Марія МЕЛЬНИК,смт Муровані Курилівці Вінницької областіГарне село Жван Мурованокуриловецького району! Між смарагдовими левадами, буйним цвітінням городів звивається дзвінка одноіменна річка, добігає прадавнього Дністра. Над водою зажурено схилились верби, полощуть віти, про щось тихо шепочуть. Високі ясени підступились до села, замислились, бережуть якусь таємницю. Любив рідне село Микола Матвійович Ткачик — тут народився 1898 року. Змалечку з батьком орав, засівав поле. Буремного 1917-го забрали його в царську армію, а там солдати кидали зброю. Що й до чого — не з’ясувати юному. Поспішив додому. Навесні 1920-го через Поділля проходило військо Симона Петлюри — мобілізували і молодого Ткачика, призначили бунчужним. Дійшов з ними до кордону з Польщею і повернувся додому. Щастя заполонило: він живий, війна скінчилася — чого ще треба? Одружився і почав господарювати: посадив сад, виноградник. Поле зеленіло — радів, як дитина, жнива починав з молитвою. Наприкінці 20-х років плани колективізації сприйняв позитивно: передова механізація, дружна праця — розбагатіємо, заживемо! Його обрали головою земельної комісії, членом сільської ради. Заповзятий, енергійний, він гаряче взявся за роботу. Тільки благословлялося на світ — він піднімав людей: знав ціну погожому дневі. Тоді не вистачало тяглової сили — волочили коровами. То була мука: вони ж не звикли до ярма — виривалися, тікали. Одного разу на якесь свято дружина Миколи Матвійовича не вийшла з коровою в поле. Селяни йому дорікнули: “А твоя жінка з коровою де?” Він прибіг додому захеканий, накричав на неї, щоб вона зараз же була в полі. Так вірив, що треба дружно, старанно працювати в колгоспі — і буде успіх. 1936 р. Миколу Ткачика обрали головою колгоспу ім. Кірова у селі Жвані. На зборах колгоспників невдовзі посипалася критика: “Микола Ткачик грубить людям, призначає на керівні посади куркулів”. Бідняки раніше не думали, що в артілі їм буде важко — усі хотіли легкої роботи. А Ткачик доручав посади відповідно до вміння. І, сміючись, відповідав на критику: “Як можу ставити на керівну посаду того, хто в себе вдома не може порядку навести? У колгоспі треба по-справжньому працювати, а не відбувати день”. Микола Матвійович ще був заклопотаний жнивами, обмолотом хліба, а енкаведисти вже збирали на нього доноси, підшивали у течку з номером 44145. 30 серпня 1937 року серед ночі затарабанили у шибки, загрюкали так, що двері мало не злетіли з завіс. Увірвалися військові 24 прикордонного загону Могилева-Подільського. Озброєні агресивно оточили сонного, наче впіймали найстрашнішого ворога. Старший зневажливо гримнув: “Ну, пішов!” Микола Матвійович, спантеличений, розгублений, все ж запитав: “За що?” У відповідь почув лайку. У воротах завагався: “Може, рвонути у темряву?.. Я не винен. Усе обійдеться…”Не обійшлося. Того літа тільки у Жвані заарештували 37 чоловіків. Заціпеніло село. Осиротілі жінки заарештованих низенько пов’язалися хустками і попрямували до домівок: на них чекали діти. А невільники не могли вийти з дива, що потрапили у царство сатани. Микола Матвійович Ткачик не вірив власним вухам: обвинуватили, що служив у банді Петлюри; мав зв’язок з контрабандистами; займався шпигунською діяльністю на користь Румунії; переховував удома бандитів: Зелінського, Ляшенка, Годованця, підтримував їх матеріально; приймав куркулів на керівні посади в колгоспі.Дивувався заарештований, що “пришивають” зв’язок із бандою, матеріальну допомогу їй. Він знав цих людей із дитинства, як з односельцями зустрічався на хрестинах, на весіллях, але це не означало підтримувати банду. До речі, в кінці 20-х років у сусідньому селі жив Зелінський, мав багато дітей. У нього, як і в інших селян, спочатку забрали зерно за планом хлібоздачі, а потім висипали з горщика останню квасолю. Він у безвиході прийшов до голови райвиконкому шукати правди і запитав:— Ну що мені робити? Діти плачуть їсти!Начальник району криво посміхнувся, глузливо кинув:— А ти йди в банду.Приголомшений несправедливістю, Зелінський відкрив рот, як риба на березі, тільки й видихнув:— Ага.Невдовзі він прийшов до кривдника вночі, у сонного витяг пістолет з-під подушки. Той, вражений, переляканий, не міг зімкнути вуста, дико закліпав очима. Зелінський всадив йому в зуби кілька куль і втік.Його схопили солдати Могилів-Подільської прикордонної застави. Убили, прив’язали мертвого до саней і погнали коні до Мурованих Куриловець. Притягли скривавлений, пошматований труп (так розповідають старожили Жвана, вся інша інформація — в архівах), але М. Ткачик до цього не мав жодного стосунку.На обвинувачення у споюванні червоноармійців в’язень дав відповідь у протоколі за 17 жовтня 1937 року: “…у мене вдома випивали: Мельник Василь, Кушнір Яків, Черватюк Олексій, Рудий Максим. Зайшли до мене два солдати із застави, ми вгостили їх вином і вони пішли. З ними ми ніяких розмов не вели…”У протоколі за 5 жовтня 1937 року М. Ткачик чесно визнає: “Служив у Петлюрівській армії не 20 днів, а біля 20 днів, що і підтверджую” — і власноручний підпис. На останньому допиті 24 жовтня 1937 року М. Ткачик написав: “…винним у перечислених звинуваченнях себе не визнаю”. А що ж за словами “винним себе не визнаю”? За ними — катування, знущання, та він не підкорився, честі не зганьбив, нікого з односельців не обмовив. Він уже бачив, до чого йдеться. Невідомо як, але йому вдалося передати дружині записку: “Тетяно, я вже звідси не виберуся…”Енкаведистські обвинувачувачі працювали не за законами юридичного права — презумпції невинності не визнавали. Діяли за середньовічним принципом: “Зізнався — отже, винен”. Зізнаєшся, коли виб’ють зуби, поламають ребра, пошкодять нирки, печінку. Не визнаєш обвинувачення — обвинуватять обов’язково! М. Ткачикові показали заяву-донос, яку написали односельці: Черватюк Федір Олексійович, Мельник Яким Якимович, Мазуренко Олена Сергіївна, Химич Петро Тимофійович.Заарештований читав таємні наклепи жванських сексотів і дивувався: “Це ж свої люди! Як вони могли? Я ж нічого поганого їм не зробив!” Тепер знаємо, що за одну таку заяву платили 30 карбованців, як Юді Іскаріоту дали 30 срібняків за те, що той видав Ісуса Христа. Але Юда скоро зрозумів провину і наклав на себе руки. Це про нього Спаситель сказав: “Краще було б тій людині не народжуватись”.А Микола Матвійович, уже приречений, читав кляузи і з гіркотою думав: “Господи, нічого так не хотів би, як вернутись у село і… подивитися цим юдам в очі”.“Подивитися в очі” — християнська великодушність, вона спонукає щиро розкаятися. Село Жван знає ще таке: обмови писали не тільки на Ткачика; колишній секретар сільради Федір Олексійович Черватюк настрочив каліграфічним почерком доноси на 37 осіб! Зокрема і на рідного брата Олексія, якого заарештували, судили — дали 10 років виправно-трудових таборів на далекій Колимі. 1948 року він повернувся в село, на вулиці зустрів батька. Після обіймів і сліз сказав: “Тату, я побачився з Вами, поговорив і піду з села назавжди, бо як побачу того юду, то не стримаюсь — і вб’ю його. Тоді мене знову зашлють на Колиму! Краще піду звідси”. І більше його в селі не бачили.5 листопада 1937 року Миколу Матвійовича привели на засідання судової трійки. Виснажений підсудний глянув на суддів: незворушні, набундючені, зверхні; в їхніх очах — хижі вогники голодного вовка. У скронях відстукувало: “…к высшей мере наказания… расстрелять”. Зрадницьки задрижали коліна, чуприна піднялася сторч… Підбадьорила світла думка: “А я нікого не видав, не зрадив…”А в селі, що на берегах Жвану і Дністра, родині Ткачиків нагадували: “Не забувайте, що ваш чоловік, батько — “ворог народу”. Влада пам’ятала тих, кого скривдила, — боялася за себе, боялась нащадків репресованих, отже, її посіпаки добре пам’ятали, що чинили злочини. Сталін проголосив: “Син за батька не відповідає”. Ці слова повторювали з надією, та скоро мільйони впевнились у лукавстві й лицемірстві цього афоризму. Це на собі відчув син Миколи Матвійовича Микола. У травні 1941 року він прийшов у військкомат: “Хочу служити у Червоній армії”. Комісар зухвало, з притиском, як батогом швагнув по обличчю: “А ми не берем “ворогів народу”!.. Юнак зблід, згорбився, наче постарів, пішов навмання. Ледь чутно ворушились вуста: “Забрали тата, ще й батьківщини позбавляють! Як же це? З діда-прадіда ми жили на цій землі, проливали кров, захищаючи від ворогів. Орали, засівали, сади вирощували”. Образа довго не покидала хлопця. 1942 року фашисти забрали його на роботи до Німеччини. Досада смоктала кров Ткачика-сина. Пізніше він зізнавався своєму синові Миколі: “Як шкодував, як було боляче, що я не разом із земляками: вони переможно, зі славою, б’ють фашистів, а я — у ворожій землі полонений. Скоро прийшло визволення; перевіривши, як я став остарбайтером, мобілізували на фронт. Встиг повоювати з німцями. Надивився на смерть і рани. Не перестаю дивуватися, що лишився живий”. Після Перемоги, сповнений радості, Микола Миколайович поспішав додому. Як мало треба людині для щастя: бути своїм серед своїх, мати добре ім’я. Тавро “син ворога народу” змивалося, але час від часу проглядало, наче проявлялось на фотопапері: вищої освіти, керівної посади не дозволяли. 1962 року Микола Миколайович написав заяву на ім’я прокурора Вінницької області, в якій просив переглянути справу батька і дати відповідь, “де його діли, що з ним було, якщо помер — вказати місце його поховання”. Через чотири місяці в село приїхав слідчий облпрокуратури лейтенант Погорєлов. У Жванську сільраду викликали Черватюка, Мельника, Мазуренко, Химича. Лейтенант показав їм їхні доноси на Миколу Матвійовича Ткачика, написані 1937 року, і запропонував дати пояснення. Черватюк написав так: “Причина арешту Ткачика М. М. мені не відома, проти радянської влади він не виступав, не занімався контрабандою. Підписані мною протоколи, які вів Хорунжий, я не читав на 37 односельчан. Прочитані протоколи на Ткачика М. М., Атаманюка Г. А., Лисюка Ф. Г. мені понятні — вони написані мною. Повторюю: за преступну діяльність їх я не знаю нічого. Від усього написаного у 1937 році, відказуюсь.У Петлюри Ткачик служив по мобілізації, був рядовим, і дезертирував від них”.Інші “стукачі” (Мельник, Мазуренко, Химич) написали коротко: “Від усього, написаного у 1937 році відказуюсь”. Розмова з фіскалами була секретною, та якось жванці дізналися: коли Погорєлов почув визнання Черватюка, що той написав доноси на 37-х односельців, то обуренню лейтенанта не було меж, він дорікав зрадникові: “Чи ти знаєш, що ти наробив?! Ти ж погубив їх усіх! За це тебе четвертувати мало!” Найрідніші люди здогадувалися про долю Миколи Матвійовича і мовчали: боялися, що трагедія може повторитися. 1977 року Ткачик-онук хотів вступати до Харківського юридичного інституту. Треба було отримати рекомендацію райкому КПУ, але там відповіли: “Рекомендацію дати не можемо: у вашій родині були репресовані”. Незаслужена пляма ще довго не змивалася. Аж 1997-го Микола Миколайович (онук) звернувся до Вінницького обласного архіву, попросив дозволу подивитися справу репресованого діда. Йому принесли течку з грифом “совершенно секретно” з номером 44145. У присутності архіваріуса дозволили прочитати документи. Фотографувати, копіювати не можна. І ось дідусь уперше подивився на онука. В очах смуток і приреченість — це анфас, у профіль його обличчя стало чужим. У руках Миколи Миколайовича тремтіли листки. Ось рукою діда написано: “…винним себе не визнаю”.Далі: “5 листопада 1937 року. За зв’язок з бандою Зелінського, шпигунство на користь Румунії, споювання вином червоноармійців з метою добування відомостей розстріляти. Секретар трійки (Штейн)”.Наступний листок: “Довідка: вирок виконано 16 листопада 1937 року”. М.Ткачик звернувся до архіваріуса:— Де його могила? — Думаю, вулиця Підлісна, цвинтар біля Будинку школярів. Їхати четвертим трамваєм. Так зрізали колосок, зруйнували чисте джерело української землі. Та ніщо не проходить безслідно — минуле вростає у прийдешнє. У родині Ткачиків ніколи не забували Миколу Матвійовича, з пошаною згадували: “Це дідусева річ. Цю яблуню він посадив”. Доля Ткачика-діда болісно торкається серця Ткачика-онука: як могли розстріляти його у 38 років! Позбавили щастя його сім’ю, убили ненароджених дітей, загубили захисника батьківщини. Умертвили його світ, його мрію про сад, яка, наче фенікс із попелу, ожила в серці нащадка — три роки тому Микола Миколайович на 0,6 га посадив 17 сортів яблунь, волоські горіхи. Ткачиків виноградник славиться на весь район. У живодайних лозах — спадковість поколінь. Ще в кінці 1920-х почав вирощувати ці диво-кущі Микола Матвійович Ткачик, а дід по материнській лінії Омелян Михайлович Попович, заслужений пенсіонер колгоспу, у післявоєнний час виростив виноградник у селах Жвані, Загір’ї, аж до самої Бернашівки. Тут у 1960—80 роки плоди із 400 кущів возили на ярмарки подільських міст. Дідову справу продовжує онук. Його подвір’я обступили виноградні лози, у прозорому нектарі виграє сонячне проміння, сяють насінинки. Господар викохав 80 сортів лози найсучаснішої селекції. М. Ткачик обіймає посаду головного агронома районної державної насіннєвої інспекції, а після роботи поспішає у сад і на виноградник. На дідовому обійсті, продовжуючи батькову справу, поставив пасіку.Безсмертний народ, діти якого живуть за заповітами батьків, любов і добро черпають з дідової криниці. А вона не міліє.
