ЧИТАЙМО ГОГОЛЯ!

У ювілейний Гоголів рік українські читачі отримали чимало (хоч і незначними накладами) різних книжок про свого генія. Найдужче заімпонували мені “Остання загадка Гоголя” журналіста Миколи Босака (про неї вже писав), “Микола Гоголь” поета Леоніда Томи, “Козацьке коріння Миколи Гоголя” історика Тараса Чухліба. А авторство двох, про які зараз ідеться (“Гоголь. На ріках вавилонських”, “Гоголь. Геній та божевілля”), належить лікарям і письменникам Володимирові та Олександрові Войтенкам (батькові й синові; молодшому співавторові не судилося побачити своїх останніх книжок).

Олександер ШОКАЛООбидві книжки складають творчу біографію Миколи Васильовича Гоголя. Перша — “Гоголь. На ріках вавилонських” — присвячена, як пише в “Попередніх зауваженнях” В. Войтенко, “національному підмурку світобачення письменника, нарисам про тих, хто працював у нашій літературі до нього, а згодом — відчуваючи вплив його стилю”. У другій — “Гоголь. Геній та божевілля” — узагальнюються художні тексти письменника, листи, спогади, свідчення лікарів, експертні висновки, що допомагає “наблизитися до розуміння психології Гоголя і дати оцінку можливому впливу психопатології на його творчість. Дослідження цієї делікатної теми не може спростувати основоположного факту: Гоголь — геній, а те, що він написав, уже вічне”. З частиною матеріалів, що входять до цих книжок, читачі “Слова Просвіти” вже мали змогу ознайомитися в публікаціях про Василя Наріжного, Платона Лукашевича, Олександра Нікітенка й про самого Миколу Гоголя.

Книжки охоплюють багатий історико-культурний фактаж, актуалізуючи минуле в нинішньому, що надає їм специфічної публіцистичної тональності. Дослідження також позначене специфікою лікарського психологізму: розлогі цитати з раритетних видань, широко розгалужені, складні асоціативні ланки, що місцями справляють враження інформативних нагромаджень, несподівані сходження контроверсій. Читачеві є над чим думати й робити свої висновки.Дослідники пропонують читачеві й власні світоглядно-психологічні ключі до розуміння особистості Миколи Гоголя: “Чи можна погодитися з тим, що людина є такою, якою її вважають? Відповіді на таке запитання немає, бо кожний з тих, чию думку про когось ми могли б запитати, відповідатиме насамперед про себе: його світобачення є сутністю, а об’єкт спостереження слугує тим, чим є проявник у фотографуванні. Ще менше дізнаємося про людину, довідавшись, ким її хочуть бачити, підганяючи під свій світоглядний шаблон”. Ця їхня заувага цілком відповідає Гоголевому застереженню про неадекватне розуміння його особи й творчості сучасниками: “Кожен розуміє мене настільки, наскільки знає сам себе”. Особливим психологічним ключем до розуміння Гоголя є його ставлення до популярності: “Сама тільки посмертна слава (для якої на жаль! не зробив я досі нічого) знайома душі непідробного поета. А сучасна слава не варта копійки”. І це при тому, що Гоголь перший у Російській імперії вивів літературу за межі салонів і став публічним письменником, здобувши ще за життя загальноросійську й загальноєвропейську славу, але не такого, як він прагнув, адекватного розуміння своєї творчості. Ось як образно передають Володимир й Олександр Войтенки входження Миколи Гоголя в свідомість тогочасної імперської публіки: “Гоголь, заінтригувавши публіку лірично-героїчно-фольклорними картинами своєї оспалої батьківщини, змусивши читачів кліпати очима над його петербурзькими повістями, вдарив під дих “Ревізором” — і втік за кордон, незадоволений”. А ось як описує це очевидець — професор і цензор Олександр Нікітенко: “Комедия Гоголя “Ревизор” наделала много шуму. Ее беспрестанно дают — почти через день. Государь был на первом представлении, хлопал и много смеялся. …Государь даже велел министрам ехать смотреть “Ревизора”. …Гоголь действительно сделал важное дело. Впечатление, производимое его комедией, много прибавляет к тем впечатлениям, которые накопляются в умах от существующего у нас порядка вещей”. Гоголь прагнув викликати в людях не сміх, а обурення деморалізуючим противенством заснованого на страхові мертводушного державного правління волелюбним прагненням живої людської душі. Тому письменник, замолоду усвідомлюючи високу суспільну місію свого покликання, стримано ставився до захоплень широкої публіки ранніми повістями, починаючи з “Вечорниць…”, і глибоко переживав поверхове розуміння нею “Мертвих душ” та “Вибраних місць…” А судження про нього так званої еліти Гоголя зовсім не цікавило, бо він вважав її дегенеративно-мертводушною: “У столиці знайдеться хіба душ п’ять, які істинно розуміють мистецтво”. “Вообще суждениями так называемых избранных людей Гоголь, по благородно высокой практической натуре своей, никогда не довольствовался. Ему всегда нужна была публика”, так коментував Гоголів суспільний імператив відомий літературний критик Павло Анненков. Масштабність Гоголевих творчо-моральних задумів потребувала широкого суспільного загалу. Саме цим я пояснюю вибір письменником своєї робочої мови — широковживаної російської, змалку чужої для нього. Ще 1829 р., заглибившись у створення “Вечорниць на хуторі біля Диканьки”, він писав матері: “Твір мій, якщо колись буде, буде іноземною мовою”. Тією “іноземною мовою” була для Гоголя російська, бо іншої, крім рідної української, він тоді ще не знав. Хоч Гоголь і не писав по-українськи, зате думав і діяв по-українськи. Та й ту російську, якою Гоголь писав, він значною мірою сам придумав, і вона так і лишається мовою Гоголевого художнього світу, справляючи потужний вплив на розвиток усього післягоголівського російського письменства. Тож маємо віддавати шану й рідній мові Миколи Васильовича як природного українця, і його “іноземній мові” — робочій мові як письменника, якою він створив літературні шедеври й став відомий на весь світ і уславив у світі рідну Україну.Осмислюючи духовно-соціальну місію Миколи Гоголя й Тараса Шевченка в минулому й сьогоденні України, Володимир й Олександр Войтенки роблять однозначний висновок: “…Твори Гоголя й Шевченка мають стояти поруч на книжковій полиці українця; обидва вистраждали право на таке сусідство”. Особливе місце в дослідженні відведено духовній тріаді: Гоголь—Куліш—Шевченко. Попри надумані маломислячою публікою розходження між творчими світами Гоголя, Шевченка, Куліша, автори дослідження стверджують їхній провіденціалізм в українському культуротворенні, націєтворенні й державотворенні. Подвижницька праця цих трьох великих українців справила могутній вплив на розвиток Українського світу. За всіх відмінностей їхніх особистостей вони лишаються незмінними в добротворенні для рідної України й у прагненні волі для свого народу. Кожен із них писав і діяв так, як веліло його українське серце згідно з життєвою програмою власної душі й суспільним ідеалом. Ці троє чи не найповніше уособлюють духовний тип української людини, який розвивається на природній основі етнічного генотипу й є осердям саморозвитку індивіда й народу як збірної особи та унікальною особливістю індивідуальної й національної ідентичності. Усі різнотлумачення особистості й світообразу Миколи Гоголя йдуть передусім від зовнішнього розгляду цього феноменального українського явища. А потрібно осягати глибинну генетичну суть його природи й духовного типу, що своїм осердям сягає староукраїнської культурної традиції. Таємниця світообразу Гоголя закорінена не стільки в його індивідуальному психотипові, а головно в духовному типові, що живе в його українському серці. Тож аби адекватно осягнути феномен Миколи Гоголя, треба самому мати у серці український духовний тип. Воістину правдиве застереження генія: “Кожен розуміє мене настільки, наскільки знає сам себе”.“Читаймо Гоголя!” — таким закликом завершують Володимир й Олександр Войтенки своє проникливе дослідження.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment