АВТОСТОПОМ ФІНЛЯНДІЄЮ 

Улітку цього року чернігівський журналіст і мандрівник Олександр Волощук здійснив нову подорож. Його шлях проліг у Фінляндію й на північний захід Росії (Санкт-Петербург, Ленінградська і Псковська області, Карелія, Кольський півострів). Як і в попередніх мандрівках, Олександр вивчав життя тамтешніх українців. Пропонуємо читачам його розповідь про мандрівку Північною Європою.

Олександр ВОЛОЩУК,м. ЧернігівНайскладнішим у мандрівці Фінляндією було… відкрити Шенгенську візу. Скажу лише, що навіть для того, аби здати у Фінське Посольство документи, довелося тричі приїжджати до Києва. Та й візу вдалося одержати лише на тиждень — замало, але уявлення про країну можна отримати. 

Вибір способу мандрівки був традиційним: залізницею до Санкт-Петербурга, а далі — автостопом. Прикордонний пункт пропуску “Торфяновка” виявився винятково автомобільним, тому довелося проситися в одну з машин. Нарешті всі формальності позаду, в закордонний паспорт поставлено потрібні штампи, і — здрастуй, Фінляндіє! Відразу вразила своєрідність фінської природи: ліс, озера, каміння (льодовик, який пройшов тут 18 тисяч років тому, залишив після себе величезну кількість валунів). Цікава особливість: фіни намагаються прокладати дороги без об’їздів, і якщо трапляється скеля, то в ній прорубують проїзд. Інколи доводилось по кількасот метрів їхати в обрамленні скельних стін. Машина, до якої напросився на кордоні, довезла мене до першого фінського міста Хаміни (у часи, коли Фінляндія входила до складу Російської імперії, місто називалося Фрідріхсгамом). В одному із супермаркетів міста довелося витратити перші євро. Забігаючи наперед, скажу, що Фінляндія — дорога країна. Хоч, як зазначали самі фіни, порівняно із сусідньою Норвегією в них дешевше. Від Хаміни до Котки мандрівника з України довіз на “Ниві-Шевроле” мешканець Петербурга, який виявився родом з Черкащини (він їхав порибалити балтійських лососів). На іншій позиції довелося простояти півтори години, зате наступна машина довезла майже до Гельсінкі. Віз мене молодий фін-неформал із сережкою в носі. За його словами, зупинився, бо вирішив, що я — хіпі… У столиці Фінляндії зупинився у православній Покровській парафії. Настоятель і більшість парафіян там росіяни (хоч серед них зустрів жінку родом з Дніпропетровської області). Прийняли мене гостинно, забезпечивши житлом на дві ночі. Щодо українців, то їх у Фінляндії чимало — приблизно дві з половиною тисячі. У Гельсінкі навіть діє Спілка українців Фінляндії. Із заступником голови цього товариства Віктором Єгановим поспілкувався в затишному парку на бульварі Еспланада, що у центрі Гельсінкі. За словами Віктора Єганова, українці, які постійно живуть у Фінляндії, почуваються дуже добре: “Ми живемо в демократичній, спокійній країні. Якщо ти сам дружньо ставишся до колег і сусідів, до знайомих і незнайомих людей, то й вони до тебе ставитимуться так само. Офіційна влада завжди готова допомогти людині, національність тут не має жодного значення. Тут усе відкрито, чесно і доступно”. Як українці потрапляють у Фінляндію і стають її громадянами? Переважно завдяки змішаним шлюбам. На початку 1990-х років, коли Радянський Союз “наказав довго жити”, уряд Фінляндії ухвалив закон, згідно з яким країна гарантувала громадянство всім, хто сам або через близьких родичів має фінське коріння. І багато людей, зокрема й українців, цим законом скористалися, щоб переїхати жити до Фінляндії. Перше, що відчуваєш, потрапивши у Гельсінкі, — це тиша, спокій і впевненість. Ніхто нікуди не поспішає, не кричить, не нервує. Абсолютна втихомиреність і лояльність. Хоч дещо, схоже на “батьківщину”, довелося побачити і там. Наприклад, у перші ж години перебування в Гельсінкі побачив двох п’яних фінів: один спав на сходинках якогось театру, а другий — просто на трамвайній зупинці. Наступного дня побачили те, чого у нас аж ніяк не може бути: містом урочисто проходили учасники фестивалю сексуальних меншин… З того, що найбільше запам’яталося, варто згадати про Сеурасаарі — музей етнографії й народної архітектури просто неба, морська фортеця Суоменлінна (шведська назва Свеаборг). Вразив витонченістю і вишуканістю кафедральний Успенський собор (православний, хоч більшість фінів — лютерани). Наступною зупинкою була стара столиця Фінляндії Турку. Це місто своєрідне і зовсім не схоже на Гельсінкі (як, наприклад, Каунас не схожий на Вільнюс). Спуски-підйоми, річка Аура, що ділить місто навпіл, більшість вулиць Турку перетинаються під прямим кутом. У Турку значний осередок Спілки українців Фінляндії, й мені вдалося поспілкуватися з її головою — молодою українкою Юліаною Білікевич, яка порівняно недавно переїхала жити з Києва у передмістя Турку. Після того, як залишив балтійське узбережжя і став заглиблюватись у внутрішні райони Фінляндії, зрозумів, що подорожувати автостопом тут значно складніше, бо стояти на трасі з піднятою рукою доводилося по 1,5—2 години. На дорогу від Турку до Тампере (160 км) довелося витратити 10 годин. Але в Тампере знайшов чудове місце для ночівлі: на скелястому виступі на березі мальовничого озера Пюхяярві. Фінські поліцейські — надзвичайно ввічливі люди. Кілька разів доводилося “займатися автостопом” на хайвеях, фактично автобанах. Якось біля мене зупинилася поліцейська машина, і між мною й поліцейським відбувся такий діалог: — Ви перебуваєте на хайвеї. Тут займатися автостопом не можна. — То що ж мені робити? — Сідайте в машину, довеземо вас до місця, де хайвей закінчується. І підвезли мене кілометрів сорок… Тампере — красиве і цікаве місто. Навкруги — ліси, скелі, озера. У місті є музей “Долина мумі-тролів” і навіть — уявіть! — музей Леніна. Подарувавши цьому музеєві кілька радянських значків із ленінською символікою (навмисно прихопив їх із собою з Чернігова), отримав дозвіл оглянути експозицію безплатно, заощадивши п’ять євро. Мене підвозили різні, інколи дуже цікаві люди. Наприклад, від Тампере до Кангасали їхав із дівчиною на ім’я Хейді — фінкою, яка 11 років жила у Шотландії й чудово розмовляє англійською. Пам’ятаю життєрадісного грека з Родоса (він будівельник, живе у Фінляндії з 1995 року), який запрошував їхати ночувати до нього в село, а також молодого фіна, який заради мене змінив маршрут своєї поїздки на 60 кілометрів. Світ багатий на добрих і гостинних людей. Наступним місцем ночівлі після Тампере було невеличке місто Хямеенлінна, що славиться середньовічною фортецею і, мабуть, найкращим у світі музеєм артилерії. Поставивши намет біля озера, мав задоволення споглядати на протилежному березі фортецю, підсвічену вночі. Щоправда, довелося “повоювати” з комарами, але вечірній і вранішній чай, краєвиди  середньовічних мурів і башт фортеці Хямеенлінни були того варті. Останній день мандрівки Фінляндією видався найрезультативнішим за кілометражем. Це й не дивно, адже поспішав вчасно перетнути кордон (уже мав одну прострочену Шенгенську візу, тому не хотів ускладнень). За цей день проїхав автостопом майже 300 км. Спочатку, щоправда, з автостопом не дуже щастило: о 16-й перебував за 180 км від кордону, а фіни не дуже хотіли мене підвозити, доки зупинилась “далекобійна” машина з номерами Ленінградської області, яка їхала саме на фінляндсько-російський кордон. Тиждень промайнув, як день. До побачення, Фінляндіє! Хтозна, можливо, колись ще доведеться відвідати країну Суомі. Адже через неї проходять шляхи у незвідані поки що Швецію й Норвегію. Мій маршрут мав пролягти на Північний Захід Росії — у Санкт-Петербург, Ленінградську область, Карелію, Мурманськ.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment