ВІРМЕНІЯ — УКРАЇНА: «МЕРИДІАНИ КАРТИ І ДУШІ»

Кожен письменник має потребу в спілкуванні з читачем. Література споконвіку орієнтована до іншого, але результат від цього діалогу часом неможливо спрогнозувати. Психологи запевняють, що насправді базові структури свідомості в представників різних культур однакові — це безчуттєві (“амодальні”) стани, натомість прагнення до розмаїття — це запрограмована в людині втеча від смерті й припинення існування. Письменники намагаються вказати на самобутність культури реґіону, на вартісність індивідуального життя, яке набуває цінності саме в процесі становлення — чуттєвому, інтелектуальному, трансцендентному.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,Києво-Могилянська академія, “Всесвіт”Сільва Капутікян починає свою повість “Каравани ще йдуть…” з думки, нібито на каравелі Колумба (до речі, 12 жовтня вкотре відзначено День Америки) був і вірменський моряк Мартірос, а отже, Новий світ відкрив і представник її нації. Для письменника важливо показати самобутність своєї культури, що випросторюється в часі й темпоралізується в просторі. Ще десятиліття тому письменник мав більше можливостей для потрапляння в інші світи — навіть в СРСР перекладали багато. Безперечно, левову частку складали ідеологічні автори, але траплялося, що й за тих умов у республіках можна було натрапити на цікаві книжки. Тепер ми нічого вже не знаємо про літературні угруповання сусідніх країн. Зрозуміло, геополітичний вектор України — європейський простір осмисленої етичної свободи. Але світ на Сході не менш цікавий, зокрема якщо взяти до уваги простір колишніх республік. Три роки тому в Єревані відбувся І Міжнародний форум перекладачів і видавців, що мав на меті сформувати простір нових контактів після п’ятнадцятирічного колапсу, коли попередні напрацювання було майже знищено (перед цьогорічним Форумом відкрито сайт, який має об’єднати перекладацькі й видавничі зусилля на пострадянському просторі). 

Змінився час, змінилися література, механізми ринку та книговидання. Якщо раніше багато вирішувалося в кабінетах з ідеології (проте, хоч як парадоксально, але з літературного конвеєра виходили і справді дивовижні твори — оригінальні й перекладні), то тепер багато вирішують новітні референтні групи й масові смаки. Щодо кланів і референтних груп, то цим уже нікого не здивуєш: у всі часи були такі оказії. А ось зі смаками справді відбулося щось не те. Поруйнована свідомість перехідного часу після падіння СРСР опинилася на роздоріжжі. 1990-ті — це час, коли зовсім не до естетики. Зменшилися наклади журналів і газет, багато відійшло в минуле, а щось вийшло з пекла в стані жевріння й немочі. Люди думали про кусень хліба, а не про літературу. Це покоління за волею долі, жорстокої й несправедливої, опинилося в естетичній резервації. Воно не знайшло себе у світі, позаяк світ реальності був занадто спрощеним у прагненнях до матеріального блага. А світ ідеальний, незбагненний, духовний залишився поза увагою.З часом ми опинилися перед купою сміття. Як відомо, в періоди криз виживають переважно графомани — ось парадокс історії літератури. Саме графомани дивом знаходять кошти на видання своєї продукції. Та, зрештою, повіримо, що на все у світі є Божий замисел. Саме цей замисел спричинився до появи Міжнародного форуму перекладачів і видавців країн СНД і Балтії, який цього року втретє відбувся в Єревані й мав назву “Практика перекладу і ринок: механізми взаємодії національних літератур”. Перші два форуми (2007, 2008 р.) мали переважно теоретичний характер. Форум набув популярності й викликав інтерес не тільки в перекладацькому співтоваристві країн СНД і Балтії, а й поза їхніми межами. У III Форумі взяли участь близько 150 делегатів. Саме цей Форум присвячено практичним питанням перекладу національних літератур. Перші кроки вже зроблено після II Форуму: створено сайт Спілки перекладачів країн СНД і Балтії, підготовлено до друку “Анотований каталог письменників та перекладачів країн СНД і Балтії” (від України до каталогу увійшли А. Багряна, Н. Бельченко, О. Божко, П. Вольвач, С. Драченко, Ю. Завгородній, Т. Зарівна, Д. Лазуткін, В. Левицький, О. Лучук, Т. Лучук, І. Магдиш, А. Месропян, М. Нестерчук, Л. Таран, А. Тимченко, Н. Федорак, Д. Чистяк і автор цих рядків).До порядку денного III Форуму було включено такі питання: механізми розробки, підготовки та видання затребуваних на ринку книжкових проектів національних літератур; обмін досвідом із виходу на національні ринки; фінансові джерела (державні кошти, спонсорство тощо). Крім того, важливими були й питання щодо вдосконалення та розвитку творчої координації. Крім книговидавців і перекладачів, делегатами III Форуму були також викладачі з різних вищих начальних закладів, зацікавлені в підготовці перекладацьких кадрів, обмінові студентів, щоб у майбутньому стало можливим перекладати літературу безпосередньо з мов країн СНД і Балтії. Під час Форуму проведено “круглі столи”. Мені як редакторові відділу журналу світової літератури “Всесвіт” випала честь разом з колегами-перекладачами і видавцями взяти участь у роботі ІІІ Форуму. До відльоту в Єреван було певне занепокоєння: здавалося, що все це може перетворитися на посиденьки або ж на демагогію радянського штибу. З іншого боку, вже давно назріла потреба розпочати якісно інший діалог із колишніми “союзними” республіками. Так, друзі “по нещастю” колись повинні стати справжніми, з якими ти маєш спільні інтереси. Вірменська культура аж ніяк не далека від української. Сам Київ — місто-побратим Єревана. На сцені Національного театру імені Івана Франка вже кілька років іде “Бути…” Лариси Кадирової про легендарну вірменську акторку Сірануйш. Згадуєш Вірменію, й одразу постає в пам’яті вірш Ліни Костенко, присвячений Сільві Капутікян. Звичайно, в кожного сенси й асоціації власні (скажімо, для когось Вірменія — це Арарат чи навіть коньячний завод із такою самою назвою). Але яка ж Вірменія сьогодні? Що змінилося? І чи зможе Вірменія стати новим літературним вікном у світ уже нових республік? Зрозуміло, що новосформований Форум аж ніяк не повинен стати ілюзією, що світле майбутнє в СРСР ще можна побудувати. Кожна країна з колишніх республік має власні історію, мову, самобутність. Так, Вірменія — це країна книжки і Духу. Вона змогла зберегти свою мову, на відміну від України. У літаках на вірменських напрямках чути вірменську мову, тож одразу розумієш, що ти летиш у країну, яка має історію, традиції, визнає правила роду і вагу історії. У літаках, що прямують до України, нечасто почуєш українське слово. Правда, зробив для себе, подорожуючи з “Аеросвітом”, маленьке відкриття: у журналі, запропонованому пасажирам, рейс до Києва з Москви позначено не на основній мапі польотів російських авіаліній, а на додатковій, що відображає європейські вектори: Москва—Мадрид, Москва—Лондон, Москва—Амстердам тощо. Приємно, що така зміна відбулася і що вона знаходить утривалення в Росії. Але все-таки про досвід важливої співпраці з колишніми республіками Союзу забувати аж ніяк не треба. Сьогодні важливо налагоджувати нові контакти й зокрема в царині культури, позаяк культура — той механізм, що формує найпотужніші історичні зв’язки. У повісті Капутікян “Каравани ще йдуть…” змальовано, з яким трепетом Сільва чекала на зустріч із представниками вірменської діаспори в різних країнах світу, як їй важило сформувати діалог і дати відчути іншим людям, якою стала Вірменія… Але такі зустрічі потрібні не лише для представників материкових країн і діаспори, а і в межах країн, які можуть бути разом. Тим більше, що, як жартують вірмени, український Крим — це в географічно-кліматичному плані також Вірменія… Безперечно, були побоювання, що Форум не принесе реальних результатів, що це в ліпшому разі буде зустріччю старих приятелів, які ностальгійно розмовлятимуть про те, як добре було колись і як кепсько в нас зараз. Але вже перший “круглий стіл” на Форумі зруйнував мої страхи. Ішлося саме про потребу в налагодженні міжкультурного діалогу. На Форумі були делегати з майже всіх колишніх радянських республік. Але обличчя цих делегацій давали відчути, що це вже представники нової формації, які розуміють потребу діалогу й миру, потребу налагодження культурних мостів. Як чарівно перебувати в колі людей, що уособлюють таджицьку, узбецьку, білоруську, якутську, молдавську, грузинську культури, історії! Природно, що якийсь час у цьому міжкультурному діалогові не обійтися без російської мови як посередника, скажімо, між узбецьким і білоруським світами. Діалог — це завше переклад, ми маємо перекласти повідомлення співрозмовника на власний код. Літературний переклад — це лише фраґмент того, що маємо в повсякденному житті, перекладаючи фактично весь час плин життя на наші індивідуальні смисли. Природно, що в країнах потрібно відкривати кафедри вірменської, білоруської, інших мов і літератур, аби з часом досягти безпосереднього діалогу. Як відомо, добрі справи не бувають без добрих людей. Я знайшов відповідь на своє питання, чому цей Форум перекладачів і видавців відбувається саме у Вірменії. Передовсім через міністра культури Республіки Вірменія пані Асмік Погосян. На урочистому відкритті ця енергійна інтелігентна жінка сказала: мовляв, не треба мені дякувати, я виконую функцію щодо збереження свого роду, культури, традицій, що розпочали ще століття до мене. Думаю, не кожен політик міг би так ставитися до себе. Пані Погосян створила атмосферу співпраці й толерантного ставлення, позаяк третє тисячоліття немислиме без діалогу культур. “У Вірменії з давніх-давен поважали місію тлумача як першопрохідця в розвитку культури й національної самосвідомості. У наші дні в складних умовах політичного й економічного співіснування держав зросла і змінилася роль перекладача, покликаного долати як ніколи відчутну роз’єднаність між народами і сприяти просуванню літератур до читача — з новим мисленням, іншими моральними й матеріальними орієнтирами і поглядом на світ”, — зазначила пані міністр.Уніфікація й глобалізація мають стати процесами зближення для пізнання, а не для злиття. Знову згадую епізод із повісті Сільви Капутікян, коли в Парижі в одній ресторації вона бачить уже старенького вірменина з Ванського району Вірменії, мешканці якого мають особливу діалектну вимову. Та цей чоловік втратив її. Страшно жити в часі, коли представник чарівливого Вана вже не розмовляє по-своєму, підсумовує авторка. На відкритті були представники МЗС Республіки Вірменія, інших урядових структур і мистецьких об’єднань й організацій. Зазначу, що Форум щороку відбувається ще й за підтримки Міжнародного фонду гуманітарної співпраці держав — учасниць СНД (Росія). Проект також здійснює Вірменська громадська організація культурної співпраці із зарубіжними країнами.Перший день Форуму розпочався з виставки. Видавництва з різних країн представили власну продукцію. Це не була виставка-продаж, а виставка, що мала на меті надати можливість видавцям із різних країн заявити про себе, встановити контакти, зав’язати дружбу та поговорити про подальші спільні проекти. Були на виставці й представники видавництва “Иностранки” з Росії. Звичайно, поява “Всесвіту” викликала жвавий інтерес: більшість гостей знала про славетний український журнал, що існує з 1925 року, проте була впевнена, що цього часопису після 1991 року не існує.Форум відвідав Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Вірменія Олександр Божко. Нечасто Посол України в якійсь країні знайде час, щоб поспілкуватися зі співвітчизниками, влаштувати важливі зустрічі для підтримки України. Проте Олександр Іванович — людина, яка глибоко розуміє потребу в такому діалогові, тонко відчуває українське слово (зрештою, у 80-ті нинішній Посол України у Вірменії працював у журналі “Всесвіт”). Олександр Божко відчуває, наскільки Україна мало представлена нині у світі, наскільки важливо знаходити точки співпраці й використовувати кожен візит співвітчизників для представлення рідної країни. На жаль, такою нагодою налагодити містки між Вірменією й Україною скористалися не всі українські учасники, мабуть, думаючи, що слово вже не здатне впливати на світ, змінюючи його на краще. Проте я не прихильник прагматизму, а у Вірменії всі прагматичні нотки розчинялися самі по собі.Після урочистого відкриття, на якому пані міністр культури Вірменії сказала сакраментальну фразу на численні подяки, що надходили на її адресу. Вона — лише маленька частина кількасотлітньої історії її народу. Вірменія — країна посеред гір, а гори — це сакральний простір, вони не дають можливості утривалити себе в буденному, нагадують про височінь. Гори Вірменії — це і небезпека, і величезне виснаження, позаяк людям доводиться будувати собі житло в горах. Ми звикли до горизонталі, до простору широчіні, а у Вірменії в центрі світу — священний Арарат, що оповиває своїм трансцендентним духом людей. І тоді маленька людина перетворюється на велета, здатного викорчувати все каміння зі свого маленького поля, аби вижити. Східні культури самі по собі дивовижні. На Форумі була голова правління Спілки письменників Якутії Наталя Харламп’єва, яка на одному з майстер-класів розповіла про специфіку якутського епосу про Манаса, що значно відрізняється, скажімо, від казахського, оскільки якутський інваріант більшою мірою міфологічний, у ньому відтворено первісні уявлення про поділ Всесвіту на три світи — підземний, земний і небесний. Він є міфологічним, укоріненим у простір онтології сенсу, а не в соціальний вимір східної цивілізації. Зустріч у Посольстві України у Вірменії була потрібною. Буваючи в інших світах, часто доводиться відчувати брак комунікації з боку України. Україна постає простором незнаним. Андрія Шевченка в світі знають значно краще, ніж Тараса Шевченка, хоч українські очільники запевняють, що Шевченка перекладено чи не всіма мовами світу від Латинської Америки до Австралії. Все це оманлива ілюзія. Ми не знаємо, яка сьогодні вірменська література, одиниці можуть згадати імена з класичного канону білоруської, вірменської, узбецької, естонської літератур… Якщо в радянський час журнал “Всесвіт” мав багатотисячні наклади, доходило вже й до мільйонного, то тепер порядок інший. Складається враження, що читачі часом уже не потребують естетичної інформації, пересичені інформацією клозетного рівня. А з такої психології не гартується те, що з людини робить людину. Зустріч у Посольстві вів А. Апінян, співголова Спілки вірменських письменників, який переймався проблемами української культури. Ішлося і про потребу якісних підрядників творів Шевченка; було зазначено, що важливо відкрити відділення вірменської мови і літератури в сучасних університетах інших країн (на Форумі була представниця Національного університету “Острозька академія”). Іван Паров’як, директор видавництва Львівської політехніки, і перекладач Анушаван Месропян показали власні здобутки — переклади сучасної вірменської літератури українською мовою.Існує притча, що коли Бог дарував народам землі, то ледачі вірмени проспали своє щастя, тож змушені задовольнятися землею, де за ніч з надр земних, наче трава, виростає каміння. І людина змушена знову і знову викорчовувати його. Але саме тому вірмени і зберегли власну самобутність, гордий дух. Попри геноцид, заворушення і війни (згадати хоч би про Нагірний Карабах), Вірменія вціліла. Під час перебування в Єревані всіх учасників запросили до Матенадарану — книжкового сховища. Важко описати це місце словами, бо часом життя дарує нам досвід, який неможливо омовити. Сказати, що Матенадаран — храм книжок, розподілених у просторі й часі, що віддзеркалюють розвиток вірменської цивілізації, — нічого не сказати. Інститут стародавніх рукописів “Матенадаран” ім. Месропа Маштоца, що подарував вірменам писемність, — найбільше у світі сховище давньовірменських рукописів і науково-дослідний інститут в Єревані, створений 1920 року на базі націоналізованої колекції рукописів Ечміадзінського монастиря. Фонди на 1987 рік налічували понад 119 тис. одиниць. У Матенадарані вражають збережені видання, у яких ідеться про стародавні уявлення про світ. Ці мапи відтворюють наявний і досі розподіл світу на Європу (на тих картах позначено Рим), Карфаген, Африку. Дивують і математичні досягнення. До вірменської науки проникали знання з Давньої Греції, з Арабського Сходу. Уже в ХІІІ сторіччі вірмени знали непрості геометричні закони, аксіоми й теореми; вони могли вписати трапецію в коло, знали основні геометричні просторові пропорції тощо. Вражає і саме художнє мислення, що випросторює себе на сторінках давніх вірменських книжок. Орнамент у Вірменії — це не просто прикраса, декор, а світогляд. Кількість ліній та їхній колір в орнаменті невипадкові, як невипадкова і кількість зубців, що виростають із кола, яке окреслює землю на давніх вірменських мапах. Кількість тих зубців — 24 (як години в добі). А далі починається світ небесний, світ зодіакальний, який також впливає на людину. Мішель Фуко писав, що в стародавні часи людина уявляла світ як “відповідності” (дозволю собі вжити це поняття Е. Сведенборга, пізніше актуалізоване в Бодлера). Світ — це симпатія й антипатія, одне вбачається в іншому, безодня очей людини уподібнюється до небесних просторів. Сакральне виростає з профанного. Форум промайнув миттю, та хочеться вірити, що за рік до нового Форуму вдасться реалізувати новостворені проекти, налагодити діалог культур, щоб повернутися до Вірменії вже з відчуттям виконаного обов’язку й відповідальності перед героїчною вірменською історією.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment