«НАСТАВ ЧАС ЗМІНИТИ ВЕКТОР ДІЯЛЬНОСТІ»

На запитання письменника Юрія Завгороднього відповідає Надзвичайний і Повноважний Посол України в Латвійській Республіці Рауль ЧИЛАЧАВА

— Шановний пане Посол! Передусім дозвольте висловити вдячність, що Ви знайшли час відповісти на мої запитання. В Україні Вас представляти нема особливої потреби, бо Ваша багатопланова діяльність добре відома. Але все-таки маю нагадати нашим читачам хоч дещо: двомовний поет (грузинський та український), перекладач, доктор філологічних наук, професор, академік, заслужений діяч мистецтв України, лауреат літературних премій і відзнак. Тривалий час Ви були заступником міністра у справах національностей та міграції, голови Державного комітету, бо цю державну інституцію реорганізовували частіше від інших. Вам запропонували представляти нашу державу в Латвійській Республіці. Наскільки ця пропозиція була для Вас несподіваною, як довго Ви вирішували її прийняти?— Тривалий час я справді працював у відомстві, яке опікувалося питаннями національних меншин і міжнаціональних відносин. Робота була цікавою, навіть схожою на дипломатичну. Уявіть: в Україні проживають представники понад 130 національностей, які після розвалу СРСР дістали можливість вільно розвивати свою культуру, зберігати традиції, встановлювати прямі контакти з етнічними батьківщинами. Проблем було чимало, а однозначних рецептів їхнього розв’язання не знав ніхто. Тому доводилось вивчати світовий досвід демократичного, толерантного співіснування етнічних меншин в унітарній державі, їздити світом, зустрічатися з високопосадовцями, дипломатами, а передовсім постійно творчо працювати з самими нацменшинами. Однак, як це буває в житті, настав час змінити вектор діяльності. Стрілка зупинилася на дипломатії, і я опинився під дахом МЗС України. Втім, пропозиція поїхати до Латвії була справді цілковитою несподіванкою, і я серйозно засумнівався в доцільності такого вибору. Через деякий час все ж таки погодився, і тепер не шкодую. — Я понад двадцять років прожив у Латвії, свого часу (1988—89 рр.) був одним із засновників Українського національно-культурного товариства “Дніпро”, заступником голови. Спочатку це було єдине об’єднання українців Латвії, яких, за переписом, проживало тоді в республіці близько 100 тисяч. Нині їхня чисельність скоротилася до 60 тисяч, але, наскільки мені відомо, створено вже понад два десятки різноманітних українських організацій. Що в них спільного і що не дає можливості їм бути разом в єдиному гурті, мати власні ЗМІ, культурні центри, проводити спільні відзначення національних свят? Чи все-таки до чогось ідеться? Наскільки може чи має право наше Посольство співпрацювати з українськими організаціями? Я знайомий з багатьма латишами у Києві, що отримали право на мешкання в Україні, вони активно працюють на спільних українсько-латвійських підприємствах. Час від часу Посольство Латвійської Республіки в Україні запрошує співвітчизників з різних приводів: узяти участь у відкритті якоїсь виставки, відсвяткувати День Незалежності або інше державне чи релігійне свято. 

— Переважна більшість із 60 тисяч українців Латвії відчуває свою причетність до України й переймається її проблемами. Нині в Латвії 15 українських національно-культурних товариств, у яких об’єднані сотні активістів. Товариства існують в усіх великих містах Латвії, де живуть етнічні українці й вихідці з України. Посольство має добре налагоджені контакти з нашими громадами, яким час від часу передає навчальну, довідкову і художню літературу, музичні інструменти, національні костюми, комп’ютерну техніку. При Посольстві створена Координаційна рада, на засіданнях якої обговорюють плани громад, виробляють оптимальні варіанти їх здійснення. Ми залучаємо наші товариства до відзначення різноманітних свят, виставок, презентацій, проведення науково-практичних семінарів. Чимало робить для згуртування наших співвітчизників Український інформаційний центр при Академічній бібліотеці Латвії, де зібрано велику колекцію книжок з українознавства, а також аудіо- та відеоматеріали. На латвійському державному радіо є українськомовна передача “На хвилях Дніпра”, яку регулярно веде кореспондент радіо “Свобода”, за сумісництвом і перекладач нашого Посольства Людмила Пилип, українка із Закарпаття. На жаль, віднедавна через економічну скруту не виходить газета “Український вісник”, яка мала широке коло читачів. Свого часу її частково фінансувало Міністерство інтеграції Латвії, але внаслідок урядової реформи міністерства не стало, а його обов’язків ніхто не виконує. Бізнесменам, які також підтримували газету, криза не дає змоги виявляти колишню щедрість. Хоч обіцяють згодом відновити фінансування. Поживемо — побачимо.— Українсько-латвійські зв’язки давні. У 1920—30-ті в Латвії діяли українські товариства, виходила недовгий час газета. Чи хтось із українських чи латвійських істориків досліджував ці факти? Як їх можна використати в наш час?— Кілька років тому в Ризі вийшла книжка “Українці Латвії. Люди згадують, документи свідчать” (редакційна колегія: Е. Давиденко, В. Павленко, В. Строй). У ній вміщено нарис доктора історії, асоційованого професора історії і філософії Латвійського університету, завідувача відділу державного історичного архіву Ерікса Єкабсонса, в якому зацікавлений читач може знайти чимало достовірних відомостей про перебування українців у Латвії з кінця ХIХ століття. Із видання можна довідатись і про українські національні товариства, і про українську культуру й освіту в Латвії. За підтримки українського бізнесмена Олега Степанова торік у Києві побачив світ чудовий альбом “Нашого цвіту по всьому світу”, в якому також порушено теми перебування українців у Латвії. — Українці, які набули громадянства Латвійської Республіки, мають право безвізового в’їзду до України, як будь-які громадяни інших держав Європейського Союзу. Але ті, що мають лише паспорти постійних мешканців Латвійської Республіки (особи без громадянства), повинні для відвідин Батьківщини отримувати платні візи. Певні пільги надає посвідчення закордонного українця. Чи багато латвійських українців отримали ці посвідчення? Скільки зараз у Латвії постійно мешкає громадян нашої держави? — Питаннями закордонного українства донедавна займалось міністерство, в якому я працював. Певний час навіть був куратором відповідного департаменту, тому, приїхавши до Латвії, одразу закликав наших “негрів” (так іронічно називають себе негромадяни) або отримувати посвідчення закордонного українця, або відновлювати громадянство України. Чимало людей дослухалося до моїх слів, і через певний час до консульства надійшло багато заяв. За останні три роки понад 2 000 осіб уже отримали “корінці” з Батьківщини, що дає їм право на безплатну візу додому терміном на п’ять років. До речі, довготермінова віза строком до півроку для негромадян безплатна. Щодо громадян України — постійних мешканців Латвії, то їхня кількість коливається від 1,5 тисячі до 2 тисяч осіб. Принаймні так стверджує статистика нашого консульства.— Негативи й негаразди світової економічної кризи не оминули ні України, ні Латвії. У нас загострення в економіці додає політична ситуація напередодні чергових виборів Президента. А як потерпає Латвія — країна, позбавлена природних ресурсів і з малими експортними можливостями? Наскільки її зачепила світова криза і чи помітно початок оздоровлення? На відміну від нашої гривні, латвійський лат щодо долара за цей рік майже не змінив курсу, але чи можна вважати, що кризові явища латвійської економіки менші, ніж в Україні? — Латвія — одна з країн, яку світова економічна криза зачепила найдужче. Катастрофічно впав рівень виробництва, зросло безробіття, бюджет держави урізаний до неможливого. МВФ, який є основним донором Латвії в цей важкий час, вимагає від уряду секвеструвати бюджет ще на півмільярда латів (мільярд доларів). Найбільш уразливими галузями виявилися медицина, освіта, культура, правоохоронна система, туристичний і ресторанний бізнес. Рухнув один із найбільших фінансових “монстрів” країни “Парекс банка”, який поки що утримується на плаву завдяки державі. Досі вважали, що в Європі працюють понад 200 тисяч латвійських гастарбайтерів, однак віднедавна їхні лави поповнила нова хвиля трудових мігрантів. Словом, ситуація більш ніж складна. За даними преси, Латвія нині за рівнем бідності — третя в ЄС. Але національна валюта поки що тримається, навіть міцніє. За 100 доларів зараз дають 46 латів. Давно тривають розмови про введення євро в Латвії, однак навіть за оптимістичними прогнозами, цього не варто очікувати раніше, ніж 2014 року.— Хоч би яку посаду обіймав справжній поет, навіть керуючи державою, а таких прикладів у світі достатньо, він усе одно лишається поетом. Ваша теперішня посада вимагає багато часу на розв’язання політичних й економічних відносин не лише України й Латвії, оскільки Рига здавна відома як один із центрів Східної Європи, де розв’язували міжнародні проблеми. Проте Вам вдалося за короткий термін  здійснити в Латвії багато спільних літературних проектів. Чи не могли б Ви детальніше розповісти про них? Декого мало б здивувати, що Ви спромоглися в умовах економічної кризи разом з латвійськими колегами підготувати і видати ґрунтовну Антологію української поезії, в якій представлено понад дев’яносто поетів України — від Тараса Шевченка до наймолодшої сучасної генерації. Латиші вперше ознайомляться з віршами поетів доби “Розстріляного відродження” і тих, що жили й працювали в еміграції. — До приїзду в Латвію я сумнівався, чи вдасться зайнятися літературними проектами, хоч був упевнений, що обов’яково візьмуся за них при слушній нагоді. Зі своєї бібліотеки про всяк випадок прихопив книжки Райніса, щоб краще вчитатися в його твори. У Ризі довідався про дружину класика Аспазію, також видатну поетесу. Одразу виникла ідея перекласти вибрані твори цього сонячного подружжя, що й було зроблено. За фінансової підтримки латвійського бізнесмена українського походження Василя Мельника вдалося видати розкішний ілюстрований альбом поезій Райніса й Аспазії “Трикольорове сонце” трьома мовами — українською, грузинською та латиською. Ця книжка дістала широкий розголос у країні, з цього приводу мене прийняла Президент країни Вайра Віке-Фрейберга, а в найпрестижнішому залі Риги Будинку чорноголових відбулася презентація, яка зібрала весь латвійський бомонд — від літераторів, діячів культури, представників української діаспори й інших національних меншин до дипломатів, депутатів і міністрів. Невдовзі переклав (також українською і грузинською) й видав твори двох видатних класиків латиської поезії ХХ століття Олександра Чака й Ояра Вацієтіса.Окремо слід сказати про білінгвічну збірку віршів Тараса Шевченка “Доля”, яка є збіркою вибраних перекладів латиською мовою поетичної спадщини українського генія. Видання, ілюстроване малярськими творами автора, ввібрало найкращі переклади, зроблені латиськими поетами протягом ХХ століття. Латиський читач знову відкрив Великого Кобзаря, адже його книжок у Ризі не видавали з ювілейного 1964 року!Насамкінець кілька слів про Антологію української поезії, яку ви згадали. Це — своєрідний “алаверди” на вашу ґрунтовну антологію “З латвійського берега”, видану у львівському видавництві “Кальварія” 2007 року. Робота над підготовкою і виданням книжки була дуже складною, адже МЗС України, який мав профінансувати цей проект, з відомих причин не зміг виконати взяті зобов’язання. Довелося ходити шукати пожертви, бо на той час переклади були майже готові. Знайшлися люди, які мають не лише гроші, а й добре серце, внутрішню потребу творити добро. Користуючись нагодою, хочу разом зі спонсорами антології подякувати відомому латиському поетові Іманту Аузіньшу, який допоміг мені в упорядкуванні. Він став і редактором, й одним з перекладачів. Цю саму місію І. Аузіньш виконав і під час видання поезій Т. Шевченка.Зауважу також, що всі ці видання (крім “Долі” Т. Шевченка, яку повністю профінансувала Україна) здійснені на спонсорські кошти. Найбільшу підтримку в цій справі надали відомі українці Латвії — почесний консул України у м. Вентспілс Олег Степанов і віце-президент асоціації роботодавців Латвії Василь Мельник.— Вдячний Вам, пане Раулю, за запрошення взяти участь у презентації цієї антології, яка, на мій подив, була велелюдною. Шкода тільки, що серед півтори сотні присутніх не було представників Національної спілки письменників України, крім мене, але я теж був з оказією — мене відрядила “Просвіта” з подарунками для учнів Ризької української середньої школи. Саме на черзі моє запитання щодо цієї школи. Як вона живе сьогодні? Які в неї проблеми? Чим можуть і повинні допомогти державні структури України, враховуючи, що в Російській Федерації для кількох мільйонів українців нема жодної державної середньої школи? — Один із перших примірників антології я надіслав голові НСПУ Володимирові Яворівському. Відповіді, на жаль, не отримав. Звичайно, презентацію прикрасила б присутність бодай кількох авторів антології, але в Посольства не було ресурсів для їхнього запрошення. Що ж до державної Ризької української школи, то вона функціонує, хоч віднедавна справді має певні проблеми. Я вже зазначав, що криза в Латвії торкнулась освіти. У країні закрили сотні шкіл, звільнено також сотні вчителів. Завдяки активній діяльності Посольства нашу школу вдалося відстояти. Шкода, що у зв’язку зі скороченням фінансування постраждали українознавчі предмети. Відповідно зменшилась і питома вага української мови. Якщо така тенденція триватиме, то ми втратимо цей осередок української духовності в Балтії. Два роки тому латвійський уряд надав мільйон доларів на впорядкування школи, але цього виявилось замало. Директор школи Лідія Кравченко тепер шукає фінансову підтримку в Україні, де, сподіваюся, знайде адекватну відповідь.— Ви спілкуєтеся з латиськими літераторами. Я щороку буваю в Ризі, щоразу мене дивує, що відкривають нові книгарні. Щоправда, книжки дорогі, хоч і виходять часто за фінансової допомоги Фонду культурного капіталу. В одній із латиських газет я натрапив на розлоге інтерв’ю з відомим поетом Янісом Петерсом. Він сказав, що його літературні гонорари — суттєве доповнення до пенсії. Але Яніс — відомий поет, багато його віршів стали популярними піснями. Лише з Раймондсом Паулсом створено понад сто. А як живеться, працюється менш відомим? — Ви правильно зазначили: в Латвії видають багато книжок — й оригінальних, і перекладних. Видають вишукано, на високому поліграфічному й художньому рівні. Працюють книгарні, яких у Ризі безліч. Їх чимало і в районних центрах, містечках і селах. Книжки дорогі, тож купують їх не дуже активно, бо часто бачу на них знижені ціни — тобто відбуваються постійні переоцінки. Державних видавництв, як і друкарень, у Латвії немає. Нема й офіційного органу на кшталт колишнього Держкомвидаву. Все зосереджено в приватних руках. Фонд культурскапіталу фінансує окремі видання, які проходять складну процедуру відбору. Гонорарів платять мало або не платять зовсім. Однак тут є ноу-хау, яке варто перейняти і нам. Річ у тому, що агенція захисту авторських прав виплачує авторам відсотки за використання читачами їхніх книжок у бібліотеках. Для цього ведуть спеціальний облік, як скажімо, під час виконання музичних творів на сцені чи в ресторані. Яніс Петерс мав на увазі, мабуть, саме такі гонорари, оскільки він справді популярний письменник. Загалом письменники в Латвії, як і в нас, живуть скромно. У колишньому фешенебельному приміщенні Спілки тепер розташовані ексклюзивні номери готелю “Європа”, а сама Спілка — майже на околиці міста. З усіх друкованих літературних органів залишились журнал “Карогс” (“Прапор”) і газета “Культурас форумс” (“Форум культури”). І все-таки талановиті й наполегливі автори пробиваються до читачів. Їх знають, люблять і читають. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment