Заході помаранчевий колір колись знали лише запаношені міщани, і слово “помаранча” крутилося і смакувалося в дуже обмеженому колі вжитку. Простолюд, тобто більшість українців, знав “цегловий” колір, з наголосом на “о”, тобто колір випаленої цегли. Його знали переважно жінки як колір ниток для вишиття, і в побуті він майже не зустрічався. Тепер спробуймо уявити здивування воскреслого жителя тих часів, що раптом опинився на київському Майдані, прикрашеному помаранчевою символікою. — Та це ж не наше! А хто ті люди з цегловими фанами? — сказав би наш вельми заскочений предок. — То Помаранчева революція, вуйку! — пояснив би всюдисущий галичанин. — Ходіть із нами!— Не піду, — сказав би предок, — бо ви якісь “цеглові”, не синьо-жовті, не українці!— Так ліпше, вуйку, бо єднає схід і захід одним кольором, — не вгавав би молодик, обвішаний помаранчевими стрічками і символами.— Ні, чоловіче, в нашому прапорі наша сила і держава, і зрадити цього не сміє ніхто, — похитав би головою предок. — Українці не мають бути ні цегловими, ні бурячковими, а мають бути нормальними синьо-жовтими українцями, а ці ніби здуріли…— То, вуйку, вибачайте, ми хочемо бути європейцями, нам сказали, що так гарно і по-новому, — радісно видихнув би українець.— Ні, “цеглових” українців світ не видів, заберіть мене звідси від встида! — тихо-сумно проказала б проява нашого предка і пропала у мареві вранішнього сонця, що піднімалось би над Майданом.Хтозна, може предок мав рацію, бо відлітаючи, він з висоти бачив помаранчевий Майдан таки синьо-жовтим від незліченного числа державних прапорів. Напевно, від символа й кольору залежить національний настрій. Назва теж повинна визначати суть. Якби протестний український майдан назвали Національним чи Синьо-Жовтим, чи просто Українським, напевно, іншою була б його доля в історії й роль для нації, держави. Помаранчеве ж не є питомо українським, тому й обіцянки майдану сприймались як щось помаранчево-райське, що мало статись будь-яким чином, хоч як манна з неба. Це мало бути українське диво майже досяжне, не одержати якого означало образити до глибини душі тих, хто на нього чекав, чекав, чекав…Байдуже, що не синьо-жовте, а помаранчеве, але воно мало бути, як райське яблуко-помаранч, як золота справедливість. Багатьом думалось: може, з помаранчевим чи яким новим кольором поталанить Україні, бо за синьо-жовтий стільки сліз і крові, крові й сліз! Власне синьо-жовте щастя таке рідкісне і так тяжко добувається, що сердешні українці, як діти, не роздумуючи, захотіли бути помаранчевими, хоч дехто крутив носом і хотів спитати чому, але боявся бути каменованим майже щасливою громадою. Сидить тепер отой хтось із нас і думає: якби Майдан назвали не Помаранчевим, а Національним? О, це інша річ, бо рішення Національного Майдану — це вимога нації, до виконання якої причетні всі українці, громадяни України. Їх повинна реалізувати нація, і гасла Національного Майдану кличуть до дії націю, яка не жде здійснення рожевих чи помаранчевих майданних обіцянок, а сама робить їх реальністю. А за обіцянки названого невластивого українцям цеглового чи помаранчевого Майдану відповідає лиш той, кого зловредні політтехнологи відірвали від тіла нації, одягли в сакральний помаранч, і на трибуні він говорить як свій, а українська душа сприймає як “цеглового”, потойбічно-високого і всесильного, неземного, хоч і слово його доходить до серця щирістю українця. Віра в не своє, придумане кимось диво, у всесильну дію особи над нацією спокушає націю до гріха безвідповідальності, порожніх очікувань і розчарувань. Чужа, не національного кольору цяцянка, на цей раз подіяла на кшталт доброї дози заспокійливого. Хтось дуже боявся, щоб на київському Майдані не взяв гору дух українського націоналізму. Тому й українців спокусили і заспокоїли помаранчевим кольором. Видно, працювали добрячі фахівці із соціальної психології.А мені шкода моменту. Зарано нас заспокоїли, і тому доведеться терміново повертатись до національного традиціоналізму в символах, кольорах і діях. Досить уже підживлювати одномоментну в історії національну кольорову переміну, яка була штучно накинута політтехнологами. Слід залишити в минулому цегловий колір! Саме колір треба забути, зберігши суть і сенс Майдану і повернутися до звичних національних кольорів, поклявшись ніколи від них ні в політиці, ні в житті не відступати. Не знаю, як кому, але мені з самого початку виборчої кампанії Ющенка було неприємно бачити штучно приліплений помаранч. Раз обираємо народного президента з українців, то й не повинно бути інших кольорів, ніж барв національного прапора. Можливо, це помилка політтехнологів, а може, й зумисна технологія денаціоналізації протестного руху українців, яка зашкодила президентству Ющенка і заклала чимало проблем на майбутнє. Не було б помаранчевого кольору, не було б політичного поділу українців “на цеглових” і біло-синіх. Якщо нам пощастить, холодний кризовий дощ змиє з наших душ не наші кольори, все штучне відійде, і залишиться синьо-жовтий Прапор і Тризуб. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment