Ірина МАГРИЦЬКА,м. ЛуганськІ в столиці, й у реґіонах подеколи відбуваються заходи для вузького кола політиків щодо майбутньої участі нашої країни в НАТО. Проте широка українська громадськість не має глибоких знань про цю структуру, тому, як і за радянських часів, думає й висловлюється про неї на рівні емоцій: НАТО — це зло, повна залежність від Америки, це агресія, війна і подібне.То що ж робити Україні? Може, їй зовсім не потрібні жодні військово-політичні блоки, а краще обрати позицію нейтралітету? Але будьмо об’єктивними: щоб сьогодні мати статус нейтральної держави, Україні треба бути або країною типу Швейцарії (там зберігаються в банках гроші більш як половини країн світу, тому її ніхто й ніколи не турбуватиме), або Швеції (у цій країні кожен громадянин платить на оборону в середньому вп’ятеро більше, ніж громадяни країн — членів НАТО). Безумовно, колективна безпека завжди набагато дешевша, ніж індивідуальна.Україна, як відомо, не має ані ядерної зброї, ані нормальних, тобто боєздатних, армії та військово-морського флоту, тому нам сам Бог велів приєднатися до однієї з двох названих груп країн. Наша сусідка Росія, маючи все це в надлишку, теж зробила свій військово-оборонний вибір: попри свою активну впродовж останніх років співпрацю з НАТО, вона, однак, приєдналась до Шанхайського договору. Пояснити такий вибір Росії дуже просто: три чверті її території розташовані на Азійському континенті, а її кровні інтереси — кордон із Китаєм, Японією, Кореєю; населення Росії на 50 % нехристиянське (мусульмани, ісламісти, буддисти та ін.); Росія — поліетнічна федеративна держава, і 80 % росіян справедливо вважають себе не європейцями, а азіатами.Україна в цьому плані кардинально відрізняється від Росії: вся її територія розташована на Європейському континенті; майже все населення України (за винятком кримських татар) — носії християнської релігії, як і європейці; до того ж, це населення на 78 % складається з українців як представників європейського етносу.Тому відповідь на питання “Де бути Україні?” очевидна: вона має бути у співтоваристві європейських держав.Проте уявімо, що може статися з Україною, якщо вона, за прикладом Росії, приєднається до Шанхайського договору (хоч такий варіант навіть важко уявити, бо споріднена з нами Білорусь, виявивши бажання бути спостерігачем у цій структурі, дістала від її керівництва відмову на підставі того, що вона не є азійською країною; те саме, ймовірно, чекає й на Україну в подібному випадку).Спробуємо тепер спрогнозувати, якою стане Росія в найближчі 75 років, — а це життя трьох поколінь (батьків, дітей і внуків).Ураховуючи, що народжуваність у нехристиянських сім’ях традиційно значно вища, кількість представників християнського населення (переважно слов’ян) у Росії за 75 років стане набагато меншою, ніж половина всього населення Росії. Зменшить відсоткове співвідношення слов’ян також інвазія (тобто проникнення) на російські терени населення Китаю, яка спостерігається останніми роками. Зрозуміло, що при щільності населення в Китаї 100 осіб на 1 кв. км, а в азійській Росії — 1 людина на 1 кв. км. Росії важко буде довго стримувати натиск прикордонного населення Китаю. Крім того, інвазія здійснюється й через міжнародну торгівлю.Так, за якихось 75 років Росія не тільки територіально, а й демографічно стане нехристиянською, неслов’янською, азійською країною. Попри це, Росія свій вибір зробила — і не тільки військово-оборонний, а й цивілізаційний.І тут хочеться запитати моїх земляків: де б ви хотіли, щоб жили ваші внуки, — у співтоваристві азійських країн (мусульманських, буддистських) з авторитарними монархічними, а то й тоталітарними політичними режимами, населення яких відрізняється від слов’янського і ментально, і культурно, і духовно? Або у співтоваристві європейських країн із християнськими й демократичними традиціями, у країнах, де працюють закони, а люди не з чуток знають, що таке громадянське суспільство? Де корупція якщо і є, то її обсяги не порівняти з нашими?Я для своїх онуків обрала б другий варіант. Думаю, що духовним потребам усіх українців (і загалом слов’ян) більшою мірою відповідає саме європейська, а не азійська цивілізація.Дивно, що Росія, індивідуально і колективно надійно захищена від можливої зовнішньої агресії, настійно вимагає від України не входити і в жодну із систем колективної безпеки. Але принаймні це нерівноправно, і повинно наштовхувати нас на роздуми про неоколоніальний інтерес самої Росії до України.Цього року (29 січня 2009 р.) президент Росії Д. Медведєв, виступаючи на розширеному засіданні колегії ФСБ, заявив, що зрив інтеграції України до Північноатлантичного альянсу — це заслуга російських спецслужб, наслідок проведених ними спецоперацій. Зокрема він сказав: “У сусідніх державах зберігалася нестабільна соціально-політична обстановка, не припинялися спроби розширення НАТО, зокрема й за рахунок так званого прискореного вступу до Альянсу Грузії й України. Усе це, зрозуміло, вимагало чіткої та злагодженої роботи всіх спеціальних силових структур, правоохоронних органів і досить високого рівня координації їхньої діяльності. Змушений зазначити, що Федеральна служба безпеки успішно виконала поставлені перед нею завдання”.Працівники ФСБ і служби зовнішньої розвідки Росії за досягнення в ізоляції України отримали урядові нагороди.Зауважмо, що таке втручання у внутрішні справи іншої країни — цинічне порушення міжнародних і внутрішніх російських законів.У разі, якщо Україна залишатиметься самостійною державою, рано чи пізно її громадяни повинні визначитися, з ким їм краще бути — з НАТО або з Шанхайським договором, що дорівнює виборові: бути з Європою чи з Азією (нагадаю, що сьогодні 30 % українців віддають голоси за те, щоб Україна була в НАТО). Але такий вибір може зробити тільки сильна держава Україна (на жаль, нас ніколи не чекатиме доля Албанії, яка, попри те, що у військовому сенсі значно слабша за Україну, а вулицями її столиці Тирани вільно ходять віслюки, стала членом НАТО). Для того, щоб нас прийняли в НАТО, ми повинні стати сильною державою, ми змушені самі (!) знайти в собі сили і подолати корупцію, навчитися обирати розумних, гідних і патріотичних правителів і навчитися вимагати від них виконання обов’язків, а не залишатися безсловесними рабами.Нарешті ми повинні, всупереч прагненням наших псевдоелітарних політиків, навчитися любити свою країну і не допускати її розділення за жодними ознаками. І жити не одним днем, а думати про перспективу для дітей і внуків.
