Олексій БОГДАНОВИЧ: «ЯКЩО ТЕБЕ НЕ ЛЮБИТИМУТЬ, ТО НА ВИСТАВИ НЕ ХОДИТИМУТЬ»

Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка долучився до відзначення 200-річчя із дня народження Миколи Гоголя виставою за його п’єсою “Одруження” в перекладі Остапа Вишні. Мені, не-театралові, було цікаво побачити, що ж це таке — “зовсім неймовірна подія на дві дії”, як зазначено на афішах. Позаяк головну роль Подкольосіна виконував народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Олексій Богданович, не змогла подолати спокуси подивитися прем’єру вистави. І не пошкодувала. У спектаклі задіяне сузір’я вітчизняних акторів: народний артист України, лауреат Шевченківської премії Богдан Бенюк, народний артист України Лесь Сердюк, народна артистка Ірина Дорошенко, заслужена артистка Любов Кубюк. Тож вистава стала незабутньою. Невдовзі випала нагода поспілкуватися з актором театру імені Івана Франка Олексієм БОГДАНОВИЧЕМ. Оскільки він не лише театральний актор, а й артист кіно, переваги якомусь із жанрів не надавали.

— Пане Олексію, із чого починався Ваш шлях у мистецтво? 

— Після закінчення факультету драматичного театру і кіно Інституту імені Івана Карпенка-Карого мене запросили до театру імені Івана Франка. Там з 25 років почав працювати актором. Режисери звернули увагу на нове обличчя. Тоді активно працювала кіностудія імені Олександра Довженка, знімали багато фільмів. Уперше мене, актора-початківця, помітив Микола Мащенко. Він запропонував велику і відповідальну роль у стрічці “Все перемагає любов”. Відтоді з легкої руки Миколи Павловича знявся більш як у 30 фільмах.— Що Вам більше подобається — кіно чи театр? — Так питання не ставлю. Для мене це різні форми роботи і різний підхід до неї. Коли є цікава робота в театрі, цікавий режисер, професійні партнери, — захоплююсь нею і люблю театр. Якщо хороша робота в кіно — віддаюсь їй. Коли ж трапляється невдала робота в театрі, то більше люблю кіно і навпаки. Важливо, щоб у роботі — чи то на сцені, чи в кадрі — було комфортно, тоді прийде успіх. Тому ніколи не розділяю для себе кіно і театр: це різні категорії. — Чи сумніваєтеся, коли Вам пропонують роль? — Сумніваються, мабуть, усі. Ніколи не думаю, що все вмію, все знаю, досяг вершин. Як і в кожної людини, є сумніви передусім у собі: чи зможеш, чи покажеш щось нове, чого від тебе не чекали, чи здивуєш публіку, чи притягуватимеш її до себе, якою мовою розмовлятимеш із глядачем і про що. Такі запитання виникають часто.Багато акторів кажуть, що перед початком роботи над новим матеріалом вони почуваються принаймні студентами театрального інституту, попри регалії, звання, досвід. Усе починається, ніби вперше. Нова роль — це зустріч із невідомим: вийде чи не вийде, що ти зможеш нового принести в цю роль.І хоч завжди є сумніви, ти кидаєшся в роботу і починаєш учитися плавати.— Чи спеціально готуєтеся до ролей? — Не маю жодних секретів, намагаюся готуватися традиційно. Адже роль — не тільки текст. Треба знати, що це за персонаж, в яку епоху жив, які тоді носили костюми, які пристрасті вирували. Тобто треба вивчити роль, щоб мислити, як та людина, яку треба зіграти. Треба зануритися в її час, обставини, які її оточували. Актор — це не голова, яка розмовляє, тобто слід виконати певний обсяг роботи, переформатувати власну особистість. І що глибше зануришся в ту атмосферу, то достовірніше зможеш зіграти роль. Інших секретів нема.Яка формула успіху? Це 90 відсотків роботи, 5 — таланту і 5 — фарту. Акторська професія передбачає постійну роботу над собою. Найважче  — перед прем’єрою. Згодом відпрацьовуєш певні прийоми, знаєш реакцію публіки.  Але все одно доводиться працювати, бо виходиш на публіку незалежно від настрою, сімейних обставин, і треба переконати глядача в тому, що він недаремно купив квиток. Навіть після десятка вистав витрачаєш величезну енергію, щоб тисячі людей почули те, що ти хочеш до них донести. Тобто на сцені не можна “ходити поволеньки”, професії потрібно віддаватися повністю. Акторська праця не передбачає відпочинку. — Пам’ятаєте, свого часу побутувала думка, що театр витіснить телебачення. Як Ви вважаєте, театр живе чи доживає? — Думаю, що театр не просто не доживає, він повноцінно живе. Нині театральні зали заповнені. На спектаклі ходить багато людей, тож ознак смертоносної хвороби не бачу. Людина втомлюється від телевізора, пустопорожніх балачок політиків і безкінечних серіалів. Театр — це вихід у світ, коли жінки одягають вечірні сукні, чоловіки — святкові костюми, відповідно налаштовуються і приходять подивитися на живі емоції, які не пробиваються до глядача крізь екран. Емоційно театр — це зовсім інше, ніж телевізор, саме тому, на мою думку, смерть театрові не загрожує. — І все ж, Ви знімалися в серіалах? — Знявся в серіалі “П’ять хвилин до метро”, і не шкодую. Нова робота — це новий досвід. Саме в той період роботи в театрі було небагато, трапився серіал, і я погодився попрацювати в ньому. До того ж,  людині притаманний авантюризм: чому б не спробувати? Нове — завжди цікаво, хоч спроба була ризикованою в тому сенсі, що вона могла стати невдалою. Зараз, мабуть, уже не прийняв би пропозиції знятися в серіалі. Серіал — це не мистецтво, а швидше спорт, до того ж, екстремальний. Треба робити все дуже швидко, ніхто з тобою не репетирує, граєш, як вважаєш за потрібне. Сценарій дають уранці перед зйомками, бо знімаємо із запізненням — в ефірі вже йде фільм.Однак робота в серіалі дала певні позитиви: нові обличчя, обставини, досвід, коло спілкування. Це був величезний проект — на 100 серій. — Але у Вас був досвід роботи в багатосерійних стрічках, наприклад “Злочин з багатьма невідомими” Олега Бійми.— “Злочин з багатьма невідомими” — це не серіал, а телевізійний фільм, це інший формат. Серіали знімають так: 45-хвилинна серія за день. У телефільмах інакше: серію знімають днів із 10, ретельно відпрацьовуючи кожну сцену, а це інший підхід. “Злочин…” знімали приблизно півроку. Це серйозна робота, а серіал — не мистецтво, а виробництво, майже конвеєр.Прикро, що такі режисери, як Бійма, не знімають кіно, а іноді знімають ті, кому це робити категорично не можна. А талановитим людям, які багато зробили для української культури, не дають змоги працювати. — Ми підійшли до непростого питання: українське кіно в Україні. Де його можна побачити? — Українське кіно було і є. Але нині знімати фільми — велика розкіш, національне кіно — це дорого. Те, що тепер знімають, роблять не лише на Україну, а й на Росію, Білорусь, Казахстан, щоб покрити витрати. Тож виходить якийсь “середній продукт”. Знімати національне кіно — це великий ризик,  який може себе не виправдати. На жаль, охочих вкладати гроші в національний кінематограф нема. Держава до цього байдужа: закону про кіно так і не ухвалили, хоч було кільканадцять редакцій. Щоб кінематограф розвивався, повинна бути державна стратегія.Українські фільми показують пізно вночі. Ми самі привчаємо глядача до фастфуду — до легкого сприйняття, де одна подія обігрується протягом десяти серій, картинки змінюються, а думати в цей час не треба. Глядач охолов до серйозного кіно. Навіть театральний глядач прагне полегшеного варіанта, комедійних вистав. Розквіт національного кіно, сподіватимемось, у майбутньому. — Чи любите грати в комедіях? — Вважав себе драматичним актором, до певного часу не уявляючи, що можу зіграти в комедії. Так склалося ще з часу навчання в театральному інституті: соціальні, сентиментальні ролі, герої-коханці. Заплакати було просто, а заставити публіку сміятися… Одне слово, не любив комедії.На третьому курсі режисер дав мені комедійну роль у виставі за п’єсою Антона Чехова. Я непокоївся, що нічого не вийде, але згодом зрозумів, що зможу й це. Коли світлої пам’яті Сергій Данченко подивився мене в цій ролі, то повірив у мене як у багатопланового актора. Після того він гіпотетично взяв мене в свою трупу, а на четвертому курсі я вже грав у театрі. Згодом Сергій Данченко давав мені характерні ролі, бо вважав, що драматичні я вже вмію грати. І він мав рацію, бо це розширює палітру актора. Не можна грати самого себе, тому зараз мої ролі протилежні за характерами: Петруччо (“Приборкання норовливої” Шекспіра), Іван Карамазов (“Брати Карамазови” за Достоєвським), “странный человек” Подкольосін, Чичиков за Гоголем — то королі, то “маленькі люди”. Це добре, бо граючи такі ролі, актор розвивається, росте. — Ви очолюєте Київську організацію Спілки театральних діячів України. Це допомагає чи заважає акторській роботі? — Акторові не можна відокремлювати себе від театрального процесу. Оскільки працюю в оргкомітеті премії “Київська пектораль”, то мушу знати, що відбувається в сусідніх театрах. Часто буваю на виставах, тому знаю основні напрями київських театрів. Це дає мені певний досвід, бачу, що і як ставлять колеги. Знову-таки, спостерігаючи за іншими, робиш певні висновки щодо власної майстерності.— У Вас багато звань, нагород. Вони Вас не обтяжують? — Вважаю, що людині потрібно присвоювати звання і присуджувати премії на початку її шляху, якщо вона того заслуговує. Я отримав Шевченківську премію 32-річним, тоді навіть не був заслуженим артистом. Це трохи ошелешило, але додало снаги. Тепер до звань ставлюся спокійно, вони мене не обтяжують. Актори — публічні люди, і треба вміти подобатися публіці. Якщо тебе не любитимуть, то на твої вистави не ходитимуть. Тому часто доводиться робити те, що від тебе чекають. — Вас упізнають на вулиці? — Упізнають насамперед за серіалами. Є люди, які впізнають просто як обличчя з екрана, а є ті, хто впізнає за тим, що ти зробив, бо це їм подобається. Це зовсім інше впізнавання: тут повага, пієтет. Це свідчить про те, що ти своєю роботою долучився до серйозної культури. Коли йшов фільм “П’ять хвилин до метро”, це була катастрофа: не можна було вийти з хати. Зараз уже трохи забулося, стало спокійніше. — Уявляєте своє життя поза театром?  — Батьки не пов’язані з мистецтвом, вони радили обрати якусь “чоловічу” професію, наприклад лікаря. Батько був економістом, він переконаний, що якби я здобув фах економіста, то був би щасливий. Але не можу з ранку до вечора виконувати одну й ту саму роботу, мені потрібна свобода, важливо, щоб я сам планував власне життя, а не хтось робив це за мене. Тим більше, зараз можу дозволити собі обирати і ролі, й стиль життя. — Кому завдячуєте майстерністю на сцені?  — Дуже вдячний викладачеві Театрального інституту Леонідові Артемовичу Олійнику, в якого навчався. Ада Миколаївна Роговцева також була моєю викладачкою, і як земляка виокремлювала з-поміж однокурсників. Вдячний і Сергієві Данченку, він вплинув на мою творчу долю. Ще раніше була школа — хороші часи. Навчався непогано, але старанним учнем не був. Деякі предмети із шкільного курсу так і не стали в пригоді, особливо математика. Мені ставили високі оцінки, хоч того й не заслуговував.У нас була чудова вчителька російської мови і літератури, наш класний керівник Валентина Миколаївна Славко. Завдяки їй успішно склав вступний іспит до інституту, завжди писав без помилок. Коли бачу, як пише молодь, стає прикро: вони не знають ні української, ні російської. Це велика проблема всієї нації, адже молодь повинна бути освічена, щоб рухати державу вперед.Спілкувалася Олена ШУЛЬГА 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment