МІФИ Й РИФИ

Десять років тому на книжкових розкладках з’явилися перші видання “Університетського видавництва Пульсари”. Народження нового видавничого колективу в часи всезагальної руйнації книгарень і бібліотек — явище не таке вже поширене в Україні, а тому викликає багато запитань: — навіщо братися за справу, яка може виявитися неприбутковою? Принаймні зараз, коли про державні замовлення поступово доводиться забувати, а про оптові закупівлі для поповнення бібліотек незручно й згадувати. Правда, щойно оприлюднено намір уряду збільшити зарплати бібліотекарям, а там, може, з’являться кошти й на закупівлю основного видавничого товару — її величності КНИЖКИ. Отже, живемо сподіваннями? Кореспондент тижневика “Слово Просвіти” зустрівся з директором “Університетського видавництва ПУЛЬСАРИ”, письменницею Ларисою Копань.

— Ви, певне, мали міцну “кришу”, засновуючи видавництво наприкінці дев’яностих років, коли ще не осіла пилюка на руїнах могутніх “Дніпра”, “Радянського письменника”?— Саме “криші” — ні в прямому, ні в переносному значенні — у нас не було. Була ідея. А починати довелося з найпростішого — пошуку приміщення.— А чому така назва — “Пульсари”, ще й з уточненням “Університетське видавництво”?— Усе від тієї самої ідеї. Пульсари — космічні об’єкти, що мають короткі періодичні імпульси випромінювань. А видавництво має “випромінювати” книжки, “заряджені” енергією добра, високої духовності, знань. Тому й “Університетське”.— І Вам вдається поєднати високий задум з прозою нинішнього буття?— Не завжди. Іноді друкуємо не те, що хотілося б. Та переважна більшість виданих нами книжок — це саме той продукт, що зміцнює інтелект, дає поживу розуму. 80 років тому в Харкові було запроваджено перший загальноукраїнський правопис, названий пізніше “скрипниківським”. За його нормами Григорій Голоскевич уклав “Правописний словник”, за що поплатився життям. Здавалося б, для будь-якої держави така дата — 80 років утвердження національного правопису — мала б стати великою подією культурного життя. На жаль, ні науковці, ні політики не скористалися цією подією для зміцнення національної ідеї, про яку вони люблять вряди-годи згадувати. Ми перевидали цей Словник, бо вважаємо його з’яву в культурному обігу надзвичайно актуальною — досі не вщухають дискусії про сучасний український правопис. Правописна комісія, яка вже кілька років як “ось-ось відродиться”, звісно ж, базуватиме нову українську граматику на словнику Голоскевича, який зберіг кореневі, опорні елементи живої української лексики замість зафіксованої в “російсько-російських” словниках радянського періоду лексики, нещадно деформованої. У міру своїх можливостей розповсюджуємо цей словник разом з десятим його виданням, здійсненим діаспорою у Лондоні. Вже передали понад п’ятсот примірників Лізі українських меценатів, яка вручає їх переможцям мовних конкурсів.

— Вам би варто було провести відповідну акцію у східних областях, та й на півдні теж, у відповідь на цинічні білборди “Русский язык — ДА!”, що вигулькують на українських дорогах, як чортики з табакерки.— Ви порушили дуже важливе питання. В Україні досі немає системи розповсюдження і реалізації книжок. Зруйнована вона була швидко й професійно — розмели транспорт, складські приміщення, бібколектори. Той час, коли в будь-якому районі, у найвіддаленішому селі можна було придбати книжку, згадуємо, як фантастику. Так само, як міф, звучить твердження про те, що в нашій країні — найактивніший читач. Чи знають сьогодні видавці, що таке тиражна комісія, чи згадує хтось про бланки замовлень? На відміну від російського бізнесу, який вклав величезні гроші в розбудову системи розповсюдження російської книжки, російської преси, російського радіо й телебачення на теренах України, сама Україна дорозпродує будинки, де колись містилися книгарні, бібліотеки, або здає в оренду  “старшому братові”. Маючи навіть найкращу ідею — актуальну, патріотичну, її не можна реалізувати в Україні нормальним, законним, технологічним шляхом, бо цей шлях зруйновано. З’явилася, було, тоненька ниточка, яка надавала можливість “витягти” якісь наклади,— закупівля книжок для бібліотек Міністерством культури і туризму. Та ось уже завершується 2009 рік, а про закупівлі — нічичирк.— Тож підупадає ентузіазм? Як казав поет: “Любовная лодка разбилась о быт”, а видавничий човен розбивається об фінансові рифи?— Це ви точно визначаєте. Та є ще пісня про “гордий “Варяг”. Хоча суть не в “гордості”, а в тій самій ідеї: якщо можеш зробити щось корисне для нації — роби без фанфар і помпезності. Для мене приклад життя Богдана Гориня — громадянина і письменника. Колишній в’язень-шістдесятник, який пройшов тюрми й табори, виборюючи незалежність України, тепер віддає увесь свій час написанню документального роману-колажу “Не тільки про себе”. На фактологічному матеріалі він розкриває сутність комуністичної влади, її каральних органів, які калічили людські долі й душі. Це справжня історія другої половини ХХ століття. Чи може бути щось вагоміше в серії “Соціально значущих видань”, яку останні роки фінансував Державний комітет телебачення і радіомовлення? Однак підтримки Комітету трилогія не одержала. Тож автор, думаю, сповна відчув на собі любов уже сьогоднішніх патріотів (“ти, брате, любиш Русь, як хліб і кусень сала, я ж гавкаю раз в раз, щоби вона не спала”) і, завершуючи свою велику працю, має ще шукати гроші на її видання. Ось вам і рифи.— То Ви вважаєте, що видавничу справу має взяти на себе держава?— Зовсім ні. Фінансувати слід важливі, вагомі, чи, як Комітет визначав у минулі роки, “соціально значущі” видання. Усі інші книжки видавництво продукує самотужки — або за власний кошт, або за спонсорський. Держава ж фінансово підтримує бібліотеки, а вони вже обирають високоякісний товар — оце і є ринок. Тільки ж бібліотекам, які ще вціліли, зараз потрібні “кисневі маски”… Та й книжки дедалі дорожчають. Малі наклади — дорогі книжки. За всіма ознаками, період свідомого знищення української культури ще не закінчився.— А коли ж закінчиться?— Я не Ванга. Але сповідую, що: “Книга, як і хліб, має бути в кожній сім’ї”. Мене щодня переконує реклама і телебачення, що справжній патріот той, хто сьогодні п’є пиво й горілочку. Чий голос чутніший — видавничий, помножений на п’ятсот чи тисячу примірників хай наймудрішої книжки, чи телевізійний, який щовечора бадьоро закликає мільйони телеглядачів до пивного патріотизму?— Де ж вихід?— Це вже політична тема. А я говорю про справи видавничі. Хоч їх важко відокремити. Бо до якого жанру належить виданий цього року великий том Оксани Пахльовської “Ave, Europa!”? Хоч як оцінюй її, а культурологія і політика тут неподільні. І в мудрої авторки є мудрі відповіді на Ваше запитання “де ж вихід?” Велике щастя, коли книжка стає твоїм співрозмовником і порадником. Про “джерело знань” уже не кажу. Прочитайте книжку Богдана Гаврилишина “До ефективних суспільств. Дороговкази в майбутнє”. Шкода тільки, що нашим владцям ніколи читати, а то б чимало державних проблем не зав’язувались у вузол, як маємо нині. Цікаво, що в газеті “Українське слово” за 6 жовтня з’явилася стаття Юрія Бачи “Книга, яка мала б змінити Україну, якби Україна “вміла прочитати дійсність…” Це — про книжку Оксани Пахльовської, і цитата звідти ж.— То Ви більше полюбляєте публіцистів, науковців? — Е, не кажіть. Хіба один з найвидатніших прозаїків-сучасників не вразив читача своїми “Думками нарозхрист”? А “Князь тьми” Бориса Олійника? Та від того, що вони прихилилися до публіцистики, значення їхньої прози й поезії не змаліло. Мистецтво для людини, як повітря — нічим не замінити.А дощ іде, і час проходить теж,і падолист, і депутатська сесія.А ти стоїш, своєї черги ждешдо тих дверей, за котрими —Поезія.Це — Ірина Жиленко. Якою радістю була робота над виданням її книжки “Євангеліє від ластівки” в серії “Бібліотека Шевченківського комітету”! Сподіваюся, що таку саму насолоду від її Слова мають і читачі. До речі, поетична серія представлена в нас авторами різних стилів, напрямів, вікових груп. Це Василь Симоненко і Ганна Чубач, Сергій Цушко і Катерина Калитко, Юрій Сегеда, Катерина Єгорушкіна, Юрій Ряст, Оксана Чубачівна, Володимир Ільїн, Олеся Мамчич, Володимир Бубир, Марія Гончаренко, Павло Усенко, Борислав Степанюк, Остап Тарнавський зі своїми унікальними перекладами. Про родину Тарнавських з Канади — Марту, Остапа та Максима варто сказати окремо. Це силою обставин відчахнута гілка від дерева України. Але своїми інтелектуальними плодами родина намагалась і намагається прислужитися землякам — вона несе українство в Україну.— А чи має видавництво інтерес до перекладної літератури?— Наша серія “Бібліотека сучасної прози” майже наполовину складається з перекладних творів, переважно французьких авторів — Наталі Саррот, Мішель Бютор, Моріс Метерлінк, Франсуа Емманюель. А нещодавно видали цікавий твір сучасного іспанського письменника, психолога, журналіста і режисера Франсиско Гавілана “Усі ці нестерпні люди”. Чимало перекладів вийшли також у серії “Християнські філософи”, згадати хоча б такі імена, як Габріель Марсель, Іняс Лепп, Поль Рікер… Щойно одержали сигнальний примірник книжки відомого французького мораліста ХVII століття Жана де Лабрюєра “Характери”. Та переважають у наших планах роботи сучасних українських авторів — чи йдеться про наукові праці, чи про художню літературу. Щасливо склалося для нас відзначення ювілею Миколи Гоголя — ми видали його повість “Тарас Бульба” українською й англійською мовами з ілюстраціями, виконаними ще 1943 року на Колимі колишнім в’язнем сталінських таборів Віктором Невінчаним. Унікальні роботи! І мали втіху, готуючи книжку “Остання загадка Гоголя” Миколи Босака, сучасного дослідника творчості видатного земляка. — А можете визначити основні напрями діяльності Вашого видавництва?— Перелік серій дає уявлення про наші напрями й пріоритети: “Історія і сучасність”, “Класика”, “Бібліотека Шевченківського комітету”, “Богословська думка”, “Новітній авторський підручник”, “Текстологія давніх і середніх віків”, уже згадувані серії “Християнські філософи” та “Бібліотека сучасної прози”, “Мовознавство”. Та найулюбленіше наше дитя — серія “Українці у світовій цивілізації”. Ми хочемо послідовно й цілеспрямовано показувати читачеві велич і славу українців минулого, іноді змушених розбудовувати чужі держави, працювати на чужих теренах, прославляти наших земляків-сучасників. “Туга Віктора Цимбала” Богдана Гориня — про знаного у світах і забутого на Батьківщині художника-українця; “Спогади Ікара” — щемка сповідь нашого земляка, всесвітньо відомого танцівника Сержа Лифаря; роман Василя Шевчука “Страсті за Миколаєм” — про геніального композитора Миколу Лисенка; дослідження-розмисли Валерія Шевчука “Пізнаний і непізнаний Сфінкс. Григорій Сковорода сучасними очима”, сповідь-репортаж Леоніда Каденюка “Місія — космос”. Мрію, щоб ця серія стала передплатною, як колись “Життя славетних”, і головне — щоб читачі захотіли її передплачувати.— Від колективу редакції вітаємо Вас із ювілеєм. І хай енергія добра, якою наснажені Ваші видання, примножується в наступні десятиліття. Кор. “СП” 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment