МАРҐІНАЛЬНЕ Й АКТУАЛЬНЕ

Сергій КЛИМКОУ Державному музеї іграшки відкрилась виставка “Маленькі історії” Олександра Воловодовського. Акція здійснена в рамках ширшого проекту фонду “Ейдос” “Мистецтво апріорі: актуальні історії”, що покликаний “оживити” традиційні музеї, відкрити сучасне актуальне мистецтво для широкої аудиторії”. У цьому проекті було задіяно близько десяти музеїв у всій Україні.Попри серйозність задуму організаторів “Мистецтва апріорі”, проект у Державному музеї іграшки можна назвати справді іграшковим. Посеред однієї з двох невеличких зал музею, за іграшковим парканом у різних позах і конфігураціях розміщено трансформовані автором ляльки. Представлені об’єкти зображують певний альтернативний світ, що “приховується” від дитини. Серед персонажів цього міні-садочка — прибиральники, повії, наркомани. Його огорожа, вочевидь, служить метафорою сегрегації ідентичностей, не допущених у “музей”. Традиційно функція ляльки полягає в тому, щоб бути для дитини ідеальним об’єктом з дорослого світу, допомогою у формуванні символічної ідентифікації маленького громадянина (чи громадянки). Представлені в експозиції ХХ століття Державного музею іграшки ляльки-ливарники, машиністки, військові, колгоспниці, космонавти ілюструють ідеологічний пласт, який мав слугувати символічним обрієм радянської дитини. Дореволюційні твори лялькового мистецтва найчастіше демонструють буржуазний побут, предмети бюргерського інтер’єру, представляючи водночас торгові марки “розвиненого капіталізму” в мініатюрі. Ляльки дев’яностих—двотисячних намагаються бути прикладом “здорового способу життя”, фізичних параметрів, моди й інших ідеалів середнього класу.Відповідно, футуристично модифікований мотлох минулих епох, знайдений на блошиних ринках і перенесений до “іграшкового” музею, має представляти у деформованій ляльковій подобі марґінес сучасного суспільства — прибиральники, повії — свого роду неактуальну актуальність, тобто контрзразок. Це, на перший погляд, “провокативне” втручання може виявитися цілком канонічним жестом — ідеали молодіжної субкультури вісімдесятих вписуються в історичний ряд об’єктів музею, притрушених нафталіном.Проте автор не зміг сформулювати адекватну концепцію, запропонувавши незріле бачення: розрізнені об’єкти, витримані в естетиці кіберпанку вісімдесятих, об’єднані лише своїм “декласованим” становищем, витіснені з масового обігу і, як наслідок, — “безкарно” трансформовані, є тут лише ностальгійним реверансом у бік трансгресивної західноєвропейської культури кінця минулого століття. До того ж, Державний музей іграшки — місце, яке навряд чи зазнає масового відвідування, робить “вузькоспеціальним” висловлювання автора композиції, розраховане швидше не на дітей, а на рідкісного шанувальника сучасного українського мистецького процесу, що несподівано завітає до екзотичного іграшкового простору. “Актуальне мистецтво настільки тісно переплетене з навколишньою реальністю — суспільними процесами, технікою і наукою, — що стає вагомою частиною соціалізації. Але воно поки що залишається поза увагою освітніх інституцій”, — ідеться у концепції. Це правдиві, але безвідносні до виставки слова. Іграшкова соціалізація, запропонована авторами проекту, до “актуального мистецтва” має швидше темпоральний стосунок і навряд чи є репрезентативним об’єктом, що міг би привернути увагу освітніх інституцій.Розбіжність місця і події, задуму і реалізації — поширена мистецька проблема, специфіка українського контексту, й у даному випадку відповідального за проект фонду “Ейдос” — це хронічна нестача продуктивних ідей.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment