Помітний проект, започаткований благодійною організацією “Шевченко — ХХІ століття”, щоразу привертає увагу громадськості до осмислення визначних дат в українському чи світовому духовному просторі, а також ставить за мету вшанування пам’яті видатної актриси Марії Заньковецької, збереження і представлення можливостей універсальної сценічної мови. Саме роковини Гоголя якнайповніше уособили чільний орієнтир київської “Марії” — рішуче й обнадійливе переосмислення канонів.
В’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙХудожній керівник Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка Б. Ступка у вступному слові слушно підкреслив, що втіха від присудження Л. Кадировій найвищої — Шевченківської — премії врівноважується радістю від подальшого втілення її сміливих фестивальних ініціатив. Обмін же майстерністю на столичних підмостках навдивовижу співмірний спробам осягнути світ Гоголя зблизька. Це на відкритті заходу підкреслили генеральний директор театру, народний артист України Михайло Захаревич і модератор тематичної міжнародної науково-мистецької конференції, завідувач відділу критики часопису “Всесвіт”, аспірант Національного університету “Києво-Могилянська академія” Дмитро Дроздовський.
Голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, народний депутат, відомий поет і громадський діяч Павло Мовчан зауважив: його співпраця з театралами щороку набирає повнозвучності, як і українська рецепція М. Гоголя на поч. ХХІ ст. Тільки впродовж найближчого часу в дослідницькій подачі Віталія Купрієнка нових вимірів набрала таїна смерті класика. Її доповнюють і мовби обґрунтовують мотиви межової чутливості в недавньому сценарії Віктора Греся за “Тарасом Бульбою”. Конференційний же контекст “Марії”, започаткований торішніми студіями про Ґабріеля Ґарсіа Маркеса, тепер доречно змушує замислитися, чи справді Гоголь-письменник був усього-на-всього “невиправним європейцем”…Відкриття фестивалю ознаменувалося й кількома першими нагородами — “Золотими Маріями”. Мініатюрний образок Пречистої Діви вже тривалий період є символом київських монодраматичних реприз. Хоч на шестиріччі заходу в коштовних відзнаках доречно прочитувалася ще й подоба матері видатного письменника. Саме їй автор “Вечорів на хуторі поблизу Диканьки” адресував листи з ніжним проханням надсилати якомога більше відомостей про український побут… Наталя Пономаренко, завідувач літературною частиною театру, нагадала гостям історію гордого притулку франківців, повіви гоголівської фантазії остаточно полонили кожного. Озерце, приховане ще минулого сторіччя першим власником будівлі Миколою Соловцовим, наче озвалося плескотом Неви, уздовж якої снували герої “Петербурзьких повістей”. Натомість респектабельні химери з будинку Городецького, що нависає над театром, принишкли, мовби приголомшені глядачі в ложі-бенуар. Фестиваль розпочинався…ПРОМОВИСТЕ ОДНОГОЛОССЯУспішний зачин “Марії” й воднораз вдалу квінтесенцію сучасної монодрами втілила сама Л. Кадирова. Друга частина назви її вистави “Сара Бернар. Наперекір усьому” в майже тижневому художньому полілозі часто згадувалась як кредо кожного митця. Героїня вистави, всесвітньо відома актриса й уродженка Гоголевого ХІХ століття, за авторським задумом, переселяється в затишний антураж — у власну старість. Одначе театр наздоганяє її навіть там. Спогади накочуються на С. Бернар, ніби шквал оплесків. Натомість мізансцена, яку вперто випадає опановувати, — мовчанка співрозмовника в телефонній слухавці. Що ще лишається немічній акторці? Подумки “зіграти” найвидовищніші та найчесніші акти духовного життя, щоб завершити його не манірною скореністю колишнім чи теперішнім перепонам.23—28 вересня відвідувачі театру імені Франка могли переглянути вишукані постановки українських, польських, вірменських, німецьких, єгипетських, російських, японських і американських митців. Кожна з інсценізацій була напружена настільки, що в ламких променях софітів упізнавалися олюднені бентежні жести, а залаштункові відзвуки виринали з-за колон, ніби виклично-заніміла юрба персонажів. Утім, хіба не блискавичного катарсису іноді бракує “верстатному” постмодерну, для якого, за словами професора Марини Новикової, потрібні хороший режисер, кепські актори й декорації з металопластику?..“Їдучи до Києва, я не сподівався, що фестиваль відкриватиметься моєю виставою, — розповів для “Слова Просвіти” Збігнєв Хшановський, режисер “Сари Бернар…”, заслужений діяч мистецтв Польщі. — Це дуже приємна несподіванка, через яку довелося почуватися знервованим глядачем. Лишається сподіватися на гідне справдження решти анонсів “Марії”. Після торішнього заходу з нетерпінням чекаю на “Леді Макбет” у вірменській версії”. Пан Хшановський не помилився у здогадах, адже постановка Тимура Ачиняна й Арміне Матсакян, лауреатки фестивалів “Арммоно” й “Tespis”, здавалося б, навіть темряву в малому залі пронизала готичною різьбленістю. Вражала і ще одна, дуже особиста риса: шекспірівського персонажа грала сліпа актриса. Напнуті пурпурові стрічки при самій сцені начебто ставали бар’єрами для виконавиці, хоч уподібнювалися до меж у маревах легендарної злодійки… Дорікнути за гадане одноголосся цьому моноспектаклю, напевне, не наважився б ніхто. У ньому, крім позамистецького життя і намисленого світу, колізіями зіштовхнулися насторожливий брязкіт мечів і розпачлива беззахисність майбутньої грішної королеви, праведне обличчя леді й маска безумства… Прикро визнавати, але єдиною вадою фестивальних імпрез, яка загострилася саме у виступі вірменки, стало перебільшене тяжіння організаторів до “універсальної сценічної мови”. “Приземленіший” же переклад реплік українською (це, до речі, стосується й роботи конференції в рамках “Марії”) істотно збагатив би панораму переконливих пластичних “вічних образів”. Загалом робота фестивалю відкрила київському глядачеві імена актрис Єви Балцер, Ірини Джапакової, Марго Лі Шерман, Ніни Репетовської, Хотаки Хагіварі. У їхній подачі франківський театр у фойє звів воєдино чимало стилів — від символізму Станіслава Виспянського до неореалізму Лідії Раєвської й магічного реалізму Ґ. Маркеса. Але провідною все-таки здавалася романтика.“…НЕДІЛЯ…” ПОЧИНАЄТЬСЯ В ЧЕТВЕРОкрім фестивальних монодрам, головна сцена держави запаслася й кількома гучними, “масштабнішими”, прем’єрами. Так, підопічні студенти Б. Ступки підготували музичну версію “Вія” з пісенними вставками Святослава Вакарчука, а Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр привіз “Тараса Бульбу” з народним артистом України Михайлом Голубовичем у головній ролі. Проте, здається, найочікуванішою імпрезою, що вибивалася з такого “гоголівського ряду”, була вистава “В неділю рано зілля копала…” самого театру імені І. Франка.Однойменний роман Ольги Кобилянської, який адаптувала відомий драматург Неда Неждана, означується “притчею”. Як розповіла нашому тижневику автор сценарію, їй насамперед важило відсторонитися від звуженої проблеми Гриця-зрадника. Саме дослідження природи підступу, прихованої в генетичній пам’яті людини, суголосило власним художнім пріоритетам сучасної письменниці. Хоч місткий наголос вона прагнула поставити й на проблему свідомого вибору. Первісно ж вистава замислювалась як мюзикл, де звукове тло поглиблює трагізм. Звідси — насичений фольклорний підтекст запропонованої трагедії. Офіційне ознайомлення з нею відбувалося 25 вересня. У франківців “…Неділя…” має більш ніж 70-річну традицію. (Художній керівник театру обмовився, що твором уже давно цікавиться й польський режисер Єжи Гофман). Без сумніву, такі чинники, на додачу до західноукраїнського походження більшої частини постановницької групи, роблять виставу напрочуд цікавою. Хоч саме з цієї причини варто поміркувати про її неприховані мінуси.Жанр “притча на дві дії” не має достовірного літературознавчого підґрунтя. Він радше навертає до аналогій із торішньою презентацією в Києві “драми на три життя” Марії Матіос “Солодка Даруся”. Твору ранньої модерністки більше личить угадуваний означник “балада” чи — на догоду канадському науковцю Нортропові Фраю — “романс”, тобто оповідь з елементами фантастики. Проте всупереч заплутаним підназвам “…Неділя…” таки помітно полемізує з постановкою Чернівецького обласного драматичного театру. Якщо подача матіосівських гуцулів набирала радше м’яку емоційну палітру Тютюнника—Шукшина, спектакль Чирипюка безмежно експресивний. На задньому плані сцени — інтерактивний екран, де з волі художника Андрія Александровича-Дочевського пробігають блискавки і хвилі між купальських вінків. Чільний складник декорацій — плоти-дараби, які мовби передбачають стрімкий сюжетний плин. Однак забувати про загальний зріз фестивалю не слід було ні на мить. Причина цього — простеження в канві вистави кількох осібних жіночих монодрам. Гра Світлани Прус (Мавра літня), Тетяни Шляхової (Настка) й Олени Фесуненко (Туркиня) вибудовували найгармонійнішу художню структуру. У цих образах карпатська екзотичність стала достоту впізнаваною, проте не нав’язливою. Так камерний формат “Марії” вкотре довів свою симфонічність. Може, в несподівано глибокій вписаності й крився парадокс того, що “…Неділя…”, майже як у найменні класичного фантастичного роману, настала дочасно.ПРОСТУПАННЯ ЛІБРЕТОДоцільною кульмінацією театрального фестивалю стала міжнародна науково-мистецька конференція “Магічний вплив М. В. Гоголя на світовий та український культурні процеси”. З погляду професора Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка Михайла Наєнка, запропонований формат обговорення було б дієво запозичити й тотожним академічнішим заходам. Адже завдяки проникнутості спільною темою кожен зумів долучитися до впорядкованого полілогу, а не сонно слухати колег. Бракувало хіба численнішої публіки — молодих літературо- та мистецтвознавців. До речі, сам М. Наєнко принагідно презентував українськомовне перевидання “Історії російської літератури” Дмитра Чижевського у власній редакції. Задум про повернення цієї книжки патріарха європейської славістики виник у доктора філологічних наук іще під час роботи над “Порівняльною історією слов’янських літератур”, написаною українським випускником Гейдельберзького університету. “У Німеччині мені з великими труднощами розшукали оригінал “Історії…”, виданий 1964 р. у Мюнхені, — розповів “Слову Просвіти” авторитетний учений. — Там містилися розділи, присвячені класицизму й романтизму, але в Чижевського є також роботи про російську словесність від Х ст. до епохи бароко. Їх роздобути ще важче. А в нього водночас є й праця про реалізм — третя книга, що доповнювала б нове перевидання… Та найприкріше, що цим здобутком русистики зовсім не цікавляться самі росіяни. У них не перекладено жодної ґрунтовної німецькомовної роботи славетного гуманітарія! Зрештою, обсяг студій Д. Чижевського з русистики значний. Хоч саме українською мовою він написав “Нариси з історії філософії України”, де М. Гоголя без вагань виведено як нашого мислителя. У літературному ж профілі він безсумнівний росіянин. Попри все, читач поступово доходить висновку: Гоголь — український письменник, що реформував герметичну російську літературу. І навіть латиноамериканські магічні реалісти визнавали, що “Мертві душі” — найчудесніша річ у світовому мистецтві слова. Аргументи ж Чижевського тому й переконливі, що стильові, не властиві постмодерністським примхам. Їх маю на меті донести петербурзьким філологам на тамтешній жовтневій конференції”. Обнадійливим початком роботи конференції став виступ метра європейського літературознавства Санте Ґрачотті. Його бачення релігійності М. Гоголя перенесла на історичний зріз ХХ ст. професор Оксана Пахльовська. Україністка Ірина Бетко, що нині викладає в Польщі, обґрунтувала міфоритуальні, зокрема містерійний і аскетичний пласти у творчості письменника. Певною мірою схожий контекст відлунював і в захопливій доповіді письменниці Любові Голоти, присвяченій жіночим образам у ранньому доробку романтика. Учасників одразу заінтригував початок цієї доповіді, звернутий до житійної іпостасі Святої Пульхерії, архетипу добре знаної “старосвітської поміщиці”. Матеріал мистецтвознавця Лариси Брюховецької сам заповідався всеохопним “магічним впливом”, оскільки йшлося про передбачення Гоголем кінематографа. “Хронометражна” ощадливість, уміння оптично віддалятися й наближатися до зображуваного, досконале знання змальованого оцінювалися дослідницею як дочасні ознаки кінематографічної прози. Хорватію представляв київський філолог Євген Пащенко. Він розповів культурологічному тижневику про деякі особливості україністики у слов’янському світі. “Прикметно, що “Малоруські оповідання” Гоголя в Хорватії у традиції перекладу утвердились як “Українські…” Це ще один доказ симпатії хорватів: вони вбачають між нами спільність історичної долі. Вагомим є й перебування всесвітнього дослідження Гоголя на четвертому етапі. Попередніми ланками стали імперська, радянська й діаспорна критика. Ми вільні, й 200-річчя дає імпульс прочитанням від екстрених заяв до визнання того, що такий автор належить світові. Кафедра україністики Загребського університету, що продовжує історію вивчення такої системи дисциплін із 1963 року (до речі, це прецедент на Балканах від Афін до Відня), теж готує заходи. Скажімо, спільний проект із поважною установою “Матиця хорватська” — аналогом ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка — презентацію українського Гоголя. З’ясовувати, до чиєї культури він більше належав, наївно. Важливіше переконливо донести певний план. А з кафедрою русистики, з якими нас єднають дружні взаємини, скоро видамо колегіальний неагресивний тематичний збірник. Роботі завжди сприяє переконаність у тому, що інтелігент не має права жити міфами”.Остання теза Є. Пащенка мовби правила за надмету в глибоких доповідях Євгена Сверстюка, Віри Річ, Валерія Хазанова, Марини Новикової, Ігоря Оржицького, Ганни Улюри та ін. Завдяки їм навіть примарне хлюпотіння Неви із Соловцовського озера збіглося з розважливим ритмом лібрето.Те, що фестиваль жіночих монодрам “Марія” утверджує навдивовижу цілісний формат мистецького заходу, збагнула більшість гостей Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка. Прагнення Л. Кадирової сміливіше надавати Україні світової культурної динаміки й запрошувати найцікавіших гостей справджуються, передусім, через зацікавленість самих організаторів. Звертання до постатей видатних ювілярів тут не відгонить казенністю, а художній експеримент не призначається снобістським “жерцям прекрасного”. Можливо, це і є відблиск головних духовних заповітів покровительки проекту Марії Заньковецької. У планах на наступний захід уже виразно проглядається шляхетна постать Антона Чехова. “Театр мовчання”, з якого вибруньковуються стильові прикмети монодрами, таким літературним акцентом підкреслить іще більше образних граней. Хоч можна припустити, що без шанобливих озирань на Гоголя не минеться. Адже Лариса Кадирова, ініціаторка всіх новацій заходу, на питання, який з образів романтичного митця в Миколі Гоголя їй ближчий, відповіла: “Панночка! Та Панночка, роль якої я грала, яка летить над світом і яка всіх запрошує до польоту!..”
