НЕ БЕЗ ГІРКОГО ПРИСМАКУ

о. Юрій МИЦИК, доктор історичних наук, професор, м. КиївЦього літа мені вдалося продовжити серію подорожей Україною, яку ми з колегами розпочали майже 20 років тому і про яку навіть видали книжку (Б. Матющенко, Ю. Мицик, М. Чабан, Ю. Шковира. Забутою Україною. — Дніпропетровськ, 2008. — 383 с.). Цікаво, що розгін для цьогорічних мандрів було взято… у Польщі. У червні мені довелося побувати у Кракові в науковому відрядженні. Мав змогу переконатися, як у нормальній державі з нормальною політикою щодо рідної мови, культури та національної свідомості прогресує система охорони й популяризації пам’яток історії та культури. Досить поглянути на вулицю Канонічу під Вавелем, яка налічує понад 500 років. За часів “комуни” вона перебувала в бруді та руїні, тепер — доглянута, нею цікавляться туристи, купують тут наїдки та сувеніри і залишають Польській державі валюту (в чималій кількості). До речі, на вул. Канонічій постав з руїн комплекс будівель Фундації св. Володимира (його очолює завідувач кафедри україністики Яґелонського університету, перший у повоєнній Польщі українець — депутат сейму, професор Володимир Мокрий), де розташовані греко-католицька каплиця, виставка, українська бібліотека, українська книгарня, навіть ресторан з українською кухнею. Природно, що саме тут — один із центрів українського життя Кракова. Про стародавню столицю Польщі можна писати багато, але цього року мені вдалося побувати в не знаних досі її околицях, у Тинецькому монастирі та Кальварії Зебжидовській — славнозвісних місцях прощі католиків з усієї Польщі. Саме після відвідання Кальварії у майбутнього Папи римського Івана Павла ІІ (тоді ще хлопчика Яна Кароля) твердо сформувався намір піти шляхом служіння Господу. Потім мені вдалося побувати і в Лянцкороні, де збереглися рештки замку. Саме тут було родове гніздо Прецлава Лянцкоронського (загинув 1531 р.), якого українські літописці вважають першим козацьким гетьманом. Цьогорічна подорож Україною відбулася завдяки допомозі 77-річного священика з Канади, учня митрополита Іларіона (Огієнка), о. Григорія Філя (УПЦ в Канаді), який народився під Конотопом, а на Заході опинився підлітком в роки війни. Отець Григорій — палкий патріот України. Він ніколи не забував про Батьківщину, був ініціатором багатьох гуманітарних акцій. З часів війни о. Григорій лише раз відвідав Україну (1992 р.), але тоді, крім Києва й Конотопа, йому не вдалося майже нічого побачити. Цього разу він вирішив побувати на Сіверщині й Наддніпрянщині. Маршрут — чотири тисячі кілометрів. Подорожі ми планували так, щоб у суботу та неділю брати участь у Богослужіннях. Отже, 9 липня виїхали з Києва. Перша наша зупинка була у Крутах, пам’ятних героїзмом української молоді, що полягла у бою за незалежну Українську Народну Республіку проти московських загарбників. Тут мені доводилося бувати раніше, але лише зараз відчув, як багато може держава, коли вона хоч у чомусь стає українською. У Крутах постав величний меморіал, музей з постійною охороною, що є певною гарантією безпеки пам’ятника від потенційної наруги українофобів. Їдучи далі трасою, неможливо обминути пам’ятник видатному бджоляреві Петрові Прокоповичу. Раніше тут стояв неоковирний бюст на пагорбі, порослому бур’яном. Тепер це місце впорядковане, височіє бронзовий пам’ятник людині, яка належить до найславетніших українців. Зовсім недалеко — Батурин. Ще десять років тому занедбаність колишньої гетьманської столиці відчувалася на кожному кроці, потім настав період, здавалось, безкінечних ремонтів і реставрацій. Тепер Батурин вразив красою. В його центрі постала відновлена старовинна фортеця з церквою в дусі традицій української дерев’яної архітектури козацької доби, далі — ще один храм УПЦ Київського Патріархату, Палац гетьмана Розумовського, пам’ятники гетьманам і жертвам батуринської трагедії 1708 р. У місті існує вже три музеї, тривають археологічні розкопки. Слід віддати належне Президентові України Віктору Ющенку, який доклав чимало зусиль до відновлення пам’яток, а також садиби останнього кошового Запорозької Січі, св. Петра Калнишевського, до створення “Золотої підкови України”, покажчики до пам’ятних місць якої дбайливо встановлені вздовж трас. Нині значно поліпшився туристичний сервіс, про що з приємністю зазначив канадський гість (комфортні готелі, широкий вибір закладів харчування, багато карт, буклетів, книжок тощо). Усе це має надзвичайно велике значення для відродження історичної пам’яті українського народу, його моралі. Уже зараз ці об’єкти стають на перехресті туристичних шляхів, тут є що показати навіть найвимогливішим туристам, це позитивно впливає на розвиток місцевої економіки. Прикро, коли такий позитив не завжди помічають, а ЗМІ не прагнуть про нього розповісти. Ось недавно відкрили Палац гетьмана у Батурині. Один із телеканалів не знайшов нічого кращого, як подати репортаж із якоюсь бабцею, яка, крім нової дороги, у Батурині нічого не побачила. Між тим, чимало місцевих жителів працювали і працюють на реставрації батуринського комплексу, служать у музеях, проводять екскурсії, а потік туристів збільшує надходження до місцевого бюджету. Про це телеканал “чомусь” промовчав… У той день ми заїхали і в садибу Пантелеймона Куліша в Мотронівці й у Вишеньки під Коропом, де стоїть красивий, але занедбаний палац фельдмаршала П. Рум’янцева-Задунайського і збудована його коштом Успенська церква, й у Короп — батьківщину гетьмана Дем’яна Многогрішного й основоположника космонавтики Миколи Кибальчича. Саме цей народоволець уперше розробив проект літального реактивного апарата і заклав традиції, які реалізував потім інший знаменитий українець — генеральний конструктор Сергій Корольов. Є у Коропі музей Кибальчича, є й перспективний краєзнавчий музей. Музейні працівники, з якими ми зустрічалися вздовж нашого шляху, — з меморіального музею Олександра Довженка в Сосниці, меморіального музею Павла Тичини в Пісках, палацу-садиби Ґалаґанів у Сокиринцях (тут і могила видатного українського кобзаря Остапа Вересая), музеїв у Глухові, Корсуні, Стеблеві — попри економічну скруту, роблять свою шляхетну справу. Звичайно, фінансові проблеми даються взнаки. Сосницькому музеєві ніяк не нададуть коштів на відновлення пам’ятника Довженкові (і це напередодні 115-ої річниці з дня народження кінорежисера), Сокиринському — на реставрацію. Були, на жаль, і негативні приклади. У Гоголівській Диканьці за годину до кінця робочого дня все вже було замкнено. Цілувати замок довелось не тільки нам, а й ще двом групам туристів, одна з них була з Росії й умисно зробила гак 70 км, щоб заїхати в Диканьку. А потім такі “працівники” культури скаржаться, що нема грошей, бракує відвідувачів. Торгують тут і “краєзнавчою” літературою. Якийсь Скорик видав книжечку, де періоду з історії Диканьки від Адама до Гоголя відведено дві сторінки, а ренегатському роду Кочубеїв — чотири. Деякі музеї вперто не хочуть нічого змінювати у застарілих, іноді фальсифікаторських експозиціях. Доводилось уже писати, як роблять фальшиві коментарі у Путивльському музеї (експонують лист Лжедмитрія І, яким той начебто віддавав Сіверщину Польщі, між тим це звичайна розписка: самозванець обіцяв повернути позичені гроші). У Корюківці в музейній експозиції уникають називати співучасників трагедії 1943 р. Тоді гітлерівці знищили понад шість тисяч мирних жителів. А спричинилася до цього провокація радянських партизан: ті вбили кількох поліцаїв, а потім, ігноруючи прохання селян, втекли в ліс. Надвечір ми в’їхали у Глухів — ще одну гетьманську столицю. Місто справило дуже приємне враження: чисте, охайне, прикрашене пам’ятниками землякам (Д. Бортнянському, М. Березовському та ін.). Здивував пам’ятник… Карлу Марксу, та ще й на території єдиного в Глухові ВНЗ. Потім побували у Путивлі й у Волокитиному Путивльського району. У цьому селі збереглися Золоті ворота, збудовані у псевдоготичному стилі на початку ХІХ ст. — вхід у старий занедбаний парк, збереглася й цікава будівля гуртожитку для робітників знаменитого колись порцелянового заводу. Нині роблять спроби відновити традицію, але поки що безуспішно.Ми взяли участь у Літургії в новозбудованому храмі серед кількадесят священиків і групи єпископів на чолі з Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом, в освяченні хрестів для цього храму (тут був і Президент України Віктор Ющенко), у святкуванні 350-річчя переможної для української армії Конотопської битви, у відкритті пам’ятників гетьманові Іванові Виговському та його славетній перемозі. Того самого дня побували і в Хоружівці, на батьківщині чинного Президента, — прекрасному селі з цікавою історією й багатими традиціями; у Недригайлівці, побачили унікальний пам’ятник… мамонту, встановлений ще в середині ХІХ ст.У Сумах нас гостинно зустрів єпископ Мефодій, розповів про найстаріший у місті Воскресенський храм (1702) — одну з найвидатніших пам’яток українського бароко на Слобожанщині. Його розповідь продовжила Лідія Шеремет, яка поєднує талант науковця (доктор біологічних наук) і краєзнавця. Вона ґрунтовно ознайомила нас із минулим міста, з його сьогоденням. Ось, наприклад, такий цікавий факт з її розповіді: у Сумах найкраще в Україні сало і саме тут його купують народні депутати. А чому дивуватися, коли Сумщина — екологічно найчистіша область України! Для мене Сумщина стала певним одкровенням, я її раніше недооцінював. Тут прекрасна природа, чисті річки й ліси, багато пам’яток історії й культури. Лідія Григорівна супроводжувала нас на шляху із Сум до Чорнух, розповіла багато цікавого про цю туристичну трасу, не оминувши Ромен і Пустовійтівки. Чорнухи — батьківщина Григорія Сковороди. Але злива не дала нам можливості оглянути Лохвицю та Гадяч — незаслужено призабуту гетьманську столицю. Перепочивши у Києві, ми вирушили у південному напрямку. Першим об’єктом на шляху була Германівка, де стоїть ще один пам’ятник Виговському, — перший в Україні (ще один — поруч з єдиним в Україні музеєм Виговського у с. Руда Жидачівського району Львівської області). Далі були не просто шевченківські місця, а мала батьківщина Кобзаря. У Каневі ми вклонилися Шевченкові на його могилі (музей Тараса, на жаль, ще ремонтують), побували у його рідних селах (Моринці, Кирилівка), у Вільшаній (батьківщині Максима Залізняка), Черкасах. Заїхали і в село Виграїв (місце Корсунської битви) й у Корсунь з його прекрасним музеєм (директор — кандидат історичних наук П. Степенькіна), у Стеблів, де розташована філія цього музею — меморіальний будинок Івана Нечуя-Левицького (тут представлені лише оригінальні експонати — особисті речі письменника). Тут ми почули блискучу розповідь керівника музею Сергія Хавруся, який присвятив себе дослідженню життя й творчості славетного земляка. Наступного дня ми побували в Чигирині й Суботові, відвідали місцеві музеї, попили води з “криниці дружби”. І досі таблички сповіщають, що Богдан Хмельницький викопав ці криниці на честь дружби “трьох братніх народів: російського, українського та білоруського”. Таке “увічнення” народилося в кабінетах політруків зразка 1954 року, отже, не треба Богданові “пришивати” справ, до яких він не мав жодного стосунку. Крім того, союзниками українських повстанців протягом перших шести років Національно-визвольної війни були кримські татари і ногайці (може, й криницям пасувала б інша назва?), а “братній” московитський народ (тоді його ще не називали російським) споглядав, як спливає кров’ю Україна у тяжкій боротьбі проти Речі Посполитої. Того дня ми ще довго блукали між Світловодськом і Кременчуком (ніяк не може начальство дати лад шляхам, встановити вказівники, щоб подорожній не витрачав ні часу, ні бензину, ні нервів), врешті дісталися до Полтави, де оглянули Успенський собор і садибу Івана Котляревського. Там ми повечеряли у престижному кафе, побачили в меню салат… “хохлушка”. Що й казати — “тонкий” жарт. Ми його, може, й оцінили б, якби поруч у меню стояли, наприклад, щі “кацапка”…Оглянули місце, де мав постати пам’ятник гетьманові Іванові Мазепі, але не постав, бо цьому перешкодив мер Матковський, якому Мазепа “без надобності”. Оглянули поле Полтавської битви і музей, Хрестовоздвиженський монастир, село Жуки (батьківщина українського літописця Самійла Величка), яке описав словацький мемуарист і учасник походу Карла ХІІ Д. Крман. Заїхали в Остап’є (колишнє сотенне місто Миргородського полку) і в Зубані — село батька автора цих рядків. Поруч розташоване с. Турбаї, яке повстало проти кріпацтва наприкінці ХVІІІ ст.). Тоді повстання придушили війська Суворова, всіх турбаївців запроторили у херсонські степи, а зубанівців вирішили не чіпати. Недалеко й село Гриньки, батьківщина композитора Миколи Лисенка, та ще багато історичних місць, куди вирішили заїхати іншим разом. Подорож пролягла Чернігівщиною та Харківщиною. Помилувались ми і самим Черніговом, і Седневом з його глібовськими місцями (“Стоїть гора високая…”), побували у Городні, Корюківці, Сосниці й Ніжині, побачили храми й садиби ХVІІІ—ХІХ ст. Харківщини (Люботин, Старий Мерчик, Шарівка, Пархомівка). Зацікавило мальовниче і глухе село Жукля (Корюківський район), де стоїть Свято-Покровська церква (1911—1914). Вона за розміром майже дорівнює Володимирському собору в Києві, подібних храмів є тільки два (у Петербурзі й десь на Уралі). До революції жителі квітучого села збудували церкву на перспективу, “на виріст”. Але так не сталося… У Пархомівці нас приємно здивував художній музей, де виставлені картини майстрів ХVІІ—ХVІІІ ст., наприклад Л. Боровиковського. Переїхавши кордон між Харківщиною та Полтавщиною, опинились у Котельні, центральна площа якої зберегла шарм старовини дореволюційних часів. Підвезли дідуся, якого звали Віктор Черняк, до Більська і він щедро нас винагородив: показав, де розташоване знамените Більське городище скіфських часів. Тут із високої гори відкривається велична панорама українського степу, яка не поступається тій, що бачимо у Каневі із Тарасової гори (ось тільки Дніпра нема). За словами діда, один німецький професор заявив, що такої краси він не бачив ніде у Європі. Дід показав нам і те, що далеко не всякий турист може побачити у лісовій гущавині: дуб Сковороди. Таки люблять українці Григорія Савича! Проїхали ми Опішню, де, на жаль, народні промисли й музеї не дістають належної підтримки держави. Далі були гоголівські місця. Їх варто подивитися хоч би з оказії 200-річчя письменника: Диканька, Гоголеве, Сорочинці, Миргород (а яка тут скульптурна галерея героїв Гоголя, навіть свиня Івана Івановича!), Хомутець, Кибинці… Квітучий колись Хомутець занепадає. Раніше тут була могила гетьмана Данила Апостола, але її знищили ще за більшовиків, нема й залишків садиби, навіть Хорол не той, бо геть змілів. Але одна жіночка купила тут стару хату, створила народний музей, і тепер сюди приїздять туристи. Є надія, що колись відродиться й Хомутець. У Кибинцях, попри пізню пору, якась жіночка детально розповіла нам і про Трощинського — власника села, і його театр, і Гоголя-старшого, який ставив там свої п’єси, і про самого класика, який неодноразово бував тут. Який контраст із жінкою такого самого віку в Городні, яка не знала, де могила С. Носа (1829—1900) — українського письменника і фольклориста, хоч сиділа за 10 метрів від неї! Після від’їзду о. Григорія до Канади я побував на краєзнавчій конференції у Лисянці. Тут міцний краєзнавчий осередок, який був ініціатором увічнення важливих подій з історії міста і краю. Він видає журнал “Добридень”, опублікував два фундаментальні й дуже корисні енциклопедичні видання (Край козацький. Довідник з історії Лисянщини. — К., 2004; Шевченків край. Історико-етнографічне дослідження. — К., 2009). Душа цього гуртка — кандидат  історичних наук Володимир Щербатюк (нині киянин), який має ще багато важливих планів. Ми заїхали з ним до Охматова під Жашковом, де в січні 1655 р. на Дрожиполі у люті холоди протягом трьох днів кипіла кривава битва між українською й польською арміями. На жаль, у селі нема ні музею, ні пам’ятника, ні якоїсь дошки чи вказівника. Не треба посилатися на брак коштів, бо вказівник із фанери можна зробити на громадських засадах або за рахунок найскромнішого сільського бюджету. Тут нам вдалося знайти й старожилів, які добре пам’ятають і про козацькі могили на полі битви (нині їх уже розорали), і про голод — геноцид 1932—1933 рр. Прикро, що ніхто у них про минуле села не розпитував і не записував. А в селі є школа, вчителі історії, які могли б проводити дослідження за межами шкільних стін…Під час подорожі ми побували у багатьох храмах і монастирях, зокрема найвідоміших: Глинському під Глуховом, Хрестовоздвиженському під Полтавою, Красногорівському під Золотоношею, Густинському під Прилуками та ін. Більшість із них, особливо престижні святині, посткомуністична влада передала в руки РПЦ. Тому залишився гіркий присмак від відвідування цих монастирів і храмів. Добре, звичайно, що вони відкриті й там творять молитву, добре, що успішно реставрують пам’ятки. Але водночас там із підозрою дивляться на тих, хто розмовляє українською, заборонена там українська у богослужінні, поширюють наклепи на УПЦ Київського Патріархату, пропагують ідею повернення в лоно “єдіной и нєдєлімой” і т. ін. Усе-таки відчувається зростання агресивності РПЦ, яка чітко йде в руслі політики Путіна й Медведєва. Ось, наприклад, у Стеблеві московські батюшки захопили частину музейної території, обгородили її й розпочали будівництво. Там справді колись стояла церква, у якій правив батько письменника Івана Нечуя-Левицького. Але чому на тому місці має постати саме московська церква? У Стеблеві вже є один храм РПЦ. А якщо вже й московська, то чому не взяти відповідний дозвіл, а потім будувати? У Чигирині московські батюшки, без дозволу відповідних наукових інституцій, почали якісь розкопки. Знов шукають “Богданові скарби”, як у часи царя Миколки І? Невже забули гнівні слова Великого Кобзаря, звернені проти паплюження українських святинь? (“І могили мої милі москаль розриває…”). Прибулих київською трасою до Чернігова вітає не тільки церква св. Катерини, а й палатки московських “кликуш”. РПЦ мало, що їй передали більшість храмів, вона хоче витіснити УПЦ Київського Патріархату. Уже згодом у теленовинах я побачив, як ці “кликуші” влаштували збіговисько біля Катерининської церкви, щоб не допустити відкриття пам’ятника Мазепі (отака подяка гетьману —меценату міста й Православної Церкви!).Ми під час подорожі бачили не тільки мальовничу природу, прекрасні пам’ятки історії та культури, святі місця, а й вимираючі та занедбані села, бруд, пияцтво, занепад народних традицій, засилля суржику… Відповідно і настрій людей у цих селах і містечках надто песимістичний, багато втратили віру в обіцяні програми глибоких й ефективних реформ влади, не хочуть навіть іти на майбутні вибори. Справді, криза влади в Україні є, вона аж надто затяглася на радість нашим ворогам. Але криза влади — це не криза народу. Ми маємо підстави не лише вірити, а й бути переконаними у тому, що і ці випробування здолаємо і збудуємо у ХХІ столітті таку Україну, яку омріяв Великий Кобзар, яку ми уявляли, коли голосували на референдумі 1991 року. Ще не вмерла Україна і не вмре!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment