КОЗАЦЬКИЙ КІНЬ ІЗ НАРОДНОЇ ПІСНІ

Таїна БРАТЧЕНКОМабуть, у жодного з народів світу немає стільки пісень, пов’язаних з цією вірною твариною, як в українців.Звичайно, у багатьох російських піснях і романсах згадано коней. У росіян це переважно “русская тройка” або ж тварини у множині: “Ямщик, не гони лошадей”, “Вот мчится тройка удалая”, “Тройка мчится, тройка скачет”, “Пара гнедых” тощо. Але це не той єдиний відданий і надійний товариш, випробуваний у битвах або просто помічник у селянській праці.Згадаймо наші народні пісні про коня:Ой, чий то кінь стоїть, шовкова гривонька,Сподобалась мені тая дівчинонька…По садочку ходжу, кониченька воджу,Через свою неньку нежонатий ходжу… Вороний коню, грай ти підо мноюТа розбий ти тугу мою…Ой, пущу я кониченька в саду,А сам піду к отцю на пораду…В мене кінь вороний, я — козак молодий,То дасть Бог, не загину!Ой, коню мій вороненький,Товаришу мій вірненький,Не плач, коню, наді мною,Не бий землі під собою…Козака несутьІ коня ведуть,Кінь голівоньку клонить,А за ним, а за ним його дівчина         білі руки ломить…Це уривки з різних народних пісень. Але здається, що минуло ціле життя: кохання, страждання через нього, розлука, від’їзд, боротьба з ворогами, поранення, смерть… І всюди є кінь:  це вже не просто свійська тварина, а вірний козацький друг, перевірений і загартований у боях і дорогах.Названо лише кілька найвідоміших пісень, бо їхній перелік може забрати багато місця і часу. Особливо багато пісень і дум складали про коней українці в козацьку добу. Про ставлення козаків до цієї тварини красномовно свідчить рядок із пісні про козака, який “проміняв дівку на коня та люльку — необачний…”В українському фольклорі кінь — це не лише вірний товариш, а й уособлення волі. Це безсмертний символ нескореності нашого народу. Недарма Козака Мамая, фольклорний образ якого вважають оберегом козацтва, всюди зображували з конем. І це не дивно. Адже кожний козак вважав свого коня за брата, хай не по крові, але по волі. І це підтверджується багатьма піснями козацької доби.Як стверджують дослідники, тільки в трьох народів світу існували цвинтарі, де ховали коней: у скіфів, стародавніх греків і в українських козаків.Урочистим в українських сім’ях був обряд, коли хлопця, що досяг 14 років, вперше садовили на коня. До цього його вчили сідлати, загнуздати й розгнуздати, запрягти й випрягти.Обряд, коли хлопець уперше сідав на коня, відбувався, як свято: в присутності родичів, хрещених батьків. На честь цієї події хрещений батько обов’язково дарував хрещеникові якусь річ, пов’язану з конем: сідло, вуздечку тощо. І саме з цього моменту хлопчика вважали хлопцем, тобто він ставав дорослим.Нині ж, коли відроджуємо козацтво, в деяких реґіонах це буває кумедно. Не треба призначати осавулами, хорунжими районних начальників, які так уже просиділи свої “казенні” місця в кріслах, що не здатні навіть сісти на коня, а не те що їхати на ньому! Звичайно, йдеться про тих, хто лізе в козаки, не знаючи про них нічого і не гідний цього.На відміну від таких “псевдокозаків”, у нас існують справжні козацькі формування, наприклад у Києві й інших містах і, звичайно, в Білій Церкві. Там навчають їзди верхи, боротьби й володіння холодною зброєю. Але головне — не зовнішні атрибути, а кодекс честі, за яким кожен представник козацтва має бути готовим віддати життя за Бога,  Вітчизну й товариша. Стосунки у такій козацькій спільноті побудовані на християнській моралі й патріотизмі.Треба ставитися до козацтва не як до модної забави, а як до нашої славної історії. І якщо її відроджувати, то слід це робити тактовно, з любов’ю і, звичайно, зі знанням справи.Добре було б, щоб постулати українського лицарства були відомі нашим хлопцям змалку. На жаль, дітей “виховують” зарубіжні бойовики і ковбойські фільми, а не вітчизняні, пов’язані з історією України.Необов’язково, щоб усі учні вміли їздити верхи або володіли холодною зброєю. Але, гадаю, для них замало уроків народознавства й української літератури. Слід добре знати фольклор, стародавні обряди своєї місцевості, а не лише ті, про які прочитали в підручниках і посібниках. Недарма ж їх передавали наші пращури нащадкам з колисковою матері, з думою діда-бандуриста, зі шлюбною піснею, коли молоді сідали у весільну бричку, запряжену кіньми. До речі, цей чудовий романтичний звичай, який зберігся лише в деяких карпатських селах, варто відродити. Мабуть, це краще, ніж поїздка в автомобілі, прикрашеному чужинецькими ляльками Барбі. Така поїздка на весільних конях залишилася б у пам’яті родичів і гостей, особливо молодих, які зберегли б фотокартки про цю подію і показувати б їх своїм дорослим дітям й онукам.І, напевно, через відродження народних обрядів, старовинних українських дум і пісень передаватиметься нащадкам пам’ять про славних предків.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment