ПРЕКРАСНА НЕЗНАЙОМКА: БЕЛЬГІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Система управління в царині культури в Бельгії напрочуд гнучка. У двомовній країні існують два міністерства культури — французькомовної й нідерландськомовної спільнот (фламандська — діалект нідерландської, що відрізняється від неї лише звучанням, але не написанням). Кожне з міністерств поділене на департаменти, що відповідають за певні галузі — літературу, музику, живопис і т. ін. Департамент книги та літератури — місце, де зібрано чимало відомих письменників, літературознавців і перекладачів, орган, що відповідає не лише за підтримку французькомовної літератури Бельгії всередині країни, а й за її поширення в усіх куточках світу. Бельгія — колишня імперія, і хоч тут значно менше, ніж у сусідній Франції, зберігається імперська свідомість, бельгійці (байдуже, валлонці чи фламандці) прагнуть якомога більшого поширення своєї культури. І створюють для митців просто райські (особливо порівняно з українськими) умови. Нам, українським перекладачам Дмитрові Чистяку й Іванові Рябчію, пощастило відвідати Європейський колегіум художнього перекладу в Сенефі — містечку за 40 кілометрів від Брюсселя. Усе сприяло плідній роботі й глибокому ознайомленню з бельгійською літературою. Із Бельгії ми повернулися з ідеями і проектами. Але чи знайдуться в Україні гідні видавці — ще те питання… 

Дмитро ЧИСТЯК Іван РЯБЧІЙІван Рябчій: Мені важко дібрати слова, щоб описати те враження, яке справила на мене організація поширення бельгійської літератури всередині країни й за її межами, запроваджена міністерством французької спільноти Бельгії. Це саме те, чого зараз потребує Україна і чого не хочуть робити наші чиновники й літературні бонзи, взявши за відмовку міфічний брак коштів. Зібрати в одному місці перекладачів із більш ніж десятка країн світу, які перекладають твори французькомовних бельгійських авторів; створити для їхньої праці належні умови (цілодобовий Інтернет, бібліотека, оргтехніка, словники, а найголовніше — тиша й спокій); платити їм за цю працю, влаштовувати зустрічі з авторами, яких перекладають, з авторами, яких у міністерстві вважають цікавими; робити огляди книжкових новинок; урочисто вручати перекладачам чималі грошові премії — це, на мій погляд, велика і потрібна робота. 

Доказ того, що система працює ефективно, — я. Для мене, людини, що раніше перекладала лише французьких авторів, перебування в Колежі стало одкровенням. Адже ми нічого не знаємо про бельгійську літературу! Нам відомі хіба Моріс Метерлінк та Еміль Верхарн (межа ХІХ—ХХ століть), Жорж Сіменон (середина ХХ ст.) і дуже модна нині у нас, але непопулярна в самій Бельгії Амелі Нотомб. Виявилося, що бельгійська література набагато цікавіша, розмаїтіша і жанрово, і стилістично. Думаю, детальніше про особливості бельгійської літератури може розповісти Дмитро Чистяк, який переклав українською драми Метерлінка, повість сучасного письменника Франсуа Емманюеля “Людське питання” та поезію живого класика бельгійської літератури Ліліан Вутерс. Дмитро Чистяк: Бельгійська література — надзвичайно цікаве явище у французькомовному світі, позаяк лежить на перетині двох величезних культурних ареалів — латинських і германських культур. Вона уособлює синтез латинсько-картезіанського мистецтва аналітики та візіонерського фламандського духу, закладеного в творчості примітивістів, що вибухнуло згодом дивовижним розмаєм бельгійського символізму, до якого належать імена і всесвітньо відомі, і менш знані, але однаково цікаві. Звісно, цих авторів (Моріса Метерлінка, Еміля Верхарна, Шарля Ван Лерберґа, Жоржа Роденбаха) треба представити українському читачеві. Естетика символізму — це вершинне явище світової культури; символісти зуміли синтезувати літературу, музику, малярство в єдиному порухові до трансценденції буття-сущого і виходу в чистий ефір думки і надсвідомого. Це містичне мистецтво, яке живиться із фламандської містики Майстра Екхарта, Яна Ван Рюйсбрука й інших візіонерів, яких, завдяки науковим публікаціям, тільки починає відкривати український читач. Слід звернути увагу й на таке небуденне явище, як бельгійський сюрреалізм, феномен певною мірою відмінний від сюрреалізму французького. Тут культивують не стільки автоматичне письмо і давно відоме бельгійським символістам несвідоме, скільки виразні пошуки начала, яке перевершує людське і відновлює зв’язки із колективним несвідомим. Найвідоміші з-поміж бельгійських сюрреалістів — Поль Нуже, Крістіан Дотремон, Марсель Леконт. Малярство Рене Маґріта постає саме на цьому підґрунті. Маґріт, зрештою, і сам був досить цікавим письменником, а також теоретиком сюрреалізму. Іван Рябчій: Самобутні явища — бельгійська фантастика і магічний реалізм. Певно, немає в Європі іншої літератури, де магічне й фантастичне відігравали б таку важливу роль. Казковою, незвичайною країною Бельгія постає передусім в очах сусідніх народів — скажімо французів. У творах Бальзака, Гюґо, де Нерваля — це край, де з часів Давіда Тенірса і Якоба Йорданса життя не змінилося. Зрозуміло, що бельгійцям таке ставлення було не до вподоби. Але на той час (1830-ті) становлення бельгійської державності тільки починалося, тож серед головних завдань письменників було творення національного міфу. Такою солідною базою стала для Бельгії “Легенда про Уленшпігеля” Шарля де Костера. Відтоді майже все, що виходило з-під пера бельгійських авторів, було пройняте феєричними й фантасмагоричними мотивами; навіть натуралізм, що набув у Бельгії особливого розквіту в 1890—1900-х рр., тісно сплетений із фольклорною казковістю, часом із дохристиянським легендарно-міфологічним масивом (Жорж Екаут, Камій Лемоньє). Дмитро Чистяк: Магічний реалізм, як слушно зазначив професор Лувенського університету Мішель Оттен, бере витоки із бельгійського символізму, позначеного міфологічним і фольклорним субстратами. Візьмемо творчість одного з найбільших представників цього напряму Франца Елленса. Він був послідовником і навіть (на початку свого творчого шляху) епігоном Метерлінка. Згодом Елленс долучився до сюрреалістичного руху. У драмах і новелістиці Мішеля де Ґельдероде нема розмежування між божественним і демонічним; усе це по той бік реальності. Саме та реальність є сущою порівняно з реальністю, в якій ми перебуваємо, і яка, зрештою, виступає реальністю оманливою. Не можна не назвати ще імена Поля Віллємса і Ґі Вааса. Творчість Віллємса — це вже не демонічний магічний реалізм Мішеля де Ґельдероде, а те чудесне, казкове, що досі притаманне людині, — варто лишень поглянути на нього чистими очима, про що, до речі, писав Метерлінк. Світ не вписується в казковість Віллємса з його “паннами садів”, із відлюдниками, що мешкають поруч із єдинорогами “соборами туманів”. Пафос його творчості завжди трагічний. Планую незабаром представити його українському читачеві. Одначе хочеться вірити, що магічний реалізм ще здобудеться на якесь цікаве явище в літературному сьогочассі. Іван Рябчій: Справді, бельгійська література напрочуд жива. Вона не вироджується, як французька, до “письмацтва на масу”, не регресує, як українська, у гормональні спалахи-тексти. Цьогорічний лауреат премії ім. Віктора Росселя (найпрестижнішої тутешньої літературної нагороди) Бернар Кіріні запам’ятався новелами у стилі Борхеса. Його “Хижацькі казки” виокремлюються простотою викладу, але водночас це цілісний твір, просто нашпигований загадками й символами. Романи Жаклін Арпман і Анрі Бошо продовжують міфоаналітичний напрям у літературі. Під збільшувальне скло їхнього прискіпливого погляду потрапляють Едип і Антігона, Орландо і Єва, багато інших легендарних персоналій, яких ми звикли сприймати однобічно. Тут нам пропонують несподіваний, абсолютно протилежний підхід. У бельгійській літературі добре почувається жанр, майже відмерлий у нас, — соціально-психологічні романи. Саме до цього напряму я б зарахував творчість Амелі Нотомб, хоч набагато цікавішим за неї письменником вважаю Жана-Люка Утерса, з яким довелося познайомитись особисто. Дмитро Чистяк: Сучасна бельгійська література досить строката. Є письменники — як, скажімо, Анрі Бошо, — що в реінтерпретаціях античних міфів вдало культивують цілком класичне письмо. Твори Франсуа Емманюеля — постмодерні (згадаймо повість “Людське питання”, яку я мав утіху перекласти українською мовою). У романах і новелах Каролін Лямарш музичність тексту переплітається з глибинним прочитанням людської психології. Жаклін Арпман іронічно й водночас надзвичайно лірично інтерпретує біблійну семантику; це вже письменниця картезіанського складу думки. Вона намагається підпорядкувати все розумовим операціям, переінтерпретувати за логічними схемами, часто доводячи їх до парадоксів. Ми не знайдемо в неї фламандської ліричності контакту з природою, трансцендентної сублімації; та попри це, її творчість — один із найвищих здобутків сучасної бельгійської літератури. Треба згадати й бельгійську поезію, адже вона, на мій погляд, — найцікавіша в сучасному французькомовному світі. Це й Ліліан Вутерс із її глибинним переосмисленням давньоєгипетської історії (“Щоденник писаря”) та Паскалевої доктрини (“Паскалева записка”), і Верне Лямберзі з його величезним доробком (понад 40 поетичних збірок) — подекуди він проступає медіумом із сакральним світом. Це і ціла плеяда поетів забутих — наприклад, Рене Вербоом, письменник-сюрреаліст на межі із символізмом, який вийшов просто по-рількеанськи на кордон світу сущого і світу потойбічного; або Рене Ванденскрік, який культивує пейзаж душі, або “Пори року” Франсуа Жакмена. А ще ж є дивовижний фольклор, так удатно оброблений Максом Ельскампом чи Морісом Каремом, або іронічне автоматичне письмо Поля Нуже, угруповання “Кобра” та групи Ено, пісенна одіссея Жака Бреля… Іван Рябчій: Також Жак Ізоар, Вільям Кліф, Колєт Ніс-Мазюр, Карел Ложіст… Перелічувати можна довго, та хочу повернутися до того, з чого ми починали, — до інфраструктури. Звісно, гуманітарна криза — явище всесвітнє; стати маклером чи футболістом вигідніше, ніж писати книжки, не дбаючи про те, як тебе сприйматиме читач, а більше про те, наскільки доцільним буде твій твір з погляду художності й розвитку літератури. У європейських країнах правлячі еліти переважно усвідомлюють просту істину: націю, державу творять саме митці. Якщо митці не задоволені ладом, що існує, хоч скільки їх души, однаково рано чи пізно прорве “там, де тонко” — і система завалиться. Так було в Україні: у 1920—30-ті опозиційну владі (чи таку, що вже майже “дотумкала” правди) інтелігенцію було винищено, але однаково за півстоліття нові покоління свідомої еліти розхитали, здавалося б, монолітний лад і призвели до його краху. Те само відбувається і тепер: що менше справедливості в Українській державі, то менше задоволені системою митці, то більша вірогідність сумного кінця нинішнього ладу. Дмитро Чистяк: Європейські держави — а з ними й Росія — прагнучи побудувати імперії як не географічні, то гуманітарно-економічні (а такі існують і досі у вигляді ЄврАзЕС, Британського союзу, Франкофонії, ОПЕК), завжди добре усвідомлювали роль митців як “володарів душ” і створювали для них належні умови. Але цей рецепт придатний не лише для великих імперій, а й для маленьких держав, що прагнуть зберегти незалежність та ідентичність. Шлях до цього — тільки через піклування про власну культуру та її персоналії. Іван Рябчій: На жаль, в Україні цього досі не усвідомили… 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment