КОЛИ БРАКУЄ ДЕРЖАВНОЇ ІДЕОЛОГІЇ, або чи потрібна нам така сильна місцева влада?

У нашому житті, як й у фізиці, діє закон сполучених посудин. Щодо суспільно-політичних реалій цей закон можна перефразувати так: що слабша центральна влада, то сильніша влада на місцях. Можливо, для країн сталої демократії це й непогано — мати сильну владу в реґіонах, але наша біда в тому, що місцеві владоможці бачать силу своєї влади не крізь призму загальнодержавних інтересів та інтересів підпорядкованих їм громад, а через протиставлення себе столичній владі й протидії указам згори, зокрема президентським.

Ірина МАГРИЦЬКА, м. ЛуганськПогляньмо, для прикладу, лише на недавні рішення Луганської міської ради. Одним із таких розпоряджень луганського міського голови Сергія Кравченка (біографічна довідка: колишній танкіст С. Кравченко став головою Кам’янобрідської ради міста Луганська, а згодом і мером Луганська як кандидат від Партії реґіонів і сформував команду своїх заступників лише із членів цієї політичної сили) є рішення щодо упорядкування і реконструкції парків і скверів обласного центру.

ДРУЖБА НА КІСТКАХ

Як бачимо, луганський міський голова ініціював нібито шляхетну справу, але… реконструкція і впорядкування місць відпочинку городян здійснюється на тлі збереження старих найменувань міських парків і скверів, як-от: імені Леніна, Горького, Щорса, 30-річчя ВЛКСМ, Першого Травня, Героїв Великої вітчизняної війни, Борців Жовтневої революції тощо. У зв’язку з цим хочеться зауважити луганським депутатам: якщо вони принципово ігнорують Указ Президента України від 2007 р. про ліквідацію символіки тоталітарного режиму, то хоч би прислухались до провідних вітчизняних істориків, взяли до уваги їхню думку під час остаточного затвердження назв місць відпочинку.

Оригінально підійшла місцева влада до “реконструкції” скверу в самісінькому центрі Луганська на вулиці Совєтській. Насправді це один із найстаріших у місті цвинтарів. Із другої половини XIX ст. і до 60-х рр. століття минулого тут ховали цивільних людей, зокрема відомих і почесних громадян Луганська, представників духовенства, а у ХХ ст. цвинтар був місцем масових поховань: у 1918—1921 рр. — українських і німецьких солдатів, у 1932—33 та 1946—47 рр. — жертв голодоморів, у роки війни — радянських, німецьких, угорських та італійських вояків, а після 1945-го — полонених італійських солдатів, які відбудовували післявоєнний Луганськ, і згодом їх розстріляли. 1918 р. на цьому цвинтарі масово ховали “ворогів більшовизму”, а в 30-ті роки — “ворогів сталінізму” або “ворогів народу”, серед яких були німці-колоністи, поляки, українці, росіяни, євреї, греки, болгари і румуни.Сквер на місці старого кладовища луганська влада хоче наректи ім’ям Дружби Народів (мотив такого найменування залишається невідомим: чи то на честь інтернаціонального складу похованих на ньому людей, чи то на честь такого самого складу чинного керівництва міської ради). Хоч усі давно вже звикли до народної назви цього місця — сквер Пам’яті. 2007 року представники громадськості обласного центру ледве “вибили” у депутатів міської ради місце на цьому цвинтарі для встановлення пам’ятника землякам — жертвам Голодомору-геноциду (до цього влада надавала дозвіл на встановлення такого пам’ятника десь на околиці Луганська). Нині цей пам’ятник тут встановлено, а кілька років тому на території цвинтаря встановили й пам’ятник воїнам-“афганцям”.За проектом реконструкції скверу Дружби Народів, який розробили у міській раді, тут буде споруджено культурно-розважальний центр із велодоріжками, музичними фонтанами, ігровими майданчиками тощо. А на центральному вході височітиме величний монумент “засновниці” Луганська Катерині ІІ (версія про те, що саме вона заснувала місто, належить депутатам міськради і ще якимось невідомим історикам, а насправді ця одіозна для української історії цариця видала свого часу указ про заснування лише чавуно-ливарного заводу на місці майбутнього міста, а справжні засновники Луганська — запорозькі козаки й українські селяни, які років на 100 раніше за завод заснували села Кам’яний Брід і Вергунку в межах нинішнього Луганська).Про те, що цей величний монумент називатиметься “Памятником благодарения” й уособлюватиме російську імператрицю, нещодавно публічно заявив ніхто інший, як помічник міського голови пан Женеску.Нині на цвинтарі (перепрошую, у сквері) вже активно ведуть будівельні роботи; луганці — свідки того, як, готуючи місце для майбутнього постаменту, екскаватори розривають колишні могили й вивертають на поверхню численні людські кістки, які потім кудись відвозять. Це відверте варварство влади відбувається всупереч активному протестові чималої кількості громадських і партійних організацій міста й області, які влаштовували акції, писали відкриті листи С. Кравченку. У приватних розмовах, на які спромігся Сергій Іванович, запросивши найактивніших протестувальників, він закликав їх бути толерантними і поважати тих, хто думає інакше. Автора цих рядків і відкритого листа до мера як голову Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні він закликав не бути “націоналісткою”, бо в Луганську живуть представники понад 100 національностей (і справді, за переписом 2001 року, в місті мешкає 50 % українців, 47 % росіян і 3 % представників інших народів).Отже, невдовзі (С. Кравченко, без сумніву, поспішить виконати задумане до завершення своєї мерської каденції) луганці танцюватимуть, гратимуть і розважатимуться на кістках померлих — замість того, щоб, за людськими звичаями, вшановувати пам’ять предків і всіх тих, хто тут похований.У цьому контексті логічна аналогія між такими — не інакше, як злочинними — діями луганської місцевої влади і діями влади київської, яка лише заїкнулася про намір спорудити в Бабиному Яру готель, і повна відсутність аналогії між розголосом у ЗМІ, зумовленим відповідними діями луганської влади і намірами київської. Уявімо, яким міг бути розголос навколо створення в Бабиному Яру культурно-розважального центру на кшталт луганського!І попри те, що луганські події засвідчили активний протест місцевої громади, яка вже самим цим фактом продемонструвала наявність у найсхіднішому українському обласному центрі громадянського суспільства, хай, може, ще й не європейського зразка, місцеві “слуги народу” все одно реалізують задумане. Можете в цьому не сумніватися.ЧОГО УКРАЇНСЬКІ КЛАСИ СКОРОЧУЮТЬ?А ось іще один свіжий приклад антидержавних, антиконституційних дій луганських владоможців. Цей приклад безпосередньо стосується нашої родини. Ще влітку ми записали свого прийомного сина до першого українськомовного класу в ЗОШ № 48. 1 вересня в цьому класі було 12 учнів. Провчилися діти кілька днів, а 9 вересня директор школи Н. Мірошниченко терміново скликала збори батьків і повідомила їх, що у зв’язку з кризою Луганська міська рада ухвалила рішення про “реорганізацію” (по суті, закриття) цього єдиного на паралель українськомовного класу як малонаповненого. Директор запропонувала батькам або перевести дітей до одного з трьох російськомовних класів у цій самій школі, або віддати їх до українськомовного класу в школі, розташованій у сусідньому мікрорайоні. Лише одну дитину перевели в іншу школу, а решту батьки віддали до російськомовних класів — через цілком зрозумілі незручності.Батьки написали відкритий лист начальникові управління освіти Луганської міської ради В. Кіяшко з проханням надати кошти на утримання цього класу і не руйнувати системи освіти, передбаченої чинними законами України “Про загальну середню освіту” і “Про мови в Українській РСР”. Батьки нагадали освітянській керівниці, що за кількістю учнів середніх загальноосвітніх шкіл, які здобувають освіту українською мовою, місто Луганськ і так перебуває позаду серед усіх обласних центрів в Україні, і висловили вимогу “не допускати тотальної русифікації міста”.Кілька днів тому мені довелося поспілкуватися з п. Кіяшко. Пояснюючи ситуацію, що склалася, вона сказала: “Хоть я и не учила укрaинский язык, но я не больная на голову, чтобы специально закрывать укрaинские классы”. Виявляється, наш клас закрили не тому, що він українськомовний, а тому, що він малонаповнений. Ще 11.08.2009 р. В. Кіяшко підписала наказ № 3/256 “Про заходи щодо оптимізації мережі класів загальноосвітніх закладів м. Луганська”, яким зобов’язала керівників шкіл “не допускати зменшення наповнюваності класів (30 осіб) без прийняття відповідного рішення органами місцевої виконавчої влади та місцевого самоврядування”.За логікою керівництва міського управління освіти, малонаповнені всі класи, кількість учнів яких складає менше 30 осіб (тут посилаються на Закон України “Про загальну середню освіту” від 1999 р.). У Законі п. 1 ст. 14, записано: “Наповнюваність класів загальноосвітніх навчальних закладів не повинна перевищувати 30 учнів”. Про нижню межу наповнюваності класів у Законі сказано лише в контексті навчальних закладів, розташованих у сільській місцевості (кількість учнів у класах сільських шкіл має становити не менше п’яти осіб).Отже, абсолютно невмотивовано в Луганську за наказом п. Кіяшко буде закрито всі класи, наповнюваність яких менша за 30 осіб. Усі чи не всі, а українськомовні будуть закриті точно, адже їхня середня наповнюваність — 18 учнів: за інформацією, яку нам надало управління освіти Луганської облдержадміністрації, у 2008/ 2009 н. р. в Луганську діяло 216 українськомовних класів, кількість учнів у яких становила 3 897 осіб (до речі, це 13,2 % кількості учнів загальноосвітніх шкіл Луганська, що є найменшим після Криму показником в Україні; для порівняння, в Донецьку — 22,9 %).Як бачимо, під нібито доброчинним приводом боротьби з кризою насправді в Луганську руками місцевих чиновників борються з українською мовою в освітній галузі. Наче й малопомітний у загальноукраїнських масштабах факт, а за семантикою його можна поставити в один ряд із сумновідомими Емським указом і Валуєвським циркуляром царської доби.То чи варто нам писати лист міністрові Вакарчуку? І так зрозуміло, що питання, пов’язані з упровадженням державної мови в освітню галузь, столиця свідомо віддала на відкуп органам місцевого самоврядування. І нікого не цікавить, як наступного року луганські, кримські чи донецькі випускники шкіл проходитимуть тестування з усіх предметів українською державною мовою. Як, урешті, нікого не цікавить і те, чи стануть повноцінними українськими громадянами молоді мешканці південно-східних теренів України, чи вони залишатимуться, як їхні батьки й діди, найбільш зманкуртизованою частиною українського суспільства… Перспективу майбутнього визначить для них місцева влада.Чи поодинокі наведені приклади? Аж ніяк. Спадає на думку ще одне недавнє рішення депутатів Луганської міської ради, а саме — про встановлення в центрі Луганська пам’ятника (не смійтеся!) нашим землякам — жертвам ОУН-УПА. Яка виховна мета депутатів, які ініціюють встановлення цього “дороговказу в майбутнє”, неважко здогадатися.Зважаючи на схожі дії колег наших луганських депутатів у Донецьку, Криму чи на Закарпатті, можна безпомилково припустити, що вони — не самостійні фігури, всіма керує якийсь невидимий диригент. Можливо, місцеві депутати не такі вже й погані, але просто змушені танцювати під чиюсь дудку. І так — усі роки нашої незалежності…Мак’явеллі казав: “Влада має бути сильною у двох випадках: на початку розбудови держави і коли в усталених державах наступає деморалізація народу”. Центральна влада в сучасній Україні має бути вдвічі сильнішою, бо в нас діють обидва чинники, за яких вона мусить бути такою. Сильна влада — це не означає влада диктаторська, авторитарна. Сильна влада мусить розробити чітку стратегію розвитку держави, і не тільки економічну, а передусім ідеологічну. Важливим аспектом ідеологічної складової цієї стратегії в усіх державах є мовно-національна політика. Сила центральної влади також в умінні контролювати всю територію України, у спроможності відстежувати антидержавні, деструктивні дії чиновників на кшталт луганських. Сильна, розумна, патріотична центральна влада в жодному разі не повинна наділяти органи місцевої влади повноваженнями переглядати питання, пов’язані з державною ідеологією (в їхній компетенції мають бути лише економічні питання відповідних реґіонів). У нас, на жаль, такого немає і, зважаючи на сором’язливе ставлення більшості кандидатів у президенти до ідеологічних питань, у найближчому майбутньому і не буде.Тож по-державницьки налаштованій громадськості Луганська нема чого сподіватися на те, що високі державні мужі зглянуться на їхні проблеми, і на те, що місцеві керівники адекватно відреагують на потреби громади. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment