ОСІННІЙ ВАЛЬС  ТИЧИНІВСЬКОГО СЛОВА 

Наталія АНТОНЮККвітчастий луг і дощик золотий.А в далині, мов акварелі, —Примружились гаї,     замислились оселі…Ах, серце, пий!Повітря — мов     прив’ялий трунок.Це рання осінь шле цілунок,Такий чудовий та сумний.Павло ТичинаОсінь в українському селі — неймовірне мереживо, зіткане з ароматів літа і барвистих сонячних кольорів. Для жителя міста, який вирвався з його цупких лап, осіннє село — відпочинок і заспокійливий бальзам на стомлену душу. А якщо в селі, окрім осіннього пейзажу, є визначні місця й історичні пам’ятки, то кращого відпочинку годі й уявити. У Бобровицькому районі Чернігівської області є все, що вабить туристів, — свіже повітря, безмежні краєвиди і духмяний аромат трав. Однак найголовніше — це село Піски, батьківщина Павла Тичини. У цьому невеличкому селі до 90-річчя від дня народження Павла Тичини було відбудовано його родинну хату, відтворену за кресленнями архітектора, поетового племінника Андрія Ноздріна і спогадами старожилів села, близьких родичів поета. В останні роки над поліпшенням музею активно працювала  директор літературно-меморіального музею Тичини в Києві, родичка поета Тетяна Сосновська. Вона зазначила, що родинна хата потребувала термінової допомоги: “Упродовж останніх восьми років фінансування музею не було. Нам потрібно було обгородити територію, поставити паркан, ворота, зробити скромний ремонт, допомогти експонатами та методичною інформацією. Адже коли люди приїжджають на батьківщину Тичини, а на подвір’ї музею гребуться кури, сплять гуси, а за хатою мукає корова, то це навіть непристойно”. Тепер оновлена родинна хата Павла Тичини гостинно зустрічає відвідувачів з усіх куточків України. Однак залишається ще одна проблема — бюрократична, точніше, офіційне перейменування музею. Тетяна Сосновська пояснює: “Музей у Пісках донедавна називався музеєм історії села, бо він був створений у радянський час як ідеологічно-пропагандистський інструмент, його основою було представлення діяльності партизанів під час війни. Павло Тичина нібито відходив на другий план. Але всі туристи, школярі їдуть у Піски саме на батьківщину Тичини. І тому на сесії сільської ради 18 липня цього року було ухвалено рішення перейменувати музей”.Однак бюрократична тяганина потребує підтвердження на вищих щаблях, тож Олександр Шаманський, заступник голови Бобровицької райдержадміністрації, пообіцяв, що до річниці народження поета питання перейменування музею буде розв’язано.У Пісках є ще одне цікаве місце — школа імені Павла Тичини, яку, до речі, після війни відкривав сам Павло Григорович як нарком освіти. У цій школі є кімната-музей, присвячена поетові. Учні сповнені гордості за ім’я школи, а старшокласниці самі проводять екскурсії. Тетяна Сосновська зазначає: “У цій школі музей Тичини відкрили ще 1979 року. Однак оформлення було непривабливе для відвідувачів, потребувало змін. Коли ми років зо три тому приїхали до школи, я запитала в своїх дітей, що найпотрібніше показати в музейній кімнаті, адже вчителі хотіли класичний музей Тичини. Вони сказали, що діти в селі може і не знають, що Тичина був хороший музикант і художник, тому ці дві сторони його таланту треба показати, можливо, це підштовхне інших дітей до творчих пошуків.Так ми вирішили зробити музей-галерею. Виготовили копії малюнків Тичини, копію його портрета. Я почала шукати роботи в галереях, і багато художників, довідавшись, що купую для сільського шкільного музею, просто їх дарували. Компонуючи музей, намагалася добирати твори, які максимально показали б усі напрями сучасного мистецтва і якомога ширше представили географію України. У музеї є і народна картина, і гравюра, і кераміка, і малюнок на склі, й графіка, і живопис, і монотипія”.Ще одна школа має унікальну можливість створити в своєму приміщенні цікавинку — Озерянська, в якій Тетяна Сосновська і колектив учителів планують відкрити музей народної іграшки. На початку жовтня Тетяна Сосновська привезла в Озерянську школу пакунки з подарунками від майстрів з усієї України. Заступник директора Галина Ляховенко вирішила не ховати іграшки для майбутнього музею, а показати школярам. Першими народне диво побачили учні молодших класів, які зачаровано розглядали солом’яні ляльки, дерев’яних коників, кукурудзяних “дівчаток”, жваво ділилися враженнями. Чому саме в цій школі на Бобровиччині створюють музей народної іграшки? Тетяна Сосновська роз’яснює: “Рід Тичини на Бобровиччині був у багатьох селах. Я як поетова родичка зацікавлена популяризувати його творчість. Тому спочатку хотіла замовити однакові стенди про Павла Тичину для всіх шкіл Бобровицького району. Але потім зрозуміла, що це нецікаво, адже вчителі сільських шкіл їздять в гості одне до одного. Виявилося, що в селі Озерянах два покоління Тичин були священиками. Це та ще те, що Озерянська школа нова, розташована біля дороги, спонукало мене створити в ній музей народної іграшки”. На думку Тетяни Сосновської, цей музей допоможе дітям зрозуміти, що не треба бути запопадливими перед дешевими кольоровими іноземними іграшками, а варто цінувати те, що зроблено вмілими руками народних майстрів. Тетяна Сосновська вірить, що коли музей відчинить двері, діти самі шукатимуть і приноситимуть такі іграшки. Частину експонатів для музею придбано, але тепер потрібно зібрати кошти на відкриття, обладнати приміщення. Окрім того, в планах Тетяни Сосновської — відкрити на Бобровиччині в одній зі шкіл музей роду Тичини та музей українського рушника. Отже, Бобровицький район розвивається завдяки старанням небайдужих. Це батьківщина винахідника автоматичної гвинтівки і самохідного комбайна Якова Рощепія, українського графіка і маляра, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Василя Лопати. Коли Павло Григорович якось їхав на відкриття Пісківської школи, його урядова машина застрягла в болоті. Він повернувся, зібрав кошти, і 1948 року від прилуцької траси через Соколівку і Рокитне в Піски проклали асфальтовану дорогу. Павло Тичина любив своє село, пам’ятав шелест липи, сон гаїв. Чому ж ми, українці, вириваючись із тихої сільської гавані до шумного мегаполіса, забуваємо про власний рід, перший життєвий досвід? Чому, обираючи широку асфальтну дорогу, забуваємо про лісову стежинку? Село, на відміну від міста, не вимагає метушні, йому достатньо просто щирої любові.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment